Донор помирає і просить

Вісті з Москви про подорожчання газу, які, хоча й не були несподіваними для наших хіміків, викликали в них легкий шок. Більшість українських добрив виробляють з аміаку, аміак — з природного газу. Що має робити промисловість із новими цінами на сировину — достеменно не знає ніхто. Хіміки (зовсім не рядові!) скаржилися один одному: мало того, в уряді нині немає нікого, хто б відповідав за цей напрямок роботи, навіть у міністра Мінпромполітики не передбачено відповідного заступника. Дивно, адже хімічна промисловість за обсягом валютних надходжень займає друге місце в державі.

Півцарства за сировину

Нині вже очевидно: якщо майбутній уряд не зуміє домовитися з росіянами і ті не переглянуть ціни на блакитне паливо, доведеться терміново рятувати хімічну галузь. Президент Союзу хіміків Олексій Голубов на нараді в Сіверськодонецьку поставив планку перед новим Кабміном: «Я не кажу, що це обов’язково мають бути матеріальні затрати, але треба створити умови для пом’якшення удару».

На виробництво аміаку наші заводи витрачають 7,5—7,7 мільярда кубометрів газу. Тобто для підтримання теперішніх обсягів виробництва міндобрив доведеться додатково викладати майже два мільярди гривень. Це — щонайменше. Тому що газові посередники вміють «накручувати» ціни. Той же Сіверськодонецький «Азот» (для порівняння: за рік він виробляє продукції на 2,6 млрд. грн.) газ, який сьогодні на кордоні начебто коштує 130 доларів, змушений купувати по 190. Тож оцінки фахівців, що «стовісімдесятидоларовий» газ коштуватиме близько 250 «зелених», оптимізму не викликають.

До речі, про «Азот». За словами голови правління ЗАО Валентина Козакова, з початку 2005 року в модернізацію хімічного гіганта було вкладено 160 млн. доларів, що дало зниження одиниці собівартості аж... на 2,5 коп. А тільки минулорічне подорожчання імпортного газу з 95 до 130 доларів призвело до збільшення даного показника аж на 18 копійок.

Ноу–хау лежать під ногами

Утім дещо директори таки придумали. Наприклад, вони збираються різко скоротити експорт аміаку. Це погано: Україна сьогодні на світовому ринку займає одну з провідних позицій із продажу цього виду сировини. Але через оголошену ціну на газ — при стабільності світової ціни на аміак — експорт стає збитковим. Тим більше що треба ще оплатити транспортування ядучого газу. Висловлено таку думку: замість експортувати, здійснювати самим більш глибоку його переробку. Стратегічно рішення цілком логічне, але чому воно не з’явилося раніше? Адже і для переробки потрібні додаткові потужності.

Безсумнівно, модернізація все ж потрібна, навіть за умов, що склалися. Олексій Голубов навів цікаві приклади. У 2005 році на виробництво однієї тонни аміаку в середньому по Україні витрачали1205 кубічних метрів природного газу. У далекій литовській Йонаві, де технології практично такі ж, як і в нас, після докорінної реконструкції цеху аміаку витратний коефіцієнт знизився до 1065 кубометрів на тонну. А на рівненському «Азоті» досягли ще більшої економії — 968 «кубиків». Економія — майже 20 відсотків. Якщо стільки ж зуміють зекономити енергетики — це б могло компенсувати подорожчання газу стовідсотково, але утопічних варіантів на нараді не розглядали.

Більш реалістичними були й вимоги до суміжників і до податківців. Той же Козаков повідомив, що податок на додану вартість йому, експортерові, повертають не через 70 діб (максимальний визначений законом термін), а «користуються» його грошима по сто і більше днів. В окремі місяці обсяг цього боргу дорівнює обсягу обігових коштів підприємства. «Себто ми повинні мати подвійний запас міцності!». «Претензії до Мінтрансу одні й ті ж, — це вже Олексій Голубов. — Ми сплачуємо величезні гроші, а рухомий склад усе занепадає й занепадає. Зайдіть на будь–який завод: запасаються дошками, металом; самі лагодять вагони — виконують роботу замість залізничників. І друге. Створили комерційну структуру, на яку перекинули парк вагонів. Роблять гроші на рівному місці». Назвали і розмір «навару» на такій схемі — 20 відсотків. А без цього можна й узагалі вагонів у залізниці не допроситися.