У курячому царстві, у пташиному господарстві

      Чорнобаївський район на Черкащині славиться своїми рівнинними мальовничими землями й господарствами, які міцно стоять на ногах. Тут чи не в кожному СТОВ, навіть за сьогодення, коли село вперто заганяють у глухий кут, можуть похвалитися тим, як вдається виживати, посіятися й зібрати врожай. Серед міцних середнячків, котрі впевнено дивляться в майбутнє, голова Чорнобаївської районної державної адміністрації Петро Душейко, до речі, колишній народний депутат України, котрий повернувся у рідні краї й тепер очолює обласну організацію Аграрної партії, назвав сільськогосподарське товариство «Придніпровське». «Там молодий і тямущий керівник — Петро Андрущенко. У нього й у господарстві порядок, й соціальну сферу села не залишає без уваги», — казав нам Петро Григорович, коли ми від'їжджали з райцентру в Придніпровське.

Корми завозили за 30 кілометрів

      Свого часу директор СТОВ «Придніпровське» Петро Андрущенко закінчив Українську сільськогосподарську академію й працював тут же, на Чорнобаївщині, у рідному селі Жовнине інженером. Перейти на роботу в Придніпровське йому запропонували весною сім років тому. Сприйняв він ту пропозицію без особливого ентузіазму, адже тривалий час у цьому селі мінялися керівники й справи в господарстві були кепськими. До того ж його влаштовувала попередня робота, налагоджений побут родини. Тільки чоловік не звик відступати, тому й згодився.

      «Дуже вдячний агроному Дужці Миколі Вікторовичу, тодішньому бригадиру тракторної бригади Мацьку Володимиру Павловичу за те, що, незважаючи на великі складнощі в господарстві, змогли посіятися», — розповідає «УМ» Петро Федорович.

      Спочатку на новій роботі було нелегко, пару разів приходила навіть думка все те залишити. Серце боліло, коли бачив, що худоба не стояла на ногах i доводилося вивозити з ферми ВРХ. М'ясокомбінати не брали ті замучені голодом туші — доводилося переварювати їх у господарстві та згодовувати качкам. Щоб врятувати від голодної смерті поголів'я, яке залишилося, за 30 кілометрів завозили для нього солому. Та все-таки дотягли до того часу, коли піднялася зелена трава. «Діставали» й борги господарства, особливо із зарплати, але треба ж було якось виборсуватися з тих кайданів, які заважали рухатися вперед. «Виходити з критичної ситуації почали за рахунок жорсткої економії в усьому: паливно-мастильних матеріалах, запасних частинах, кормах», — згадує Петро Андрущенко.

      Голова тоді прикинув, що на двох фермах працює по три трактори. Хіба це по-господарськи? Спочатку залишили по одному, тоді на дві ферми став працювати лише один трактор. Надалі розібралися й вирішили, що краще буде перейти на ручне завезення кормів. Так і зробили.

      За словами Петра Федоровича, тепер на фермах завiзниками працюють молоді хлопці, й там найвища зарплата. Взагалі в цьому товаристві середня платня, приміром, у механізаторів становить понад 400 гривень, у тваринників — 370 гривень.

      Після свого переходу у «Придніпровське» Петро Андрущенко дав конкретні завдання зоотехніку: як хочете, а 600 дійних корів на фермі має стояти. Як не кректали, але зробили й це. «І ніяких приписок», — суворо наголошував тоді директор. Його цікавила тільки валова продукція, а в кінцевому результаті — грошові надходження до каси господарства. Разом із головним економістом Галиною Семенівною Лось переглянули заробітки працівників СТОВ і зрозуміли, що дехто одержує за кілька годин надлегкої роботи великі й незароблені гроші. Дійшли руки й до дисципліни. Якщо прийшов на роботу, казав новий директор, то не куняй, а працюй. Адже ти повинен заробляти гроші для своєї сім'ї.

Від яєць і зарплата залежить

      Юлія Любчич приїхала в Придніпровське аж із Москви. Білокам'яну столицю сусідньої Росії вона залишила заради коханого чоловіка, який родом з цього мальовничого села. Тепер каже, що вже звикла жити тут, в Україні: не тільки розуміє мову, а й сама пробує нею розмовляти.

      Уже вісім років Юлія працює пташницею-оператором і задоволена своєю роботою: зарплату господарство платить справно, й за розмірами вона непогана. Їхнiй з напарницею Людмилою Шевченко робочий день розпочинається о 8-й годині ранку. Спочатку жінки оглядають приміщення і, пересвідчившись, що куряче товариство почувається добре, починають подавати пернатій компанії сніданок.

      «Коли нагодуємо курей, беремося за збір яєць і їх сортування. Зараз у нас — 4000 курей, які тільки починають нестися, тож ми збираємо від 1200 і до 2000 яєць щоденно. А заробітна плата залежить від того, скільки яєць знесуть наші підопічні. Одержуємо приблизно по 300 гривень, буває, й більше», — розповідає «УМ» Людмила Михайлівна під дружнє «кукуріку» «чоловічої» половини симпатичного коричневого царства.

      Старі півні, на територію яких ми зайшли, поважно походжають серед свого гарему й насторожено поглядають у наш бік, час від часу подаючи свій голос, мовляв, тут ми господарі. Зате молоденькі півники налаштовані більш дружелюбно, вони підходять i гуртом обкльовують сніг на наших чоботях.

      Пташник у «Придніпровському» постачає яйця не тільки до столу мешканців Черкащини, для чого в село протоптали стежку приватні підприємці, а й сусідній Полтавщині, зокрема у Кременчук. Є він ласим шматочком і для любителів скуштувати курятинки на халяву, до чого дехто з наших громадян великий мастак. Тому не тільки для сторожів, а й для їхнiх чотириногих друзів-собак тут роботи вистачає. А в тому, що охорона на цих пташниках не дрімає, можна переконатися, глянувши на огорожу. Там, на металевій сітці-рабиці, висить великий птах-хижак. Колись він теж мав погану звичку прилітати по курочок та півникiв. Та так навіки й закляк на тину.

      Не так давно СТОВ вирощувало не тільки курей, а й качок. Та виникла проблема з реалізацією добового молодняку. Тому качаче поголів'я вирішили вивести. Але натомість у тих корпусах поставили на відгодівлю велику рогату худобу. Тож пикатенькі бички зустрічають наш прихід у своїх володіннях дружним «му» і з цікавістю крутять на всі боки головами.

      «Цього року ми заготували дворічний запас силосу, вистачає й концентрованих кормів. Так що животики в них повненькі. Єдине, через вимерзлі озимі немає достатньо  соломи», — пояснює Петро Федорович, показуючи повні жолоби силосу.

За збереження молодняку дають телятко

      Неймовірні труднощі у становленні господарства вже позаду. Останні три роки, каже Петро Федорович, у «Придніпровському» збільшується поголів'я великої рогатої худоби, тепер стадо нараховує 2000 голів. Більше виробляємо молока, м'яса, а головне — соліднішає фонд заробітної плати, й це, на думку директора СТОВ, є основним показником роботи всього колективу. Серед кращих працівників директор називає Світлану Біду, Ніну Шитик, Валентину Танцюру, Ольгу Шевченко, Григорія Шевченка, Ларису Ярошенко. Щоквартально в господарстві засідає спеціальна комісія, котра відзначає передовиків, яким за результатами роботи вручають грошову винагороду. Буває, сягає вона й 500 гривень. Це вам не почесну грамоту в сім'ю принести.

      У тих доярок, котрі перейшли в надоях у 2003-му 4000-й рубіж, говорить пан Петро, премії будуть не менше 1000 гривень. До речі, тут враховують не тільки показники в роботі, а й дисципліну праці, ставлення до своїх обов'язків. А ще за збереження молодняку в господарстві преміюють працівників телятком.

      Петро Андрущенко каже, що фахівців у товаристві стараються берегти. Бо якщо чим не вгодиш, то під боком у сусідньому Ірклієві — риборозплідник, маслосирзавод, хлібокомбінат, коноплезавод, надумають перебігти туди. «Можна надоїти багато молока, виробити більше м'яса, влізти у кредити, накупити дорогих кормів, насіння, але найважливішим є те, що залишилося в господарстві у грошовому еквіваленті й що отримали власники майнових, земельних сертифікатів та працівники. Це є найвищою оцінкою роботи», — переконаний керівник.

      Минулого року «Придніпровське», як і всю Україну, не обійшли природні катаклізми: тут вимерзло 700 гектарів озимих культур. Тому довелося розраховуватися за паї здебільшого кукурудзою, житом, просом, ячменем, олією, послугами, дехто брав курей та ВРХ. «Чим є поділитися зі своїми людьми, тим і ділимося», — говорить Петро Федорович.

До весни тут готові

      Сьогодні директор найбільше переживає, аби не було ніяких сюрпризів від природи. Адже все, що залежить від самих селян, тут зробили. В господарстві на 80 відсотків відремонтована техніка, придбано 70 відсотків потрібного насіння, зроблено розрахунки за постачання мінеральних добрив. З осені зуміли посіяти понад 500 гектарів озимої пшениці, 137 гектарів — жита, по 50 гектарів третікале й озимого ріпаку. А такого поняття, як веснооранка, у сільськогосподарському товаристві взагалі не існує. Бо те, що можна зробити восени, треба зробити.

      А от буряки цієї весни в господарстві не збираються сіяти. Економічно невигідною стала ця культура для селян Придніпровського. Цукрові заводи диктують свої, збиткові для селян, умови, тому в СТОВ вирішили в ту кабалу не залазити.

      Завдяки вмілому господарюванню тут оновили тік — придбали очисну машину за 60 тисяч гривень. Купили й новий трактор, тепер планують узяти ще й дискову борону, сівалку точного висіву, підбирач соломи за комбайнами «Джон Дір». Три роки тому капітально обгородили центральну садибу. А тепер і тік, майстерня, тракторна бригада, склади з зерном, паливно-мастильними матеріалами, автопарк, комора, будівельна бригада, — як у доброго господаря. Тут не чекають, коли корпуси світитимуть дірками, взяли собі за правило щороку капітально ремонтувати одне приміщення.

Про свого земляка Івана Ле тут не забувають

      Цікаво, що в цьому господарстві вже два роки воліють не брати банківських кредитів. Стараються викручуватися власним коштом. Бо позичаєш чужі гроші, а віддавати треба свої, любить приповідати директор.

      Не забуває керівництво СТОВ і про школу та дитячий садок, допомагає харчами, будматеріалами для ремонту. До речі, уродженцем Придніпровського є відомий український письменник Іван Ле. У тамтешній школі в краєзнавчому музеї йому присвячено чималий куточок. Та й узагалі придніпровчани вміють пам'ятати свою історію. «Наш колега Водяник Михайло Іванович, нині вже покійний, передав свій рукопис історії села та школи. Він для нас є особливо дорогим та цінним», — розповідає директор школи Валентина Олексіївна Лисун. У тій рукописній історії можна прочитати й рядки про те, що товариство «Придніпровське» об'єднує в собі два села — саме Придніпровське та Журбин Хутір. У 50-ті роки, коли розлилося рукотворне Кременчуцьке море, на рівнинних чорнобаївських землях оселилися селяни з затоплених сіл Демки та Мойсенці. У Придніпровське вони перенесли навіть приміщення сільського клубу, який був на тому місці, де нині грає хвилями водосховище.

      Клуб служить людям дотепер. Правда, за словами Петра Андрущенка, надалі краще його не ремонтувати. Тому директор подумує, щоб згодом довести до ладу адмінприміщення, яке стоїть недобудованим ще з часів його попередників, і пристосувати його під Будинок культури.  Планів на подальший розвиток господарства у директора чимало. Петро Федорович Андрущенко виріс у селянській родині. Його батько працював механізатором, мама була передовою свинаркою, і їхній син не уявляв себе поза селом. Днями повернувся з Києва, то аж втомився від столичного шуму. Інша справа у Придніпровському — тут найкраще. Коли маєш свою хату й можеш вийти у власний двір чи садок, коли всім своїм єством відчуваєш землю й матінку — природу, розумієш, що твоє місце — тільки тут, серед цієї неймовірної краси, яким є для нього рідний Черкаський  край.