Вадим Аверкін: Росіян у «Соколі» називають «гастарбайтерами». Але по-доброму

Цього сезону у складі київського «Сокола» — флагмана українського хокею — вперше за останні роки з’явилися легіонери. Стартувала наша команда у вищій лізі аж із п’ятьма росіянами. Двоє з них, захисник Ульянов і нападаючий Кочегаров, надовго в Україні не затрималися, але їм на зміну приїхали наступні — Сьомін і Дєєв. Незмінним же залишається тріо форвардів Зоткін — Аверкін — Малов. Причому перші двоє фігурують серед головних бомбардирів «Сокола», набравши більше 20 очок на брата за системою «гол плюс пас».

Перше коло російської «вишки» фінішувало минулого четверга, а вже в суботу кияни вирушили на матчі другої половини першості. Перед від’їздом команди до Оренбурга на двобої із «ГазпромомОГУ» кореспондент «УМ» поспілкувався із 29річним Вадимом Аверкіним.

«Переїзд до Києва пониженням не вважаю»

— До хокею мене при­вчив батько, який сам виступав на професіональному рівні. Я ж на ковзани вперше став у Естонії, куди покликали грати батька, — розповідає Вадим. — Там, у Нарві, я прожив із двох до 12 років, а потім родина повернулася до рідного Нижнього Новгорода. У школі нижньогородського «Торпедо» я й доріс до «профі». Виступав за хабаровський «Амур», новокузнецький «Металург», ХК МВД, після чого знову повернувся на малу батьківщину. У Нижньому мене і знайшов «Сокіл», звернувшись до мого агента.

 Не вважаєш переїзд із Росії до Києва пониженням у класі?

— Ні, адже торік у «Торпедо» я також виступав у вищій лізі. Хоча суперліга відрізняється від «вишки» за своїм рівнем, вважаю, що тут теж можна додавати в майстерності. У будьякому разі, я не шкодую, що приїхав до України.

 Що найбільше запам’яталося у російській суперлізі?

— Рівень ліги, й так доволі високий, останніми роками постійно зростає, тому грати там приємно й цікаво. У протиборствах із сильними суперниками сам чогось навчаєшся, поступово в чомусь вдосконалюєшся.

 Чому ти не затримувався в попередніх командах?

— У Хабаровську я провів три роки — достатньо тривалий термін. І хоча мені там подобалося, далекі перельоти дуже втомлювали. До того ж тоді «Амур» вибув із суперліги — довелося шукати собі новий клуб серед еліти. У Новокузнецьку я відіграв півтора сезони, а непотрібним виявився після зміни тренера. Цього літа знову кликали до «Амуру», але прийшла конкретна пропозиція від «Сокола», на яку я й відгукнувся.

«Соколу» до снаги бути лідером»

 Яке враження справила на тебе команда? Виправдала сподівання?

— Чесно кажучи, я не мав чіткого уявлення про командний рівень «Сокола», адже цей клуб раніше виступав у чемпіонаті Білорусі. Хоча багатьох хлопців знав за виступами в Росії — грав і разом із ними, і проти них, тож орієнтувався щодо їхньої сили.

 Тож нині, вважаєш, «Сокіл» виступає на своєму рівні?

— Ні, гадаю, команда може й повинна грати краще й відповідно посідати вище місце в таблиці. Ми з партнерами намагаємося зрозуміти, що нам заважає вийти в лідери, але наразі ще не визначилися з причиною періодичних невдач. Мабуть, справа у психології — десь не налаштувалися, як слід, десь недооцінили суперника. Мусимо додати в стабільності, адже це ознака солідності команди.

 Можливо, українські хокеїсти не встигли перелаштуватися з білоруської першості на російську?

— Думаю, річ не в цьому. Перед сезоном ми провели контрольний матч із «Юністю» — мінчани справили приємне враження. Тобто чемпіонат Білорусі — теж доволі пристойний.

 Метою «Сокола» в цьому сезоні є потрапляння до «плейоф» російської вишки?

— Воно то так, але, наскільки я розумію, керівництво ФХУ дуже хоче повернути збірну України в елітний дивізіон чемпіонату світу, тож усе буде підкорятися цій меті. Так що наразі невідомо, чи гратиме «Сокіл» у «плейоф», навіть якщо туди потрапить.

«Коли трибуни заповнені й женуть тебе вперед, десь беруться додаткові сили»

 Вадиме, на старті першості тебе одразу награвали в трійку з Матвійчуком і Литвиненком?

— Ні, спершу компанію нам із Литвиненком складав Бобкін, а потім тренер поміняв його на Матвійчука — так граємо вже тривалий час. Вважаю, ми добре розуміємо один одного, тобто мислимо однаково, й кожен знає, що саме робити в конкретному епізоді. Литвиненко — чудовий розпасувальник: головне — відкритися, а Віталій уже знайде можливість віддати передачу.

 Ти вже встиг пограти в кількох командах. Якісь особливості тренувального процесу в «Соколі» помітив?

— Якщо чесно, то тренування та й організація гри тут фактично нічим не відрізняються від інших клубів.

 «Сокіл» тренується на «Авангарді» в Києві, виступає переважно у Броварах, грав і незабаром знову повернеться у столичний Палац спорту. Де тобі більше подобається?

— У Броварах приємно грати, й лід тут чудовий, але все ж краще тренуватися й виступати на одній арені. Бо виникають труднощі зі звиканням до льоду, відскоком шайби, бортами. Крім того, в Палаці спорту майданчик більших розмірів. Усі ці нюанси позначаються на грі. Звісно, й кількість уболівальників на трибунах також на нас впливає. З часів виступу за «Амур» запам’яталося, як там фактично на кожному матчі семитисячна арена була забита вщерть. Коли заповнені трибуни підганяють, ти витягаєш із якогось запасу в собі додаткові сили.

 Організація клубного господарства «Сокола» нарікань не викликає?

— Наскільки я знаю, раніше в Києві були серйозні проблеми з фінансуванням. Нині ж помітно, що нові керівники прагнуть налагодити нормальне функціонування клубу. Хоча, звісно, все одразу кардинально не зміниш.

«У Києві мене все влаштовує. Навіть пересування на метро»

 Яке враження на тебе справила столиця України взагалі?

— Насправді я сюди вже навідувався — кілька років поспіль у квітні «Торпедо» грало контрольні поєдинки зі збірною України напередодні чемпіонату світу. Чесно кажучи, нині в мене немає часу роздивитися всі пам’ятки й принади міста, бо майже весь час відбирають ігри, тренування й переїзди. Та й у вихідний хочеться побути в родинному колі з дружиною й дворічною донькою.

 По місту пересуваєтеся на машині?

— Ні, я її залишив у Нижньому. На тренування мене підвозить Андрій Срюбко, поруч із яким ми знімаємо квартиру на лівому березі. Або ж пересуваємося в метро чи на таксі.

 У «Соколі» вже давно не було легіонерів. Як вас, росіян, сприйняли в команді?

— Жодних проблем не виникло, хіба що інколи нас жартома називають «гастарбайтерами». Але подоброму.

 З українськими традиціями вже довелося стикатися?

— Телевізор дивлюся, але розумію лише відсотків 30 того, що говорять. Деякі слова здаються смішними... Із їжі полюбляю борщ, а український — так удвічі більше (посміхається). До чогось іншого поки що не дістався.

 За збірну України не пропонували пограти?

— Тільки жартома. У 1996 році у складі юніорської збірної Росії я став чемпіоном Європи. Тоді в ланці зі мною виступали нинішні гравці НХЛ — Самсонов і Зюзін. Після цього мене лише одного разу викликали до другої російської команди, з якою я їздив на турнір до Франції.

 Як довго збираєшся затриматися в «Соколі»?

— Намагаюся далеко не загадувати. Якщо все буде гаразд, залишуся й на наступний сезон. Звісно, хотілося б виступати у суперлізі. От, кажуть, із наступного сезону стартує відкрита російська ліга за участю команд колишніх радянських республік, куди збираються запросити й «Сокіл». Це був би ідеальний варіант — я б точно залишився в Києві.