Гапоччина затинанка

Гапа (за метрикою Галина) чхає на умовності. На відміну від багатьох українських літераторських династій, представники яких намагаються не акцентувати на родинних зв’язках, дівчина їх аж ніяк не приховує і тим більше не соромиться. Свою скандально відому старшу сестричку, фронтвумен колишнього гурту «Фактично самі», ведучу МTV та авторку «відірваної» прози Ірену Карпу Гапа любить і рахується з нею. Нема чого лукавити, це сестринство Гапі на руку, бо прізвище вже стало брендом. Тож принаймні перші двітри книжки Гапи Н. «карпофани» купуватимуть бодай для порівняння і з любові до дитячої забавки з назвою «Знайди 10 відмінностей». Мушу попередити, що установка на відмінності — хибна. Проза Гапи Н. геть не схожа на прозу Ірени. Тому шукати краще десять подібностей.

У передмові до книжки Іздрик застеріг, що її неможливо буде продати. Почувши назву, менеджери або кластимуть слухавку, або проситимуть покликати співрозмовника без «фіфєктів фікції». Книжка називається «Ппппппппппппппп...». Така от затинанка. Саме п’ятнадцять разів. Чому п’ятнадцять, Гапа пояснює просто: «Бо 15 також пппочинається на літеру П». Гапину «затинанку» я читала втричі довше, ніж «Янголи й демони» Дена Брауна. Хоч остання книжка має п’ять із половиною сотень сторінок, а Гапина — ледь більше ста великим кеглем. Кожне речення перечитувала по кілька разів. Позаяк щоразу, дійшовши до крапки, розуміла, що думки мої наполегливо розлітаються, куди якій заманеться, а з прочитаного в голові залишається саме лише «п», помножене на п’ятнадцять. Але, дякувати Богу, ці вертання і перечитування супроводжували лише «довгі» тексти. Далі почалися зовсім мініатюрні прозові «бздурики», перший з яких називається «У повітрі багато мікробів».

Дійшовши до останньої сторінки, здається, збагнула, чому довші тексти так розосереджували. Тексти примушували мене дорефлексовувати те, на що свідомо «не налізли» Гапині букви. Те, що авторка недоговорила або переінакшила, боячись раптом позбутися своєї неповторної вавки в голові, здатись «банальною посередністю», як боялася героїня тексту « Deleted.dос».

Так буває, коли хочеться викричати те, що розпирає зсередини, уникнувши звичних поєднань букв і звуків. Коли хочеш поділитися власним світом, але так, щоб не вихлюпнути й краплі. Вивернутись, але щоб ніхто не побачив твого споду.

Деякі критики помітили, що в Гапиній книжці багацько поцілунків. Мені так не здалося. Я відчула багато запахів. І те, як ліричній героїні подобається нюхати свої пальці, чиїсь відрізані голови, схлипи, музику, повітря. Вона все перевіряє на нюх. Як на мене, це еротичніше за поцілунки, обнадійливіше і якось справжніше, чи що.

ГаляГапа­Гапріндашвілі не планує, а мріє

 Гапою тебе називають рідні?

— Точно. Почав тато. Тато взагалі любить називати живих істот. Собака до нас прибрела недавно, чорненька маленька сучка — він її назвав Юля. Але називають мене рідні найчастіше Гапочкою, так ніжніше звучить.

 Що означає «Н» у твоєму літературному псевдонімі?

— В якийсь момент рідні побачили в моєму фенотипі грузинські риси — в мене дуже специфічний профіль. Як тут татові було не називати мене Гапріндашвілі — на честь грузинської шахістки? А Гапріндашвілі — вона ж Нона.

 Ти вивчаєш японську мову. Перекладаючи з цієї мови, не так складно зробити собі ім’я. Зазвичай талановитим перекладачам бракує часу на оригінальну творчість. Чи означає вихід книжки «Ппппппппппппппп...», що письменник у тобі переміг драгомана?

— Наразі я лише вчусь на перекладача з японської. Та впевнена, що перекладацька практика лише збагачує письменника. Леся Українка, для прикладу, перекладала дуже багато: і Гюго, і Гейне, і Міцкевича, і античну літературу. Художній переклад — це праця кропітка і тонка, змушує перекладача вбиратися в шкіру іншого, мову іншого, його мислення і у все сокровенне. Як може такий досвід не бути корисним?

 Чи плануєш уже наступну книжку?

— Заплановане найчастіше не здійснюється. Тому я нічого не планую. Радше, хочу чи мрію.

 Після виходу книжки в середовищі літтусовки почалися прогнозовані розмови про «дешеву» Ірену і «глибоку» Гапу. Бо ж важко втриматись від спокуси спробувати посварити сестер. Як ти реагуєш на подібні провокації? І чи реагує якось на них Ірена?

— Я не піддаюся на жодні провокації. Якби моя Ірена серйозно реагувала бодай на тисячну всього того, що говорять, її би фізично не стало на те все. А я намагаюсь брати з неї приклад. На запитання, як я співвідношу свою творчість із творчістю сестри, я відповідаю, що один до п’яти. Бо «сістер» написала вже 5 книг, а я поки що — одну.

 Які сучукрписьменники тобі найближчі (тільки не кажи, що це Ірена Карпа, воно й так зрозуміло)?

— П’ять топографічно найближчих, але зовсім різних за своїми світами письменників — Іздрик, Софія Андрухович, Таня Малярчук, Тарас Прохасько. Ну, але як я можу не назвати Ірену Карпу?

 Стиль твоєї прози не назвеш популярним. Отже, навряд чи на тебе чекають шалені наклади. Чим збираєшся заробляти на життя?

— В Україні навіть із шаленими накладами письменники мусять працювати, щоб жити повноцінно. Хіба лише за винятком Андруховича. Вже майже рік ми з командою працюємо над власним культурним інтернет­виданням azh.com.ua. Наразі наш «АртЖурнал» некомерційний, але ми віддано працюємо над ним у вільний від домашніх завдань час. І з нашим сайтом у мене пов’язано немало амбіцій.

 Де б (географічно) і в якому інтер’єрі мріяла б написати наступну книжку?

— В Яремчі. Там гори, свіже повітря. Там — удома.

ДОВІДКА «УМ»

Галина Карпа народилась 1986 року в м. Яремча. Нині навчається на четвертому курсі КНУ ім. Шевченка за спеціальністю японська мова (переклад). Працювала перекладачем на фестивалі «Молодість» та МКФ «Контакт». Головний редактор та співзасновник безкомпромісного арт­журналу «АЖ».