Голос спраглого в запорізькій «пустелі»

      Тим небагатьом щасливчикам, які мають у кранах гарячу і холодну воду, важко уявити, як це жити, набираючи її в колодязі. Ну нехай просто жити, а то ще поратися по господарству, напувати свиней і корову, митися після того, як вичищав від гною сарай, особливо взимку, в мороз чи за нинішньої снігової «кваші», коли й носа надвір не хочеться показувати. Проте для більшості запорізьких селян сніг і дощ — велике благо, бо будь-які опади поповнюють висохлі резерувари і стають... питною водою. Це — область недобудованих водогонів, відключених від централізованої мережі сіл, селищ і містечок, край, де якісну воду на борщ чи суп вимінюють за молоко. Невже влада сподівається, що в таких умовах запорізькі села розквітатимуть і множитимуться?..

На безводді хоч з Дніпра пий

      У селі Ульянівка Вільнянського району краще не уточнювати, що таке танталові муки. У відповідь більшість місцевих мешканців спантеличено знизуватиме плечима, а дехто за «пучку солі» на рану можуть повестися досить безцеремонно. Не до сантиментів запорожцям, коли сільська громада постійно потерпає від дефіциту не лише хліба і видовищ, а й звичайної питної води. Це попри ту обставину, що село з трьох боків обіймає повноводний Дніпро!

      «Водопровід «з'їла» іржа, замінити хоча б кілометр труб — так грошей катма», — бідкається Олександра Касьянова, обрана ульянівцями сільським головою. Сільський бюджет на рік — це лише якихось 160 тисяч, як тут «відстебнеш» ремонтникам 30 тисяч? Ось і пішкують люди за село, до єдиної труби з питною водою. А дехто, ігноруючи засторогу санстанції, черпає воду просто з Дніпра, долаючи його крутосхили. Попри те, що обидві водонапірні башти влітку «забувають» про свої функції, комунальники не знижують тарифи і стверджують, що село їм уже заборгувало понад 30 тисяч гривень — у середньому по сорок гривень з двору.

      «Безводдя» — аж надто типове явище на Запоріжжі, з ним (тобто без регулярного водопостачання) в області живуть, вважайте, у кожному третьому заміському населеному пункті. Від «сушняку» потерпає селище Кушугум, Новоєленіка Запорізького району, де «водоканал» упродовж кількох років прагне передати водопровід на баланс громаді, а депутати не погоджуються, просять спершу за державні гроші відремонтувати водогін. Давно зник тиск у водомережі Нововасилівки, що у Вільнянському районі. Не крапає у половині осель села Чистопілля, другий рік без води злидарюють мешканці Комсомольського в Токмацькому районі.

      І з кожним днем розростаються межі рукотворної запорізької «пустелі». Упродовж кількох місяців змушені матеріалізувати воду невідомо звідки півтори тисячі мешканців села Новогорівка. Тут на одній свердловині «згоріла» помпа, на другій — двигун. І надії немає ніякої. Не дочекавшись платежів від сільських споживачів (які опинилися у статусі безробітних після банкрутства місцевої птахофабрики), місцевий райкомунгосп узагалі закрив у Новогорівці свою філію. Тепер по воду люди їздять у райцентр Токмак — за 25 (!) кілометрів. Потерпає село і від нечистот: за тридцять років експлуатації очисні споруди віджили свій ресурс і відновленню не підлягають. Відтак сотні кубометрів клоаки щодоби заливають двори, городи, пливуть у ставок. Токмацька райдержадміністрація мовчить — «прокинеться», вірогідно, тоді, коли екокатастрофа стане реальністю.

Не буде води — познімаємо дроти

      Зрештою, на владу сільські громади не покладають особливих надій, а вирішують справу самотужки. Бо, як часто буває в наші дні, від влади — лише додаткові клопоти. У Червонодніпровці, приміром, надто підприємлива пані Любов О. взяла в оренду півкілометра берега Дніпра — саме ту ділянку землі, на якій розташувався не лише пляж, а і єдине для села джерело питної води. 120 сільських дворів дарованого природою джерела водопостачання! Час уже втрутитися у ситуацію адміністрації Запорізького району, аж ні. Натомість влада в особі сільського голови Миколи Пазюка, виправдовуючись, стверджує, мовляв «такого бути не може, аби люди лишилися без води». Водночас визнає, що заявку орендаря задовольнили, особливо не цікавлячись особою і власне намірами немісцевої пані...

      Рішення доведених до відчаю людей бувають аж надто безпрецедентними. Втомившись тягати відра, мешканці Новогорівки загрожують перекрити автомагістраль «Запоріжжя — Бердянськ». У багатьох громадах готуються до «енергетичної вендети»: якщо, мовляв, електромережі і надалі знеструмлюватимуть цілі села, то «боржники» помстяться демонтажем ліній електропередач!

      До речі, енергетики — постійне «джерело» зневоднення для запорізьких сіл. Непомірні тарифні апетити обленерго спричинили кризу неплатежів. Як результат —  упродовж чотирьох діб мешканці сімнадцяти сіл Мелітопольського, Якимівського і Василівського районів сиділи без води — було знеструмлено Запорізький груповий водогін. Набат тривоги забила обласна санітарно-епідеміологічна станція...

      А коли в бюджеті села Сміле Куйбишевського району не змогли нашкребти кілька десятків тисяч на ремонт водопроводу — кмітливий люд підказав альтернативне джерело фінансування. Скликали сходку громади й ухвалили ... демонтувати два бойових літаки, бронетранспортер і танк Т-34! Місцевий музей, ясна річ, виглядає вже не так солідно, але завдяки проданій на металобрухт історичній зброї реанімували водогінну мережу і в Смілому, і в сусідній Самойлівці. Отримавши воду, навіть фронтовики перестали бурчати з приводу «афери».

Навіть Нікулін не допоможе...

      Генеральний директор обласного комунального підприємства «Запоріжжяводоканал» Микола Нікулін далекий від оптимістичних прогнозів. Навіть стосовно центральних районів регіону — Василівського, Оріхівського, Веселівського, Великобілозерського, Пологівського, Токмацького та Михайлівського — він не зміг пообіцяти нічого втішного. Тут воду беруть зі свердловин, однак потужностей бракує. І ситуація ускладнюється, вода стає не просто непитною, а життєво небезпечною. Анатолій Нестеренко, мешканець Малої Білозерки, розказує, що тепер у них хіба що першокласник не знає, чому у кранах згіркла вода і чому її, бува, не дочекатися: не було б спорудження Запорізького залізорудного і Таврійського гірничо-збагачувального комбінатів — не було б і проблем. А тепер...

      Згубні наслідки наступу промисловиків на «глибинку» у Василівському районі відчули вже у 90-х роках. У 1985-му, коли розпочалося будівництво Таврійського ГЗКу, держава зобов'язала Міністерство промисловості задіяти систему водопостачання центральних районів Запорізької області. Попервах Мінпром здивував темпами робіт, і станом на 1996 рік будівельна готовність системи водопостачання сягнула 97 відсотків. Залишалося оствоїти лише чотири мільйони гривень, розказує керівник облводоканалу Микола Нікулін, однак об'єкт де-факто «заморозили», виділивши після цього лише 0,2 мільйона гривень. І це тоді, коли рівень води у свердловинах знижується катастрофічно — на півтора-два метри щороку!

      За прогнозами екологів, у 2005-му, максимум у 2006 році в умовах повного «сушняку» може опинитися Василівка, а слідом за райцентром — усі села району, а також містечка Дніпрорудне та Степногірськ, де базуються вищезгадані залізорудний і гірничо-збагачувальний комбінати. Наслідки дії «закону сполучених посудин» невдовзі відчують на собі мешканці Оріхівського та інших сусідніх районів.

      Спробу почергово ввести комплекс у дію керівництво облводоканалу здійснило,  однак Київ фінансово не допоміг навіть задіяти першу чергу водогону добовою потужністю 50 тисяч ку- бометрів (цього  вистачило б для потреб Василівки і району). Не реагує столиця і на висновки експертів представницьких комісій, які застерігають: ще кілька років — і недобудована система водозабезпечення буде зруйнована вщент. Зокрема, й місцевими «металістами».

      Звичайно, є й інші шляхи вирішення найбільшої комунальної проблеми сіл і містечок області — знайти недержавні шляхи фінансування для державного водогону. Але ніхто з «приватників» не спокушається незавершеним об'єктом. Виник було варіант концесії: грошовиті люди довели б об'єкт до пуття, покористувалися б ним років із п'ятнадцять-двадцять та й повернули б назад, державі. Однак наша влада — як той пес на сіні: і сама нічого не робить, і будь-яку ініціативу «під корінь» рубає...

      Тому й «гниють» та розкрадаються труби поблизу Василівки. Ще майже півтораста мільйонів гривень де-факто «іржавіє» у канаві, прокладеній між Каховкою і Бердянськом, де понад сімнадцять років триває будівництво іншого 175-кілометрового водопроводу. Хоча води з Каховського магістрального каналу, тобто з Дніпра, так чекають мешканці не лише Бердянська, а й зневоднених південних районів області — Якимівського, Приморського, Мелітопольського, Приазовського...

      Бо сьогодні у селі Андріївка Бердянського району, приміром, кілька тисяч сімей живуть від дощу до дощу, задіюючи під час злив найпримітивніші водозбірники — труби, інші саморобні місткості, бетонні колодязі. Заможніші купують привозну воду. Бідніші вимінюють її на молоко — у співвідношенні 1:1.

      Завдяки таким оборудкам власники водовозок з курортного Бердянська, за найскромнішими підрахунками, щомісяця «знімають» по мільйону-півтора чистого прибутку. Бо коли з кранів райцентру капає ледве не вся система хімелементів Менделєєва (тільки солей і сульфатів у ній — 500 відсотків від того, що спроможний перетравити людський шлунок!), особливо перебирати харчами (точніше, питною водою) не доводиться. На цьому тлі навіть дніпровська вода, попри згубний вплив Чорнобиля і базованих на берегах Славутича промислових гігантів, є незрівнянно чистішою...

Казав гарант: грошей дам, а в роті — досі сухо

      Світло в кінці тунелю блимнуло для запоріжців один раз, під час візиту Леоніда Кучми у березні 2002 року, напередодні парламентських виборів. Тоді одна поважна особа з облдержадміністрації настійливо пропонувала авторові цих рядків звернутися на прес-конференції до Президента з «гарним запитанням»: «Коли ж, врешті-решт, буде завершено спорудження водогону до Бердянська?». З'ясувалося, що поміж інших Кучма привіз тоді обіцянку дофінансувати об'єкт, і для оприлюднення цієї новини його оточення шукало привід. «Потрібне» запитання запрограмованим тоном прозвучало з інших вуст. Кучма пожвавішав, запевнив: цьогоріч бердянці питимуть гарну водичку! Мовляв, відповідне доручення вже підписане.

      Керівник Запоріжжяводоканалу Микола Нікулін згадує тодішні цифри: аби задіяти першу чергу водоводу (а це 25 тисяч кубометрів питної води щодоби), необхідно 14,8 мільйона гривень, за спрощеною схемою будівництва (введення — поточного року, повне завершення об'єкта — у 2003-му) — 7,5 мільйона. Де-юре столиця виділила лише чотири мільйони. Де-факто, згадує міський голова Бердянська Валерій Баранов,  наприкінці року тільки крапнуло з цієї суми. І то після неодноразових звернень мера і його команди до Мінфіну та Мінекономіки. Там не заперечували: доручення Президента є, але грошей немає... І упродовж кількох місяців відверто посилали гінців з курорту чимдалі. Ще далі доводиться ходити «делегатам» із запорізьких сіл, які вже й не сподіваються отримувати воду інакше ніж за великі гроші з дiжок...

      Тим часом Леонід Кучма обіцяв, що водогін запрацює у вересні 2002 року. Єдине, що змінилося з того часу, — так це тарифи. Приміром, Бердянський міськводоканал за те, що пити «ніззя» і чим навіть голову без шампуню не помити, бо волосся стирчатиме вусібіч, дере зі споживачів майже по дві гривні за куб.

      Фінансування водного проекту з обласного бюджету гальмує та обставина, що НАЕК «Енергоатом» не повертає Запоріжжю понад 16 мільйонів гривень, позичених для потреб Запорізької АЕС, згідно з рішення сесії обласної ради. Частину цих коштів регіон має намір задіяти для фінансування добудови водогону «Каховка — Бердянськ» і, відповідно, виручити як місто, так і всі супутні села. Але все це існує в проектах...

* * *

      Отож сьогодні сотні тисяч мешканців Запоріжжя сподіваються хіба що на диво — реалізацію чергової комплексної програми водопостачання Запорізької області. Її затверила на період 2003—2011 років у грудні 2003 року чергова сесія обласної ради. На папері влада ніяк не змириться з тим, що мешканці 469 із 958 населених пунктів області централізовано не забезпечені якісною питною водою. Та чи ж виділить держава зі своєї казни мільярд з лишком гривень для добудови обіцяних центральних водоводів? Вірогідно, що так. Якщо восени поточного року Україна отримає того Президента, на якого вона заслуговує і який здатний відповідати за свої обіцянки. Інакше довго ще на Запоріжжі питимуть «щось таке» — аж ніяк не схоже на Н2О.