Минулого року наша держава почала святкувати шістдесяту річницю від дня визволення її територій від нацистських окупантів. Утім, коли йдеться про війну, слово «святкування» навряд чи доречне, бо такі ювілеї завжди мають гіркий присмак. Час лікує рани, але рубці залишаються назавжди...
Є на тілі нашої молодої держави один повоєнний рубець (хоча загалом їх безліч), заліковувати який ми або не хочемо, або не вміємо. Йдеться про таке. Одразу після визволення Кримcького півострова від нацистів, навесні-влітку 1944 року, за рішенням Державного комітету оборони СРСР (його очолював Йосип Сталін), з території Криму було виселено сотні тисяч людей: спершу корінний народ — кримських татар, а потім — представників німецької, болгарської, грецької та інших нацменшин. Із далеких куточків Союзу вони почали повертатись до Криму лише напередодні краху радянської імперії. У цих людей відзначання післявоєнних ювілеїв має свою гіркоту: в незалежній Україні вони до цього часу не реабілітовані.