— Це був добрий, чуйний чоловік. Він відгукувався на людські турботи. Їв чи не їв, утомлений чи не втомлений, котра б не була година, хоч і вночі, — якщо хтось подзвонив, він був готовий вислухати.
Він старався бачити людину із доброго боку, хотів вірити людям. Він хотів бачити у людях щирість.
Він завжди спішився. Вставав о п’ятій ранку, щоб написати статтю для газети. І до восьмої була стаття. Він завжди не мав часу, був зайнятий. Завжди бракувало його присутності. А коли була та присутність, то було добре.
Але я іншого й не чекала. Звичайно, хотілося підсвідомо, щоб він більше мав часу для мене, для нас, але я розуміла, що він інакше не може. Він був політиком. Йому боліла доля України.
Після його смерті люди писали листи і клали йому на могилу. Зверталися до нього як до живого. Писали про свій біль і жаль.
Прийде час, ми видамо книгу (Благодійний фонд ім. В’ячеслава Чорновола, засновницею якого була пані Пашко, поступово друкує десятитомник праць, присвячений Чорноволу. — Ред.) і опишемо й те, що творилося тоді (в 1999–му) біля його могили.