Експерт з експорту

Андрій Халпахчі планував після кінофестивалю «Молодість» сісти і написати книжку. Він з 15 років нотує свої враження від фільмів, і вже назбиралося на грубий том. Подумати страшно, скільки він передивився за своє життя! «Я записую тільки те, що дивлюся в кінотеатрах, побачене на відео не нотую, бо у відбіркових комісіях я бачу дуже багато», — заспокоює кореспондента «УМ» директор із 17річним стажем, а зараз просто арт­директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». (Він узагалі вважає, що кіно, в першу чергу, починається з кінотеатру, бо саме там почався його багаторічний роман із кінематографом — із діснеєвського «Бембі»). Але тут не без його молитов і не тільки організовується при міжнародному благодійному фонді «Україна 3000» українська кінофундація, і знову не до книги. Хто, як не він — фаховий будівельник мостів і тунелів і надфаховий, хоч і без диплома, «міжнародник» українського кінематографа, — може його очолити? Він, хто «інфікував» кіно двох своїх доньок, хто привіз до Києва і Софі Лорен, і Фанні Ардан, і П’єра Рішара, і Йоса Стеллінга, Кім Кі Дука, хто створив дистриб’юторську компанію з прокату фестивального кіно, яка нарощує каси, бук­офіси, а значить — глядачів, хто... більше любить старе кіно, ніж сучасне, — більше, чесно, нікому. З цього моменту має початися нова ера в популяризації українського кіно за кордоном — само собою, на жаль, нічого не відбувається. Моду на будьщо і на будького створюють професіонали, за щасливого збігу обставин, звісно.

«Іноземці не ідентифікують український кінематограф»

 Пане Андрію, Українська кінофундація — це наступний логічний крок у вашій діяльності, адже ви і фестиваль «Молодість» вивели на міжнародний рівень, і дистриб’юторську компанію при фестивалі розкрутили. Прийнявши пропозицію стати директором Української кінофундації, ви залишаєтеся арт­директором «Молодості» і таким чином знаєте всі ланки кінопроцесу — фестивальне кіно, міжнародне, українське. Вам і карти пропаганди в руки.

— Так, кінофундація — це організація, яка мала давно народитися. Інша справа, що, як ви сказали, я залишаюся художнім керівником фестивалю «Молодість», ще у квітні ми робимо щорічний фестиваль документального кіно «Контакт», де я теж є арт­директором. Відразу після закінчення «Молодості» я подумав: а чи потягну я це все? Все ж таки кінофундація, напевне, стане головним у моїй роботі.

Ще коли я працював у Держкінофонді, куди Юрій Іллєнко запросив мене очолювати міжнародний відділ, ми провели кілька фестивалів українського кіно за кордоном — наприклад, в Угорщині. Бо вже тоді треба було ідентифікувати український кінематограф. Коли ми казали про Довженка, багато іноземців дивувалися: невже це український режисер? Навіть така освічена людина, багаторічний директор фестивалю в Мангеймі, як Фей Вайан мені сказала: я не знаю про українське кіно нічого, у нас ніколи не демонструвалися українські фільми. Я їй кажу: як, навіть у старі часи у вас перемогли і Михайло Бєліков із фільмом «Ніч коротка», і той же Андрій Дончик із «Кисневим голодом» брав участь, і класика. Вони просто не ідентифікували, що це українське кіно. Водночас фестиваль «Молодість» зробив великий фестиваль українського кіно в Італії. Але ми не могли тягти цю роботу, бо було смішно, коли Міністерство культури брало участь в організації — ми зробили все, підготували матеріали, надрукували каталоги, але виникло питання, що Мінкульт не акредитований у Борисполі й не можна вивезти фільми. Хоч ми домовилися з австрійськими авіалініями, що вони відправлять фільми безкоштовно.

Свого часу в Мінкульті зрозуміли, що така організація, як Кінодепартамент чи Державна служба кінематографії, за своїм складом не має змоги ще й просувати українське кіно. Бо в усьому світі ці організації здебільшого розмежовані — одні, як наша Держслужба кінематографії, займаються кіновиробництвом, а популяризацією фільмів і просуванням їх у світі займаються інші. Найкращий приклад, звичайно, це Юніфранс — єдина недержавна організація з величезним бюджетом, але з державною допомогою, безумовно. Але це велика кінематографія, яка виробляє 300 фільмів на рік, тому там працює великий штат людей. За таким же принципом працює Польський кіноінститут. А є маленькі організації —як Фландерімаж у Бельгії.

 Що було імпульсом до створення Української кінофундації?

— «Молодість» цього року зробила велику презентацію на Каннському фестивалі, і я дуже вдячний, що Катерина Михайлівна Ющенко знайшла час приїхати і подивитися, як це робиться. Її миттєва реакція була: треба негайно створити таку організацію у нас. І ось під егідою фонду «Україна 3000» ця незалежна, недержавна організація створена, мене запрошено її очолити. Це буде спочатку дуже маленька організація — 23 людини у штаті, але окремі проекти ми замовлятимемо іншим організаціям. Поки немає ще нашого сайту, та навіть бланків із логотипом.

Кінофундація, безумовно, буде працювати пліч­о­пліч із державною службою кінематографії, з Міністерством культури, ми узгоджуємо з ними деякі плани. Певні можливості є у Служби кінематографії, і якщо буде спільна частина грантів із державною службою, то їх просто буде більше.

А плани досить великі — це загальне представлення українського кіно як за кордоном, так і тут. Бо популяризація українського кіно конче необхідна в самій Україні, щоб повернути довіру українського глядача до українського кіно. І, безумовно, просування українського кіно за кордоном у кількох напрямах. Перший — міжнародні кінофестивалі. Всі пам’ятають, як ми раділи Золотій пальмовій гілці на Каннському фестивалі, але ця перемога відбулася не завдяки чиїмсь зусиллям, а всупереч, бо просто молоді хлопці взяли і відіслали свою картину «Подорожні», яка була прийнята і показана з усіма технічними проблемами. Технічний директор Каннського кінофестивалю розповідав мені, що за весь фестиваль це був його найбільший головний біль — цілу ніч вони працювали над копією, щоб її можна було більш­менш пристойно показати. А для того, щоб робити систематичні пропозиції на найбільші кінофестивалі, треба зробити якісні шматки на DVD, добірки українських фільмів на DVD, зараз замовляємо щорічний каталог українського кіно. Цю продукцію ми розішлемо в наші посольства, на фестивалі.

Кіноіндустрія + таланти + кінофундація

 Уже вироблені головні стратегічні напрями?

— На наступний рік ми поки намітили два головні фестивалі — це Берлін і Канни. Безпосередню участь будемо ще брати у найбільшому фестивалі документального кіно в Амстердамі, фестивалі короткометражного кіно в КлермонФеррані (Франція), але цим не обмежимося — у світі понад 300 кінофестивалів.

Також на наступний рік ми запланували фестивалі українського кіно у Франції, у Польщі. Є багато пропозицій зробити подібні фестивалі і в Аргентині, і в Німеччині, і в інших країнах — це має бути 5—7 великих фестивалів на рік. Плюс заходи тут — на квітень ми плануємо великий фестиваль польського кіно, з приїздом Анджея Вайди, з прем’єрою картини «Катинь», бо це теж дуже важливо — допомогти нашим партнерам. Чому ми ще обрали Польщу, тому що їх кінематограф вийшов із цього посткомуністичного колапсу дуже швидко, і на сьогодні це єдина європейська країна, де найбільший відсоток національного продукту на своєму ринку — 40% квитків продають на польське кіно. Це феномен у світі, бо скрізь американське кіно займає від 70% до 90%. Навіть у Франції, єдиній країні, яка може протиставити Голлівуду свою продукцію, — тільки 30%.

Інший важливий для нас напрям — реставрувати українську класику, зробити на плівці реставровані копії Олександра Довженка, Сергія Параджанова, далі фільми Юрія Іллєнка, Кіри Муратової, Романа Балаяна, сучасне українське кіно. Наприклад, уже зроблена чудова добірка класики Довженка на DVD — Службою кінематографії разом із Фондом Довженка, але там ще треба зробити англійські субтитри і відповідно їх «упакувати». Того ж Параджанова хочеться зробити на DVD. Мені дуже хочеться зробити фестиваль у Парижі у вигляді такого дзеркала — наприклад, показати старий фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» чи «Криниця для спраглих» і показати його останню картину — «Мазепа», показати «Поцілунок» чи «Польоти уві сні і наяву» Балаяна і його новий фільм, «Короткі зустрічі»чи показати його фільм «Довгі проводи» і останній фільм Кіри Муратової, тобто наших класиків. Ми хочемо зробити на DVD добірку українського короткометражного кіно, студентського, анімаційного, яке будемо пропагувати у світі і, може, навіть щось допомагати продавати. Українська кінофундація — некомерційна організація, яка сама не буде нічого продавати, але зможе запропонувати нашому продюсеру знайти для нього покупця і допомогти їм домовитися.

Ще важливий напрям роботи Української кінофундації — це турбота про нашу кіношколу: гранти молодим кінематографістам. І для того, щоб вони могли зробити собі пристойну дипломну роботу, ми маємо угоду зі школою Анджея Вайди — відправити трьох наших студентів на стажування до Варшави.

 Скільки буде таких грантів на рік?

— Це буде залежати від фінансування, зараз ми будемо сідати і обговорювати бюджет. Якраз іде робота з приводу того, щоб мати добрих спонсорів для нашої кінофундації: «Україна 3000» взяла на себе юридичну частину, бо, знаєте, не так просто зареєструвати організацію — це теж витрати, до речі. Але «Україна 3000» має дуже багато своїх проектів і не може утримувати ще одну організацію. Є у нас уже деякі домовленості щодо спонсорів, і з нашими горілчаними компаніями — також. І це нормально. Бо яку б іноземну фундацію такого роду ви не побачили, чи кінофестиваль, наприклад, його обов’язково підтримують якісь національні бренди: в Ірландії це віскі, в Голландії — пиво. Та ж «Стелла Артуа», яка з нами співпрацює багато років. Цей концерн підтримує дуже багато кінофестивалів у світі і свою кінофундацію.

 Чи буде колись у світі мода на українське кіно?

— Дуже б хотілося. І, ви знаєте, передбачення і прогнози часто бувають помилковими. Я не міг би прогнозувати розпад Радянського Союзу, хоча дуже мріяв, але він відбувся. Відбулася незалежність України, немає ще розквіту економічного, і чи буде він? Але ж буде економічна стабільність! Так само важко щось казати про українське кіно. Треба, щоб з’явилася кіноіндустрія, як бізнессистема, і щоб з’явилися таланти. І далі, що дуже важливо: не було б Акі і Мікі Каурісмякі у фінському кіно, якщо б не з’явився фінський кіноінститут, який просто взяв і... на всі фестивалі почав просувати цих шалених фінських братів. І була мода, якщо не на все фінське кіно, то на братів Каурісмякі точно. Тому я сподіваюся, що і наша кінофундація зробить якийсь вирішальний крок, щоб з’явилася мода на українське кіно.