Волохи йдуть!

Мешкає на Закарпатті етнічна група, про яку воліють не згадувати. Понад п’ять тисяч людей, які компактно проживають в одинадцяти селах Перечинського, Свалявського, Ужгородського та Мукачівського районів. Усюди вони становлять меншість, а тому — малопомітні. Місцеві люди називають їх волохами. Але якщо ми не помічаємо цю мікрогрупу, то вона сама дасть про себе знати найближчим часом. Причому доволі несподівано.

Епізод перший. Етнографічний

Як відомо, «волохи» — одна з давніх назв румунів. Існувала навіть румунська держава Валахія. Проте вчені досі ламають голову над тим, хто ж такі волохи закарпатські. Було здійснено навіть трирічну наукову експедицію спільно з румунськими науковцями. Її висновок однозначний — це не румуни. Хоча волоська мова справді нагадує діалект румунської. Але спосіб життя цих людей докорінно відрізняється від тих же закарпатських румунів.

Живуть волохи табором, відособлено від усіх. Мають свого авторитета — «бірова», який великою мірою визначає життя поселення. Соціально виглядають значно гірше за українців, між якими живуть. Їх часто так і називають — «білі цигани», бо мають багато спільного з ромами. Хіба що світліші шкірою та говорять інакше.

Порошково — найбільше село Перечинщини. Його відрізняє те, що волоський табір тут розташований поруч із циганським. Разом їх тут 1400 чоловік, що становить третину населення села. По суті Порошково стало своєрідним волоським центром Закарпаття, хоча й тут вони не такі помітні.

Хіба центром пронесуться запряжені коні, керовані підлітками з незрозумілою мовою. Мешкає цей етнос у халупах і хижах на околиці, подалі від зайвих очей.

Епізод другий. Кримінальний

На що живуть волохи, коли майже не сіють і не садять? Відповідь дає сільська статистика. На волоський табір припадає 80 відсотків коней Порошкова. Але для чого волохам 120 коней, коли не займаються сільськогосподарськими роботами?

Усе дуже просто: село Порошково розташоване між лісами. За двадцять кілометрів — Перечинський лісохімкомбінат, який переробляє деревину на експорт. Наприклад, виготовляє вугілля для камінів. Товар іде добре, тож деревина потрібна постійно.

Той, хто був у Порошкові п’ять років тому, буде шокований, побачивши, як нині оголилися тутешні ліси. Особливо той бік, що над волоським табором. Таке враження, ніби ліс тікає в гори, аби зникнути звідси назовсім у невідомому напрямку.

А ліс, між іншим, державний, і охороняється законом. За незаконну вирубку Порошківське лісництво виписує чимало актів, які згодом розглядають у судах. Такот, в абсолютній більшості фігурантами в цих справах є волохи.

Тепер зрозуміло, для чого їм коні. Адже саме ними звозять деревину до табору. Звідси її забирають підприємливі особи на лісохімкомбінат або на будови. Таким чином спритний «фірманлісоруб» може заробити за місяць і тисячу доларів.

Одне тільки стоять на заваді — лісники, які відповідають за збереження тутешнього лісу. Кілька років тому все Порошково вразив кривавий інцидент. Посеред ночі лісники виявили фіри краденого лісу. Коли спробували зупинити крадіжку, один із волохів кинувся на них із сокирою. Лісник вистрелив у нападника з рушниці, і той невдовзі помер. Він виявився родичем волоського «бірова». Через деякий час іншого лісника було жорстоко побито, і він із лісництва пішов.

Але це давні факти. Є свіжіші. На своїй дільниці крадену деревину затримав лісник Іван Касинець. Його побили двоє волохів. Лікарі констатували струс мозку, перелом носа, розсічення губи, вибиття зубів. Перечинський суд призначив нападникам за побиття лісника при виконанні обов’язків усього два і три роки умовно. Мовляв, з ким не буває.

Наслідки не забарилися. Цієї весни жорстоко побили ще одного лісника, Василя Євчинця. Та ж сама історія — у лісі затримано підводу з краденою деревиною. Поки напарник Василя ходив заміряти пні, волохи кинулися на одинокого лісника. У підсумку — перебиті ноги, струс мозку, вибиті зуби. До суду справа навіть не дійшла. Ба, більше, за словами потерпілого, йому навіть не виплатили лікарняні.

Так непокараний злочин викликає наступний. У серпні в урочищі Бахаряк, яке розташоване над табором, знову трапився кривавий інцидент. Почувши у неділю з лісу звук бензопили, лісник разом із братом кинувся до місця крадіжки. Волохи поводилися зухвало, заявляючи, що в них «заказ». Коли ж брат лісника почав міряти пні, один із крадіїв сокирою рубанув його в ногу, а потім заніс сокиру над головою. На щастя, Володимир Плавайко встиг в останній момент захиститися рукою, але великий палець було розсічено до кістки. На довгий час чоловік став непрацездатним. І знову ж до сьогодні в цій справі нічого не чути.

А кілька тижнів тому при черговому виявленні крадіжки волох кинувся на сина лісника вже з увімкненою бензопилкою. Слава Богу, до крові не дійшло. Але всі ці епізоди свідчать про повну безкарність, з якою діють крадії лісу.

Епізод третій. Корупційний

Важко уявити, як таке може бути у правовій державі? Лісників б’ють за те, що вони охороняють державний ліс, а злочинцям усе сходить з рук. Та ще й яким злочинцям — із малограмотної етнічної групи, серед якої дотепер чимало людей не вміє навіть розписатися. Хто ж за ними стоїть? Хто їх захищає в міліції, в прокуратурі, у судах, що очевидні злочини залишаються непокараними?

Ось тут можна вибудувати логічний ланцюжок. Перечинський лісохімкомбінат — одне з найпотужніших підприємств району, за яким проглядаються інтереси багатьох впливових людей. Крадена деревина — добрий заробіток не тільки для злодіїв, а й для посередників, які мають офіційні ліцензії.

Тож для чого різати курку, яка несе золоті яйця? Що там регулярне побиття порошківських лісників, коли навіть чимало фактів крадіжки лісу, засвідчених актами, суди просто відхиляють.

Наприклад, щодо справи з порубаним Володимиром Плавайком уже давно ходять чутки: мовляв, табір зібрав дві тисячі доларів і поніс кому треба у Перечин. Судячи з того, що про кримінальну справу нічого не чути, це схоже на правду.

Епізод четвертий. Соціальний

Але волоські крадії не тільки становлять загрозу державному лісу. 120 коней хочуть їсти. Та щось не видно, аби їхні газди піклувалися про корм. Коней просто розпрягають і пускають на випас — найчастіше на людські сотини. Це викликає постійні конфлікти українців із мешканцями табору.

Коні нищать урожай, випасають отаву, а управи на їхніх господарів не можна знайти жодної. Та, окрім самотніх вороних, з’явилися і бригади на фірах, які, користуючись віддаленністю сільськогосподарських ділянок від села, просто крадуть урожай. Викопують картоплю, ламають кукурудзу, косять чуже сіно, зверху прикидають усе це бур’янами і спокійно везуть додому повз обікрадених. Людей це страшно обурює: адже хтось не розгинає спини, стараючись для себе та родини, а хтось на конику приїде та й усе повизбирує.

Давним­давно сільська влада просить створити в По­рош­кові відділення міліції, яке, до речі, існувало і за мадярів, і за чехів. Тоді в селі жандармський відділок нараховував 12 чоловік і забезпечував порядок на всі довколишні села. Очевидна потреба постійної присутності правоохоронців у селі зі складною криміногенною ситуацією чомусь ніяк не може вирішитися.

Не отримуючи допомоги згори, порошківці на захист свого майна ладні гуртуватися в народні дружини. Та влада і тут щось вичікує, що знову­таки викликає асоціацію з корупційним ланцюжком, який веде до Перечина. Так чи інакше, при потуранні районного начальства в Порошкові зріє міжетнічний конфлікт, який може стати одним із найгостріших на Закарпатті.

Епізод п’ятий. Демографічний

У Порошківській середній школі із 883 учнів 330 — це волохи і роми. До старших класів вони ходять зрідка, а от молодші — відвідують добре.

Красномовний показник — цьогорічні «пер­шачки». Упер­ше в Перечинському рай­оні в Порошкові створено ром­ський клас, в якому вчаться 27 волохів і троє ромів. У двох паралельних — українців теж лише половина. Отже, волохи і роми становлять дві третини перших класів Порошківської школи. Цю тенденцію підтвердили і в сільській раді. Зі ста новонароджених цього року українців лише 30.

Кажуть, що така тенденція особливо гостро намітилася після того, як почали виплачувати 8,5 тисячі гривень допомоги. Оскільки ж ромські і волоські сім’ї традиційно багатодітні, то це ще стало для багатьох із них гарним джерелом доходу.

Перспектива перетворення Порошкова на волоське село не така вже й далека. Хоч би як там не було, приклад невеличкого села Свалявки не може не тривожити порошківців. Туди волохи вселилися не так давно. І коли їх стало багато, українці почали просто тікати зі Свалявки, продаючи свої будівлі за безцінь. Таким чином це невеличке село невдовзі стане повністю волоським. Сусідні з Порошковом села —Туря Бистра і Туря Поляна — готові горою стояти, аби не допустити на поселення жодного волоха.

* * *

У цій історії багато парадоксів. Волохи вважають себе кращими за циганів. Цигани, у свою чергу, гордують волохами. Але живуть у Порошкові разом, хоча й не часто між собою родичаються. І одні, й другі мають своїх «баронів», які є депутатами сільської ради. Під час перепису волохи записуються... українцями. Словом, дивна етнічна спільнота, яка говорить незбагненним діалектом румунської, володіє перечинською говіркою української і веде спосіб життя, близький до циганського...

Який вихід із ситуації? Єдиний — поставити її в рамки закону. Принаймні щонайперше — створити в Порошкові відділення міліції та дозволити народні дружини, які охоронятимуть людські ниви. Бо все це може закінчитися кривавими самосудами та етнічними розборками під кордонами Євросоюзу.