— Не секрет, що мою кандидатуру фракції рекомендував Президент. Думаю, він при цьому спирався на громадську думку — я маю на увазі позицію професійних кіл. Водночас у «Нашій Україні — Народній самообороні» є певна внутріфракційна конкуренція між представниками різних політичних сил, груп, які хотіли б мати, що називається, «свого» міністра. Тому не варто перебільшувати характер цієї дискусії. І моя кандидатура, і кандидатура Романа Зварича досить відомі й визнані в професійній царині, тому нічого трагічного в такому обговоренні немає.
— Кажуть, Зварич зрештою зняв свою кандидатуру?
— Річ у тім, що на розгляд Верховної Ради вже був внесений проект постанови зі складом уряду, в якому прізвища Зварича не було. Та на засіданні фракції деякі народні депутати продовжували ініціювати обговорення (щодо неприйнятності кандидатури Оніщука й бажання висунути Зварича. — Авт.). Тоді Роман Михайлович виступив і зауважив, що не вважає за можливе продовжувати цю дискусію.
— А у вас не виникало бажання відмовитися від посади міністра, оскільки значна частина фракції вас не підтримує?
— Я не домагався і не домагаюсь цієї посади. Це була ініціатива не моя, а професіоналів у галузі юриспруденції. В усіх прогнозах — і профільних фахівців, і політологів — фігурувало моє прізвище. З огляду на ті реформи, які мають бути проведені в царині правової політики (йдеться про реформу кримінальної юстиції, розробку і внесення до парламенту нового Кримінального кодексу, реформу системи правосуддя, вдосконалення виконавчої державної служби тощо) і беручи до уваги те, що я є головою Національної комісії з питань зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Президент вважав за доцільне запропонувати саме мою кандидатуру. Мені однаково, де працювати, бо від цього моє ім’я, фах, досвід, авторитет не зміняться. Але, звісно, неприємно, що внутрішня корпоративність стала тим фактором, якому були принесені в жертву ці якості, яких суспільство вимагає від Міністерства юстиції. Та я переконаний: емоції минуть, а робота залишиться.