«В’ячеслав Максимович часто казав: «Та що ви до мене ставитеся, як до пророка якогось — я ж звичайна людина!»

Народний депутат від «НУНС» Микола Кульчинський (нині — член партії «Наша Україна») упродовж багатьох років був активістом Народного руху України. Він очолював Полтавську обласну організацію НРУ й до самої смерті Чорновола був вірним його соратником. Під час поїздок до Полтави лідер Народного руху зупинявся у скромній двокімнатній квартирці Кульчинських. Як і Чорновіл, Кульчинський також був дисидентом і відсидів строк за антирадянську діяльність.

«Привідчиняю трохи двері — а він навколішки перед іконою стоїть, молиться»

— В’ячеслав Максимович був дуже шляхетною і надзвичайно делікатною людиною — ця риса притаманна всім «шістдесятникам», — пригадує пан Микола. — Чорновіл завжди дуже ніяковів, коли навколо нього клопоталися. Ми намагалися виділити йому окрему кімнату, смачно нагодувати, а йому від цього було незручно, він просив, аби ми не переймалися, його все й так влаштовує. Часто нагадував тим людям, які ним надто захоплювалися: «Та що ви до мене ставитеся, як до пророка якогось — я ж звичайна людина, люблю прості земні насолоди».

Мене вразив один випадок. Уранці нам треба було бігти у якихось справах, жінка вже зготувала сніданок, а В’ячеслав Максимович іще не виходив зі своєї кімнати. Я стукаю, щоб його покликати, а відповіді немає. Привідчиняю двері — а він навколішки перед іконою стоїть, молиться...

Якось під час президентської кампанії 1991 року приїхали ми у Лохвицю (я тоді був довіреною особою В’ячеслава Максимовича як кандидата у президенти). У зал, де проходила зустріч, набилося понад сім сотень людей — і в проходах стояли, і перед сценою. І атмосфера така — антирухівська, недовірлива, багато старших людей із «радянською свідомістю». Постійно вигукували якісь образи, засвистували. А ми (дисиденти. — Ред.) доти так довго були змушені тримати все в собі, що після настання такої–сякої свободи вже важко було стримуватись. Та щоразу, коли я поривався підскочити й сказати щось різке, Чорновіл мене за руку втримував і вмовляв стримуватися. Покричали вони отак, а він спокійно, так врівноважено відповідав, спілкувався з ними... І завершилося все тим, що увесь зал встав і аплодував йому — люди відчули, що він свій, потім обнімали його, цілували... Я аж розплакався тоді, бо ж виявилося, що це наші люди, а здавалося — такі «совки». Умів він спілкуватися з людьми.

Чорновіл добрий був, щедрий. Якось після зустрічі в кінотеатрі «Полтава», коли вже народ починав потроху розходитися, а залишалися «прохачі», підійшла до Чорновола бабуся й попросила матеріальної допомоги. В’ячеслав Максимович «пройшовся» по всіх своїх кишенях, вигріб звідти усе, що мав — навіть не рахував, а все їй віддав.

Комунізм треба знищити, а історія творитиметься на Сході

Чорновіл був людиною культури, а отже — універсальною людиною. І політиком від Бога. Я свого часу дуже багато з ним сперечався, не раз виступав його опонентом на проводі — у нас в НРУ була така демократія, що ніколи ніхто не боявся висловлювати свою думку. І ніхто тоді ще навіть не припускав, що це може робитися зумисне, за гроші абощо... Тоді я думав, що він помиляється, а потім переконався — таки мав рацію В’ячеслав Максимович.

У нього були дві блискучі тези. Перша: комунізм треба знищити. Політично, звісно. Бо Комуністична партія — це гальмо для України. Друга теза: історія України творитиметься на Сході. Чорновіл завжди акцентував на тому, що не можна зациклюватися на Західній Україні, навпаки — всі зусилля треба спрямовувати саме на Східну! А там навіть у нас керівники осередків були залежні від голів кучмівських організацій, тому починати треба було зі змін, а потім уже братися за активну роботу з народом.

Опоненти закидали Чорноволові те, що він увів у наш політикум термін «конструктивна опозиція». Але інакше не можна було, і для того щоб це зрозуміти, треба мати державницьке мислення. Імперія (Росія. — Ред.) витрачає величезні гроші й зусилля на те, щоб підірвати стабільність у колишніх країнах СРСР і мати там вплив. Тому Чорновіл як державник добре розумів, що на той час поганий Президент чи добрий — це менш важливо, ніж безвладдя. До речі, В’ячеслав Максимович мав досить великий вплив на раннього Кучму, тому такий абсолютно антиукраїнський елемент у президентській Адміністрації як Дмитро Табачник намагався звести їхні зустрічі до мінімуму. І пізніше оточення робило те саме. Чорновіл мені розповідав, як Кучма дзвонив і запрошував його на зустріч, а коли В’ячеслав Максимович приходив, виявлялося, що Президент кудись поїхав, невідомо коли повернеться тощо. Навряд чи це було випадково. Звісно, потім влада Кучми переросла в авторитаризм і нам було значно складніше перебувати саме в конструктивній опозиції, тому завжди доводилося балансувати на грані різкого удару по Президентові. І Чорновіл цю межу добре розумів, бо на той момент головне було — пересилити вплив на нього російської агентури.

«Для тих, хто спонсорував Рух Чорновола, це була ніби пожертва для спасіння своєї душі»

Узагалі, політика — це дуже складна гра, настільки багатоходова, що навіть головні дійові особи навряд чи можуть осягнути всю глибину цих ходів. В’ячеслав Чорновіл виходив із реальної історичної мети: мати незалежну суверенну Українську державу (як, до речі, і Віктор Ющенко). А хлопці (та частина НРУ, яка відкололася в Український народний рух, а згодом перейменувалася в УНП. — Ред.) якраз керувалися іншими категоріями. Нагадаю, що насамперед їх не влаштовувало положення про фракцію НРУ в парламенті, згідно з яким представники Руху у ВР повинні були керуватися рішеннями партії, з’їзду. А тоді в Раді вже почали «ходити» гроші за певні голосування, тому дехто хотів бути незалежним від партії, яка представляла українські інтереси, а не корпоративні.

Звісно, не кожному дано вміти знаходити гроші на партію, залишаючись при цьому незалежним від жертводавців. Чорновіл це вмів. Умів так поводитися з людьми, що, даючи йому гроші, тодішні багатії нічого не вимагали навзаєм — це для них була ніби пожертва для спасіння своєї душі, хоч як це пафосно звучить.

P.S.

Обставини загибелі

Чорновіл загинув в автокатастрофі 25 березня 1999 року. На під’їзді до Борисполя шлях «Тойоті Королла», на якій В’ячеслав Максимович поночі вертався з Кіровограда, перегородив КамАЗ із причіпом — за його кермом був водій КСП із Дніпропетровщини Володимир Куделя. Водій Євген Павлов та лідер Руху загинули на місці.

Відтак Чорновіл не взяв участі у своїй другій президентській кампанії (на виборах–1994 Рух не висував свого кандидата, а підтримав Кравчука). На той час рейтинг Чорновола був меншим 10% — на парламентських виборах–1998 його партія набрала 9,4% голосів, а невдовзі — розкололася надвоє.

Правоохоронні органи тоді відкинули версію із замахом на життя відомого політика.

У березні 2001 року депутати Григорій Омельченко та Анатолій Єрмак стверджували, що кандидат у президенти 1999 року Євген Марчук демонстрував їм відеокасету зі свідченнями офіцера міліції про те, ніби аварію, в якій загинув В’ячеслав Чорновіл, організував спецпідрозділ МВС. Пізніше Марчук заявив про зникнення тієї касети. Пасажир КамАЗа, нібито ймовірний координатор акції з усунення Чорновола Іван Шолом, виїхав у Волинську область, де невдовзі помер — за офіційною версією, від серцевого нападу під час запою. Депутат Єрмак загинув в автокатастрофі в лютому 2003–го.

Зараз розслідування у справі про загибель Чорновола відновлено. За повідомленням газети «Коммєрсант–Україна», на даний час слідство призначило перевірку ключових свідків — у тому числі й голови СБУ Євгена Марчука — на детекторі брехні. Колишній майор держохорони Микола Мельниченко днями погодився передати Генеральній прокуратурі аудіозаписи, що стосуються справи про смерть лідера НРУ.

ЦИТАТА

Так казав Чорновіл

«Я — не романтик. Я романтиком був у вашому віці, в 60–ті роки, коли придумував катапульту, яка б запустила над Хрещатиком листівки антикомуністичні і щось подібне. Я вже настільки давно в політиці, що став прагматиком, але я — ідейний прагматик... Лідери повинні бути ідейними. А якщо вони (опоненти з числа рухівців. — Ред.) пішли в газотрейдери, пішли на лобіювання якихось інтересів, то хай йдуть собі у бізнес».

25 березня 1999 року, з виступу в Кіровоградському педінституті — останньої публічної промови Чорновола