Село на чолі з проректором

Найкраще Старий Лисець оглядати з Коханої гори, названої так за свою мальовничість та популярність серед закоханих. Звідси добре видно природні переваги цього населеного пункту, видовженого по лівому березі БистриціСолотвинської і захищеного з протилежного боку знаменитим Чорним лісом. Навіть у похмуру погоду з Коханої гори, якщо дивитися на південний захід, вимальовуються м’які контури Карпат, а з північного сходу чітко окреслюються індустріальні обриси ІваноФранківська. Від центру Старого Лисця до обласного центру Прикарпаття — десять кілометрів.

Партійний колгосп замість курортного аеропорту

Те, що родючі місцеві ґрунти, багату рибою річку і звіриною ліс використовували ще давні люди, ні в кого не викликає сумнівів. Коли саме, не відомо — поки що стійкий інтерес до дослідницьких розкопок Старого Лисця (назвою село нібито завдячує лисицям, яких водилося тут видимоневидимо) виявляють лише «чорні» археологи. Їхні сліди помічено в урочищі «Городище», де, за версією краєзнавців, задовго до утворення Київської Русі існувало старослов’янське поселення зі святилищем. У Городищі вирувало життя ще в середині минулого століття, проте хутір із понад двома десятками обійсть ущент спалили енкаведисти, розгнівані на двох вояків УПА, яким вдалося вислизнути під час облави.

Перша письмова згадка про село датується 1416 роком. Уже тоді польські вельможі володіли в Галичині обширними маєтностями і визначали соціально­економічні перспективи підконтрольних територій. У передвоєнні роки потомствений шляхтич Олексій Левицький збудував неподалік тутешнього «Джерела Якова» відпочинкове містечко з понад півсотнею одно та двоповерхових котеджів. Новий курорт Олесів набув у Центральній Європі такої популярності, що польська влада підтримала проект прокладання сюди залізничної колії і навіть спорудження аеропорту.

На заваді амбітним рекреаційно­відпочинковим планам стала Друга світова війна. По її закінченні всю владу в Галичині перебрали совіти, які ударними темпами провели в краї колективізацію. Колгоспні пертурбації на території села тривали аж до січня 1959 року, коли нарешті утворився єдиний колгосп із першою в СРСР назвою на честь «свіжого» партійного форуму — «Імені ХХІ з’їзду КПРС». Та плоди вагомих колгоспних успіхів з’явилися аж через півтора десятиліття з приходом на посаду голови правління талановитого господарника, уродженця Черкащини Миколи Степового. З часом багатогалузевий, з акцентом на молочне тваринництво та вирощування льону­волокна колгосп став знаним далеко за межами області, а сам Микола Лаврентійович пізніше піднявся до рівня президента корпорації «Укравтотехсервіс» і заступника міністра транспорту України.

Слави селу додали й спортсмени: місцева футбольна команда неодноразово вигравала чемпіонати області, а шестеро старолисчан стали відомими борцями, майстрами спорту СРСР.

Господар без корови — що довідка без печатки

Та за роки трансформацій пострадянського періоду потужне аграрне виробництво здрібніло до невеличкої селянської спілки «Бистриця». Розпайовані землі тепер переважно заростають бур’янами. Щоправда, тутешнім селянам вистачило розуму не розтягнути по цеглині добротну колгоспну інфраструктуру, тому в цехах і стайнях згодом легко прижилися приватні пилорами, меблеве виробництво і цех розфасування мінеральної води. Нині у селі — три сотні стабільних робочих місць. Не надто багато, як для населеного пункту з майже чотирьохтисячним населенням, але, на відміну від більшості прикарпатських сіл, трудова еміграція нової хвилі масово не накрила мешканців Старого Лисця: ІваноФранківськ під боком, а там — і більші можливості з працевлаштування, і привабливий ринок збуту сільгосппродукції власного виробництва...

За давньою традицією, повноцінним ґаздою у селі вважається лише той господар, котрий має хоча б одну корову. Сорокарічний сільський голова Анатолій Лущак — теж ґазда, у нього господарство — по повній програмі, як і належить селянинові. А ще він — багаторазовий чемпіон України і призер союзних змагань з боротьби самбо, кандидат наук, підполковник міліції, а півтора роки тому — до обрання на посаду сільського керманича — проректор Прикарпатського юридичного інституту Львівського національного університету МВС України.

— Багато хто з колег, знайомих, та навіть і батьки щиро дивувалися, дізнавшись про мій намір очолити сільську владу, — зізнається пан Анатолій. — Рішення і для мене було непростим. Якось подумалося: досягнув я певних успіхів у службовій і спортивній кар’єрах, дещо зробив для авторитету Прикарпаття й України і дуже мало — для свого села. Вирішив пробувати себе в новій іпостасі, тим паче що в Старому Лисці я мешкаю постійно і знаю його проблеми, так би мовити, із середини.

Утім у розпал передвиборчих баталій, торік навесні, хтось із претендентів на посаду намагався понизити рейтинг проректора антиміліцейськими месиджами на кшталт «Мент рветься до влади, а де ви бачили доброго мента?». Тоді в Старому Лисці мало хто знав, що портрет Анатолія Лущака прикрашає в Києві Дошку пошани кращих правоохоронців України. Призабулися і його високі спортивні досягнення. Проте на розважливих селян вплинув інший вагомий аргумент: «Та це ж Романа Лущака син».

— Наш тато з трьома класами освіти і професією фірмана був особливою людиною, мудрою і справедливою, — слово «був» Анатолій Романович вимовляє з сумом у голосі — батько помер два місяці тому. — Він нас навчив головного: працювати і шанувати людей, які чесно заробляють свій хліб. Тато пишався тим, що мав семеро дітей, що кожен із нас змалку виконував якісь обов’язки по чималому господарству, і в сім’ї ніколи не виникало сварок.

Інвестиції там, де не смітять

Пересівши з крісла проректора в крісло сільського голови, Анатолій Лущак з притаманною йому енергійністю взявся до нової роботи. Проте існуючі самоврядні «правила гри» виявилися не надто сприятливими для реалізації корисних для громади намірів. Багато що, за його улюбленим висловом, суперечить здоровому глузду, але як правоохоронець він мусить виконувати букву закону.

— Основний ресурс, який уже можна успішно використовувати на користь громади, — земля, — стверджує старолисецький голова. — На неї сьогодні звернуто багато поглядів, ласих зокрема. Та поки вищі ешелони влади не визначилися з тим, робити її товаром чи ні, відбувся дивний поділ земель: громаді нині належать ті земельні ділянки, що в межах села, а полем за останньою хатою вже розпоряджається районна рада. Яке ж це самоврядування? Чому нашими околицями керують не сільський голова і депутати, обрані селянами, а чиновники з райцентру? Невже вони краще знають, що там треба робити, ніж ми? Або інший приклад. Живучи під лісом, я б не дорогим природним газом опалював приміщення сільради та інших громадських об’єктів, а використовував дрова як альтернативне паливо, зате зекономлені бюджетні кошти спрямував би на інші потреби громади. Не можна. Палитимеш дровами — не отримаєш ні копійки.

Добре обізнаний із системою всіх рівнів влади, Анатолій Лущак зазвичай не ставить риторичних запитань і не має ілюзій з приводу того, що низи, принаймні сьогодні, можуть впливати на прийняття рішень верхами, тому вагомі справи почав робити за допомогою тактики малих кроків. Замість «земельного» журавля в небі перед­міський Старий Лисець поки тримає в руці дві серйозні загрози — наступ сміття і відсутність очисних споруд.

Гостроту першої, фінансово менш затратної проблеми вдалося зняти за останній рік. До того тверді побутові відходи, як правило, осідали на березі Бистриці, спотворюючи її ландшафт й ускладнюючи формулу забрудненості річкової води, яка омиває ІваноФранківськ нижче за течією. Сільський голова (не забуваймо, що він — підполковник міліції) без зайвого галасу зібрав досьє на десятьох ґаздів — найактивніших забруднювачів околиць — і звернувся до громади після богослужіння в одному з місцевих храмів: або берегтимемо довкілля, або потонемо в смітті, втративши будьяку привабливість для інвесторів. Почули. Допомагає і газета «Моє село», що за сприяння нового голови виходить у Старому Лисці раз на місяць.

Тепер щосуботи, хоч і не всі готові платити за послугу, побутові відходи забирає трактор з причепом. І вже здивувало, коли якось уранці на березі Бистриці з’явилася купа сміття. З’ясувалося, що то согрішив чоловік, який перебував на заробітках і «не знав, що в селі вже не смітять». З очисними спорудами важче. Раніше ванна і сантехніка були в сільській хаті диковинкою, тепер ці міські блага — в кожній новозбудованій оселі, котрих щороку виростає по кілька десятків.

Придивляються до села й інвестори, яких зацікавила перспектива звести тут «зелене» котеджне містечко. Хоча в обійми обласного центру Старий Лисець стрімголов не кидається, аби зовсім не оміщанитися і не втратити колишніх відпочинковорекреаційних приваб. Анатолій Лущак з однодумцями хоче струсити історичний пил з довоєнних курортних проектів, запропонувавши відпочивальникам красу Карпатського передгір’я, екологічно чисті продукти харчування, унікальну місцеву мінеральну воду і, можливо, — ексклюзивні вина з підвалів «Коктебеля». Минулого літа старолисецька делегація уклала договір про дружбу і співробітництво із Щебетівкою — селищем, розташованим на південному березі Криму, біля відомої гори Кара­Даг. Тепер чекають кримчан до себе на Святвечір.