Мандрівник за знаннями

Сьогодні ми називаємо Григорія Сковороду перворозумом України, видатним філософом, талановитим поетом, будителем нації, людиною українського бароко — і водночас нашим сучасником, провісником нинішньої незалежної України. І це справедливо.

Водночас не менш справедливим і точним буде твердження, що Сковорода — поєвропейськи освічений учений, постать світового рівня. Ще студентом КиєвоМогилянської академії Григорій Сковорода слухав лекції в європейських університетах, спілкувався з відомими філософами свого часу. В «Украинском вестнике» за 1817 рік Гесс де Кальве перераховує країни, де побував молодий допитливий українець: Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Прусія, Австрія, Німеччина, Італія, і додає: в Римі він оглянув «... тріумфальні ворота Траяна, обеліски на площі св. Петра, руїни Каральських бань».

В останні п’ять років «Україна молода» розповіла в дні народин філософа про його подорожі Україною. Сковородинівська справа розвивається: талановитий режисер Володимир Артеменко заходився знімати документальний фільм під робочою назвою: «Той, чия совість, як чистий кришталь». За три століття нагромадився Еверест літератури про Сковороду — легенди і перекази, розвідки й дослідження, художні повісті й поеми. Водночас, як свідчить авторитетний дослідник життя й творчості філософа Леонід Махновець, «...донині багато чого з життя Сковороди залишається невідомим, нез’ясованим, проблематичним». Особливо це стосується закордонних мандрів Сковороди. Настав час вирушити разом із Сковородою в Європу.

Сковорода — ікона і молитва

Коли переяславський генерал­майор Федір Вишневський зібрався їхати в далеку Угорщину закуповувати знамениті токайські вина для царського двору, то не вагався, кого взяти з собою як супутника­перекладача, знавця мов і доброго музиканта. Федір Степанович погодився з префектом КиєвоМогилянської академії Мануїлом Козачинським, що кращого помічника для непростої роботи в чужій землі, ніж спудей Григорій Сковорода, він не знайде, адже той добре знає німецьку, грецьку й гебрейську мови, володіє латиною та й з правилами етикету обізнаний, бо ж перед цим два роки був у співочій капелі імператриці Єлизавети в Петербурзі.

Наприкінці серпня 1745 року, в яблуневу спасівську пору, великий, добре налаштований обоз генерала Вишневського вирушив із Києва. У подорожньому паспорті значився добрий десяток населених пунктів: після Києва Васильків, далі Кам’янка, Бердичів, Львів, Жовква, Жешув і, нарешті, Дуклянський перевал. Вирушили і ми цим маршрутом.

На гребені Дуклі нашу неспішну валку з великою каретою четвериком попереду зустрів мій добрий друг, супутник у мандрах за Сковородою, словацький письменник Іван Яцканин. Сковорода для нього — ікона й молитва. Він перекладає вірші й байки великого українця словацькою мовою, не сходить ім’я Сковороди і зі сторінок редагованого ним журналу «Дукля». Безмежна залюбленість Івана Яцканина в слово й думку Сковороди не лишилась непоміченою. Український фонд культури удостоїв його звання лауреата Міжнародної премії імені Григорія Сковороди...

У Свиднику, колись великому селі із заїжджим гостинцем, а нині ладному містечку, нас зустріли уродженець села Красний Брід Михайло Шмайда і працівник свидницького Музею української культури, поет Степан Гостиняк. Розпитавши про наші «сковородинівські розшуки», вони одразу ж долучилися до них і в музеї озброїли інформацією на подальшу дорогу.

Хазяйновитий Федір Степанович поспішав до Токаю — на початок виноробного сезону. Нетерпеливилося й Григорію: швидше прибути на місце, влаштуватись, обдивитись — і знову до занять, книг, до бібліотек Відня, Кошіце, Прешпорка (нинішньої Братислави).

Поспішали. У Пряшеві тільки й встиг оглянути (попросив німецького настоятеля) високі книжкові шафи бібліотеки приходського костьолу святого Мікулаша, розшукував трактати Яна Багера та Еліаша Ладиверя — фундаторів пряшівської філософської школи. Надумав приїхати до Пряшева ще й з Токаю.

«Вічний студент»

Позаду у Сковороди був місяць важкої дороги.

Попереду — п’ять років трудної науки в Європі. У Токайській долині «царська комісія» генерал­майора Федора Вишневського облаштовувалася надовго: існувала вона понад півстоліття — до 1798 року. Робота кипіла з ранку до вечора. Треба було закупити вино кращих сортів і переправити його в бочках через Польщу, а далі —морем у Петербург. В усіх цих клопотах Григорій був незамінним помічником. А особливо в поїздках сановного Федора Степановича до Будапешта чи австроугорської столиці Відня.

...Загойдалось у повітрі осіннє листя, і Сковорода помітив, як у Токаї йому бракує вранішнього дзвінка в Могилянці, лекцій професорів, гарячих диспутів у конгрегаційній залі. І «вічний студент» звертає свій погляд на навколишні міста, де є університети або академії, де читають лекції вчені, імена яких йому відомі ще з Києва.

Перший маршрут — і до того ж піший — до міста Шарошпатак, куди можна було дістатись за півдня токайською долиною, вздовж ріки Бодрог. Григорій знав, чого шукати у Шарошпатаку, або, як його називали, «Афінах на березі Бодрога». У місті працював знаменитий реформаторський колегіум, де викладання велося латиною. Колегіум славився багатою бібліотекою, а в ній був предмет найпершої зацікавленості Сковороди — твори Яна Амоса Коменського.

Куди далі? Вабить словацька земля. Привітні, добрі люди: словаки, українці. Мова — близька до української. Отже, на Прешпорк, але ж по дорозі до нього, тобто до Братислави, не оминути міста, назву якого й вимовити непросто, бо в першому складі випала голосна літера, — Трнава. У Трнавському університеті поважні отці каноніки й прелати одразу ж узяли Григорія Сковороду за рівного собі, бо ж із перших розмовзнайомства виявили в мові гостя і знання, і ерудицію, і вишуканість. Університет належав до єзуїтського ордену, розумні отцієзуїти були не проти прихилити до себе вченого «схизматика», а то й звабити його католицькою вірою. А для Сковороди, допитливого, працьовитого, існувала лише одна віра — пізнання світу й людини в ньому. І він, вгамувавши духовну спрагу на лекціях, у диспутах, зустрічах із університетськими авторитетами, помандрував далі — тепер прямісінько на Братиславу.

Кращого проводиря у розшуках «братиславського Сковороди», ніж патріарх словацької україністики Микулаш Неврлий, не знайти. Коло його літературознавчих інтересів безмежне: в ньому десятки імен, дорогих серцю українця, — Тарас Шевченко, Іван Франко, Максим Рильський, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Євген Маланюк, Олександр Олесь, — усіх перелічити не берусь. А на першому місці — Григорій Сковорода.

Наступного дня до нас долучився письменник Василь Дацей, по духу й характеру щирий прихильник Сковороди. Після пізнання Братислави на дотик серця Василь Дацей підвів мене до величного будинку, взявся за залізну клямку дверей у білих смугах і сказав: «Цих дверей у науку допитливий український юнак не міг обминути, не відчинити. Це — Academia Istropolitana, перша вища школа в Словаччині й Академія задунайських країн. Заснував її 1465 року Матей Карвін. Століттями громадилася багатюща бібліотека академії, і я певен, — посміхнувся, — що сьогодні ми вже не виманимо з неї Григорія навіть на дружню вечерю у затишній братиславській корчмі...»

Адреси «шкіл любомудрія»

З побаченого й почутого я зрозумів, яке чільне місце посідає Братислава в українській свідомості. Після Григорія Сковороди до словацької столиці приїздили Ізмаїл Срезневський, видавець збірників «Запорожская старина» та Осип Бодянський, який видав «Наські українські казки». Стояв на братиславському березі Дунаю «буковинський соловій» Юрій Федькович, вдивляючись на схід, де бовваніли рідні Карпати.

Я прощався з Братиславою, запам’ятавши напутні слова Микулаша Неврлого про те, що перебування Григорія Сковороди в Словаччині неодмінно повинно бути позначене меморіальною дошкою, і обидві сторони мають поєднати в цьому духовні зусилля. Цим самим буде підтверджене й традиційне прагнення вихованців КиєвоМогилянської академії закріпити набуті знання ще й європейською наукою. Могилянці добре знали, де й що шукати і знаходити: мистецтво — в Парижі, гуманітарні знання — в Орлеані, право — в Болоньї, «медичні припарки» — в Салерно.

Кепсько вдягнені, голодні, але веселі студенти «Могилянки», як свідчить рукопис, що зберігається у фондах Київської академічної бібліотеки, «відзначалися нестерпною жадобою знань, енергійним прагненням до освіти й задля науки не зупинялися перед жодною небезпекою: з країни православної й уже такої, що ввійшла до складу Московської держави, яка суворо оберігала свою віру, вони вирушали до Польщі, до Парижа, до Риму, ставали уніатами, навіть католиками, лишеньбо отримати... доступ до джерел знання, «віночок на голову і перстень на руку». А потім, здійснивши свою потаємну мрію, покірно поверталися на батьківщину... й посідали скромні місця викладачів у тій самій монастирській колегії, де були учнями».

Усі ці адреси «шкіл любомудрія» знав звичайно, тепер уже мандрівник з Токаю, — Григорій Сковорода. Особливо його вабила «німецька філософська школа». Він студіював праці Г.В. Лейбніца, кілька років вивчав німецьку мову в Галле. Більшість дослідників схиляється до думки, що в пошуках новітніх знань Григорій Сковорода побував у містах на півночі Італії. Фактичні підтвердження цього знаходимо в його творах — у трактаті «Кільце»: «Має звичай й Італія молотити волами», у репліці персонажа із «Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»: «Коли б у мене дім був, як у Венеції, а сад, як у Флоренції».

П’ятирічна закордонна подорож відіграла велику роль у формуванні Сковороди як ученого європейського рівня, як філософа нової, вільної думки, як літератора, музиканта і художника.

Минув час. Я одержав очікувану вістку від достойника Микулаша Неврлого: у Братиславі, по вулиці Панській, 26, відкрито меморіальну дошку Григорію Сковороді. Єдине, що присмутило значущу подію, — це звична офіційна байдужість. Церемонію провели чиновники високого рангу з обох сторін, а от ініціаторів відкриття дошки, моїх братиславських друзів, як водиться, запросити забули. Вибачимо — не вперше. Головне, Григорій Сковорода назавжди прописався в Братиславі, став своїм і в Словаччині.