Павло Гудімов: Я — представник середнього класу

Вік Христа для кожного чоловіка є переломним. Музикант, куратор, галерист, дизайнер і, зрештою, просто креативний чоловік Павло Гудімов — не виняток. Всі культурні проекти, які він багато років вимріював вночі на кухні, після 33 реалізувалися і наробили галасу в професійних колах. Чи заздрять Гудімову в його успішності без політики, які сили за ним стоять і навіщо він все це робить, Павло розказав «УМ» після презентації чергового проекту — журналу «Символ» [культ культури].

«Першопрохідці не зупиняються, бо культура — не онанізм»

— Перед тим, як погодитися видавати «Символ», у його редактора Олександра Ляпіна була ритуальна подорож трамваєм з 15 молодими людьми, які одночасно плювали один на одного. Чи була у вас подібна історія?

— У мене все йшло поступово. Років шість тому, коли я почав займатися кураторством українського мистецтва, то не знав, що всім цим керує величезний інформаційний процес. Мій патріотичний і культурний розвиток не зупинявся. Я не почав деградувати, бо постійно захоплююся чимось новим, тому журнал став наступною сходинкою до інтелігентної популяризації українського мистецтва. Погортавши журнал, легко помітити, що він має потужну українську заправку. У першому номері про графіку можна побачити Нарбута, Тістола, малюнок, принт. Україна давно заслуговує на серйозний, але популярний альманах, який дизайном скоріше нагадує добре ілюстровану книгу, аніж попсовий глянцевий журнал. Для мене велика честь бути в Україні, і навіть у Росії, першопрохідцем і показувати українське мистецтво у формі не тільки київської «Я Галереї».

— Майже всі графіки, про яких ідеться у «Символі», виставлялися у «Я Галереї». Виходить, що це своєрідний додаток, чи то пак, підсумок квартальної роботи арт–центру?

— Я б хотів, щоб такі галереї були по всій Україні. Її неможливо за місяць розповсюдити по різних містах, але така культурна експансія буде обов’язково. З мого боку — по таких фронтах як виставки, кураторство, видавнича, архітектурна, креативна діяльність, така експансія буде. Це все я називаю «Гудімов арт–проект», такий собі культурний холдинг. Маємо за мету поширювати свою діяльність, бо культура, запхана у невеличкому колі, скоріше нагадує онанізм. Я не бачу подальшого розвитку без друкованого органа. За кілька років він відіграє велику роль, і перші номери будуть великим раритетом. Знаю, що видавнича справа сильно адаптується під споживання, а тут навпаки — споживач має трошки адаптуватися. Наступний номер про чорно–білу фотографію вже наполовину готовий.

— Людям, які чогось вагомого досягають, часто закидають, що в них є потужний стартовий капітал, що мають батьків–олігархів або за ними стоїть якийсь «папік». У вас цього нічого не було, чи не так?

— Є велике бажання змінити ситуацію. «Хтось за ним стоїть» — виправдання суто ментальне. Кажуть: от якби я був, тоді теж працював би — як він. Для того, щоб займатися творчістю, треба заробити собі на життя і на ту творчість. Це розуміють зараз усі. Художники, які орендують дорогі майстерні і не в змозі оплатити їх завдяки прибуткам із мистецтва, люди, які оголосили «Україну — зоною культурного лиха». Через таку ситуацію найменше уваги приділяється самій культурі в молодій країні (якщо відверто говорити). Всі кажуть про зовнішній піар, але треба добре розібратися всередині. Чому в нас культура не поширюється на Захід чи на Схід? Бо вона тут нікого не цікавить! Вона тільки почала цікавити, але пройшло вже 16 років і дуже мало зроблено. У 1918 році за УНР було зроблено набагато більше.

— І який вихід?

— Стратегія дуже проста. Якщо в тебе є що сказати і є бажання, то ти це зробиш, не чекаючи допомоги спонсорів, олігархів, тим більше — підтримки з американських і російських фондів. Треба не говорити про порожнечу, а заробляти гроші і бути причетним до діла. Я завжди порівнюю культурну ситуацію в Україні з друшляком. На Заході — це ковш без дірочок. А тут все кудись протікає. Золото під ногами, а до нього ставляться як до лайна.

Є плеяда людей, які кажуть: «От, ми там разом зробили». Серед них спонсори, які заради піару кажуть, що допоможуть, а коли доходить до справи, то, звісно, про все забувають. У мене таке було на благодійній акції «Серце, не спи», коли ми збирали кошти на дитячу лікарню серцево–судинної хірургії. Підводили у видавничій діяльності. В культурних, меценатських і благочинних проектах підлоти вистачає.

— Ви згадали про «зону культурного лиха».

— От вони якраз більше всього «ляпають». Коли хтось робить, їх це дуже дратує. Вони шукають пояснення, чому я це роблю. А пояснення дуже просте — це в моїх силах і я це роблю. І мало того, в мене є відповідальність перед усією країною, перед командою, з якою я працюю, і перед художниками.

— Учасники акції намагалися акцентувати увагу на тому, що є такий «бермудський трикутник» економіка—культура—влада, де губиться натхнення творити. Як вам вдається цього трикутника не бачити?

— Це незалежна ініціатива. Вона не пов’язана з державними грішми і з політичними структурами. Тут немає ніякого дерибану. Всі добрі починання — з приватної ініціативи. Я — представник середнього класу. Хтось дивується, як встигаю це все робити. А мені допомагає талант усієї команди з 20 осіб.

«Головні архітектори мають забирати жах з вулиць, а не примножувати його»

— Знаю, що ви незадоволені архітектурним становищем в Україні. З чого треба почати, щоб міста були гарнішими?

— Нікому не вигідно, щоб щось гарне будувалося. І таке лайно, яке будується, все одно йде. Якби не купували, тоді б задумалися. Середній клас стає мудрішим, їздить у Європу, читає книжки і йому вже втюхати будь–що не вийде.

— Це має бути зміна своєї кімнати, а тоді вулиці?

— Деякі люди, дійсно, мають почати зі своєї кімнати, але до цього не всі готові. Культура забудови, паркової скульптури не може прийти сама собою одного ранку. Це серйозний процес естетичного виховання. Але не все так безнадійно. В Україні знайдеться декілька людей, які можуть стати прогресивними головними архітекторами міст, щоб забрати цей жах із вулиць.

— А які будівлі в Києві чи в Україні ви б відзначили як взірець гарного смаку?

— Мені подобається посольство Нідерландів на Подолі, біля Оперного — посольство Німеччини, але це не наші архітектори. Стильно і сучасно виглядає «Парус», автосалон «Лексус» на проспекті Перемоги, а в Дніпропетровську — торговельно–офісний центр «Міст». Я багато їжджу Україною, але більше нічого не запам’яталося.

— Коли львів’яни переїжджають у інше місто, на це має бути причина. Що вас відштовхнуло від міста Лева?

— Там люди не розуміють, що місто–музей — це живе місто, воно не має бути законсервованим. Були спроби щось будувати, але ЮНЕСКО зашкодило, і слава Богу. Мають вже на площі Міцкевича постмодерністський банк, який поза всякими світовими тенденціями. Треба було запросити нормального архітектора, того ж Френка Гері чи Джона Поусона. У Львові й так багато місць, крім Міцкевича, де можна будувати. Це певна деґрадація, нав’язана політикою з телевізора. Люди не завжди ставляться з повагою до того, що мають. То як тоді можна задуматися над примноженням? Колись Львів і Москва були культурними столицями. Там проходила купа театральних, джазових, літературних фестивалів, постійний виставковий рух. А зараз це місто туристичного напрямку, де найбільше «вигрібають» кав’ярні. Мистецтво — живий процес. Констатую, що сучасне мистецтво у Львові якісно не показує жодна галерея. «Дзиґа» мала спроби, але іноді в неї не виходить. У Львові є декілька талановитих художників, які давно там не виставлялися. Це Андрій Сагайдаковський, Ігор Янович... Я їх частіше виставляю у Києві.

— Ви працюєте з відомими художниками, але участі у фестивалях «Я галерея» не берете. Чому?

— Олег Тістол, Микола Масенко, Олександр Сухоліт, Павло Маков, Влада Ралко, Олександр і Тамара Бабаки в якомусь сенсі є класиками якісного мистецтва ХХ сторіччя. На рівні київських фестивалів жоден із цих художників нормально не був представлений. Виставляти їх серед картин, які продаються на Андріївському узвозі, немає сенсу. В нас є культурна криза, пов’язана з відсутністю кураторів і приміщень, де можна виставлятися. Я хочу зробити філіали «Я галереї» і показувати актуальне мистецтво в різних містах, щоб студенти Львівської академії мистецтв знали ці прізвища. Не змінюються полотно, олія, техніка, але мистецтво поповнюється, і про це люди мають знати.

«Ангели нашіптують мені пророчі пісні, які я «доганяю» через 2 роки»

— Група «Гуд:мов» проводила конкурс режисерів на зйомки кліпу. Можете розказати про результати?

— Конкурс закінчився. І це вже гірший варіант. Якщо українських художників трошки є і вони дуже талановиті, то з кліпмейкерами повна паніка. У всіх талановитих режисерів я вже відзняв кліпи і йти по колу не хочеться. Тому прийшла ідея на пісню групи «Гуд:мов» «Баста» зняти незаангажований кліп із молодим режисером. Прийшло більше 30 сценаріїв і я був шокований від того, що там стільки штамповок із телевізора. Я, чесно кажучи, в паніці, що буде з кіно в цілому. Вибрав декілька фіналістів і віддав на доопрацювання. Нехай ходять у кіноклуб «А кіно» в «Я галерею», який веде кінознавець Андрій Алферов, нехай вчаться. Я б не хотів вести переговори з американськими кліпмейкерами.

— У яких країнах ви набралися найбільше кураторського досвіду?

— Для мене Іспанія є прикладом, як можна підтримувати своє у контексті світового. Вони гарно поєднують ультрасучасні будівлі з традиційними кварталами і багато будують парків, розвивають ландшафтну архітектуру. На другому місці — Париж зі своїм новим музеєм біля Ейфелевої вежі, де представлене мистецтво Океанії, Африки, Сходу. Як на мене, французи відробляють перед колишніми колоніями. Лондон поки що відстає.

— Знаю, що пісні ви пишете вночі, а дизайнерські речі малюєте у літаку. Хто ж вам нашіптує всі ці ідеї?

— Ангели. Зараз декілька з них сидять з нами на підвіконні, а ще з декількома я живу під одним дахом. У моїй квартирі немає перегородок. Кухня, спальня і кабінет — одна велика кімната, в якій стоять скульптури ангелів і картини моїх друзів–художників. Інколи ними нашіптується пісня, а суть її вловлюю через рік. Якось сама написалася пісня «Нью–Йорк», і лише через рік я туди вперше поїхав. Це позитивне пророкування, про нього можна казати, а негативних — боюся.