Почаївська лавра.
Нардеп-комуніст Володимир Сімонов та журналіст Володимир Сіряченко у газеті «Голос України» (11 листопада 2003 року) опублікували статтю «Дайте спокій Почаївській лаврі», де стверджують, що «бурхливу реакцію» з приводу долі монастиря «викликало розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня № 438 «Про виключення зі складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника споруд Почаївсько-Успенської лаври». Та чи тільки дане розпорядження? Реакція почалась після 17 жовтня 2002 року, як намісник Почаївської Свято-Успенської лаври єпископ Почаївський Володимир (в миру Віорел Лазарович Мороз, чиє ім'я, як пояснюють фахівці, походить від: Володимир-Ільїч-октябрьская революція-Ленін) звернувся до Тернопільської облдержадміністрації із заявою, у якій згідно зi ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» просив передати Лавру у власність чоловічому монастирю УПЦ МП. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року Почаївську лавру передано зi сфери управління Тернопільської обласної держадміністрації до сфери управління Держбуду України. Наказом Держбуду комплекс споруд передали на баланс Кременецько-Почаївського державного заповідника. 15 квітня 2003 року єпископу Володимиру на його звернення до облдержадміністрації й Президента України та клопотання щодо передання споруд у власність чоловічого монастиря було відмовлено. І аж тоді вийшло розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня. То хто ж не дає спокою Почаївській лаврі?
Історія Почаївської святині сягає XII століття. Переказ говорить, що первісний монастир на «Почаївській горі побудував Іван Туртул», якому з'явилась Пречиста 17 квітня 1198 року. Монастирська хроніка згадує ще й другу появу Пречистої у 1261 році, яку бачив на скелі монах Почаївського монастиря та пастухи. Перше документальне підтвердження існування в Почаєві Успенської церкви відноситься до першої половини ХVІ ст. З літератури відомо, що у 1527 році король Сигізмунд надіслав грамоту до Кременецького старости, де заборонив йому висилати до Почаєва своїх урядників у ярмарковий день на Успіння для стягнення податків і передав це право володарю Почаєва Василю Гойському. У 1579 році тут було завершено будівництво кам'яної церкви, у 1791 році — Успенського собору, у VІ — ХVІІІ століттях постали монастирські келії. Троїцький собор у візантійсько-російському стилі збудований 1912 року за проектом Олексія Щусєва (що потім спроектував мавзолей Леніна та післявоєнний ансамбль Хрещатика — «перлину» тоталітарної архітектури), вiн аж ніяк не вписується в ансамбль Лаври i є гіркою пам'яткою засилля русифікаторів на українських землях.
Два чинники відіграли важливу роль у розбудові монастиря. Перший — у середині ХVІ століття Анна Гойська передала монастирю понад 200 га орної землі, ліс, сіножаті; а в 1597 році — чудотворну ікону Божої Матері (яку подарував їй патріарх Константинопольський Ніфонт). 14 листопада 1597 року Гойська подарувала монастирю свої маєтності, це так званий фундуш Анни Гойської. Умовою дарування була вимога, щоб монастир залишався під юрисдикцією єпископів грецького обряду. На той час Почаївська обитель належала Київській митрополії, яка канонічно і юридично входила до Константинопольського Патріархату. Усе це відбувалося до 1686 року — року, коли Константинопольський патріарх за хабар передав Київську Митрополію Москві (собор Константинопольської церкви визнав неканонічність цього акту в 1687 році). Другий чинник — діяльність відомого магната, канівського старости графа Миколи Потоцького, який перейшов з латинської віри до Східного обряду в лоні уніатської церкви. Це саме був греко-католицький період монастиря. З 1721 по 1831 рік Почаївський монастир був у власності ченців-василіян. Це зовсім не суперечило заповіту Анни Гойської, адже однією з умов Берестейської унії було збереження східного (грецького) обряду. В уніатський період, у 1771—1782 роках, на горі формується серцевина чудового ансамблю монастиря — Успенський собор висотою 56 метрів, який вміщав 6000 віруючих. Папа Климентій ХІV грамотою 1 травня 1773 року дав дозвіл на коронування (акт вищого визнання святості) ікони Почаївської Божої Матері. Корону було переслано з Риму, а сама коронація відбулася на Різдво Божої Матері з участю понад тисячі священиків і ста тисяч люду.
Після відомих поділів Польщі Почаїв відійшов до Росії. Почалися утиски отців василіян. Після польського повстання 1831 року монастир перебрала Російська церква. Адже під час повстання він став притулком для шукачів волі, а вісім ченців приєдналися до повстанців. На основі доповідних командуючого 1-ю армією та київського генерал-губернатора цар Микола І у вересні 1831 року видав указ, де було записано: «Базилинский Почаевский монастырь со всею церковною принадлежностю, недвижимым имением и капиталами передать у ведомство греко-российского духовенства». До Російської церкви відійшли всі культові та господарські будівлі: Успенський собор з чудотворною іконою, церква св. Варвари, де зберiгались мощі преподобного Іова, церква св. Трійці, церква Різдва Богородиці на місці коронації ікони Почаївської Божої Матері, всі монастирські землі, бібліотека.
Уряд Росії добре розумів роль «опанованого» монастиря як форпосту самодержавництва біля кордону. За часів Миколи І монастир перетворили на «оплот» російського «цареславія», а на початку ХХ століття — на осередок чорносотенства. По всій імперії з воріт Лаври розвозили видання «Почаевский листок» і «Почаевские известия», що сіяли зло. Антисемітизм, заклики до погромів, запекла ненависть до українства поєднувалися в цих виданнях з крайнім монархізмом. Святотатством і наругою над святинею України стало облаштування у лаврі «Союза руского народа», що мав розправлятися з усіма, хто не корився самодержавству та російському шовінізму.
Коли Західна Україна в 1921 році була приєднана до Польщі, Почаївська лавра перейшла під юрисдикцію Варшавського православного митрополита всієї Польщі Георгія (Яритинського). В 1924 році Варшавська митрополія одержала автокефалію православної церкви Польщі від Константинопольського патріарха Григорія ІV. Цим томасом Константинопольський патріарх анульовував передачу Київської Митрополії Московській патріархії 1686 року, всупереч канонічним правилам. Під час Другої світової війни волинський єпископ Полікарп (Сікорський) порвав з російською православною церквою і став главою УАПЦ.
У 1945 році Почаївська лавра увійшла до складу Львівсько-Тернопільської єпархії РПЦ. За період входження України в СРСР нелояльних до атеїстичної влади ченців виганяли з обителі, саджали до «психушок». В 1960-ті роки серед монахів поширювався дисидентський рух, почався процес українізації, друкувалася українська література. Але напередодні розвалу СРСР патріотично налаштованих монахів-українців замінили росіянами, молдаванами, представниками інших національностей. У 1992 році проросійськи налаштовані монахи вигнали намісника єпископа Якова (Панчука) за його прагнення українізувати Лавру та добитися автокефалії церкви. Зараз майже половина монахів — з Росії та Молдови. Монастир знову стає «форпостом» російського шовінізму.
Чи є УПЦ МП самостійною українською церквою? У згадуваній статті Симонова та Сіряченка ієромонах Почаївської лаври Серапіон цитує рядки з послання Патріарха Московського Алексія ІІ тодішньому міністрові юстиції України Василю Онопенку від 29 грудня 1993 р. (в статтi чомусь 2003 року) про те, що УПЦ як законний правонаступник Єпархії РПЦ в Україні... з канонічної точки зору має право на все рухоме та нерухоме церковне майно, створене та надбане протягом 1000-літнього існування православ'я в Україні». А як бути з тим майном, яке їй не належало, а було загарбане, скажімо, у 1831 році? Ієрархи УПЦ МП постійно говорять про «Грамоту Алексія ІІ митрополиту Київському і всія України, Предстоятелю УПЦ» від 27 жовтня 1990 року, у якій нібито визнано самостійність УПЦ МП. Але не згадують ще одного документа, а саме від 31 січня 1990 року «Положення про екзархати Московського патріархату (розділ Статуту про управління РПЦ)», де, зокрема, говориться: «Єпархії з їх благочиннями, парафіями та монастирями, які розташовані на території Української РСР, канонічно складають український екзархат Московського патріархату. «Українська Православна церква» — інше офіційне найменування Українського екзархату Московського патріархату... Титул екзарха: «митрополит Київський і Галицький — Патріарший «екзарх всієї України». Після цього з'явилися Грамота і Указ Московського патріарха про «незалежість і самостійність УПЦ». В указі сказано: «Українській православній церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні... У зв'язку з цим найменування «Український «екзархат» скасовується... Предстоятеля УПЦ обирає український єпископат, благословляє Святійший патріарх Московський всієї Русі... Митрополиту Київському і всієї України в межах УПЦ надається титул «блаженнійший». Невдовзі Алексій ІІ прибув до Києва, щоб вручити тодішньому митрополиту Філарету грамоту, де, утім, є одне суттєве застереження, а саме: «УПЦ з'єднана через РПЦ з Єдиною святою, соборною і апостольською Церквою».
Давайте проаналізуємо Указ і Грамоту Московського патріарха. «Незалежність і самостійність» надається тільки в її управлінні і в рамках Статуту про управління РПЦ. На практиці «незалежна і самостійна» — це набір гарних слів. У церковному праві є автономна церква і автокефальна церква. І як підтвердження цього є два Звернення Собору УПЦ. Так, Собор УПЦ від 1—3 листопада 1991 року прийняв «Звернення єпископату УПЦ до святійшого патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ, Священного Синоду та всіх архієреїв у РПЦ» з проханням дарування цілковитої канонічної самостійності УПЦ». Проте на Соборі у Москві 1—3 березня 1992 року предстоятеля УПЦ МП Філарета позбавили сану, а єпископів змусили відмовитись від підписів під зверненням. Серед цих відступників був і єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій. А в «Московському церковному віснику» № 2 за лютий 1992 р. з'явились публікації під назвами «Самостійність», «Незалежність» і «Автокефалія», де засуджувались рішення Київського Собору та міжрелігійного форуму 20—21 листопада 1991 року.
28 липня 2000 року архієрейський Собор УПЦ МП знову просив патріарха Московського звернутися до предстоятелів усіх намісних православних церков та до Вселенського Константинопольського патріарха Варфоломія, щоб посприяли в наданні УПЦ МП автономії та законному визнанні цього статусу. Про те, що УПЦ МП не є незалежною церквою, говорять і самі архієреї УПЦ. Дуже прямо про це заявив архієпископ Тернопільський і Кременецький Сергій в 1998 році: «У епископата должно быть твердое понимание того, чего мы хотим. И в соответствии с этим пониманием должна проводиться работа со священниками. А то некоторые долгое время морочат голову своим батюшкам, что, мол, у нас будет автокефалия, вы, мол, подождите. И так по нескольку лет. А почему нам прямо не сказать, что автокефалии не будет...» («Русская мысль» від 17—23 вересня 1998 року). В Указі, як бачимо, недаремно сказано, що скасовано найменування «екзархат», адже він сам залишився — під назвою УПЦ.
А що означає «титул Блаженнійший у межах УПЦ»? 28 липня 2000 року 35 єпископів УПЦ МП звернулися листом до Вселенського патріарха Варфоломія, якому рекомендували не втручатись у справи православної церкви в Україні. Відповідь Варфоломія була приголомшливою для УПЦ МП. По-перше: Собор УПЦ МП Варфоломій назвав зборами, а не Собором, і вказав, що вони не мали права звертатись до нього безпосередньо, а тільки через керівництво Церкви, тобто Алексія ІІ, бо УПЦ є частиною РПЦ. По-друге: Варфоломій у листі до митрополита Володимира (Сабодана) не називає його блаженнійшим, а іменує преосвященним митрополитом. Ось і «блаженнійший у рамках УПЦ». 16 серпня 2000 року Архієрейський Собор РПЦ затвердив нову редакцію Канонічного Статуту РПЦ, що визначає засади внутрішнього правління церквою, повноваження різних органів церковної влади. «Юрисдикція РПЦ, — сказано в статуті, — поширюється на осіб православної віри, які проживають на канонічній території РПЦ: у Росії, Україні, Білорусі, Молдовi, Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Литві, Латвії, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані, Естонії». Ось такою «незалежною» є УПЦ МП. Таким же «беззаперечним» є і її право на українську святиню, оспівану в думах і псалмах, — Почаївську лавру.
Іван СТОЙКО, народний
депутат України,
Олекса ДІДИК, релігієзнавець.
Лідер комуністів Петро Симоненко,
стаття «Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України», 1999:
«Войовничі українські націоналісти домагаються зруйнування століттями установленої єдності Православної церкви України та Росії, обстоюють створення незалежної від РПЦ УАПЦ. Комуністи за соборну єдність православ'я, бо створення національних церков призведе до відірвання українського народу від братерських народів Росії та Білорусі. КПУ стоїть на справді патріотичних позиціях, що грунтуються на багатовікових державних традиціях, і насамперед канонічного православ'я».
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
