Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Рік 2005й, за рішенням ЮНЕСКО, відзначали як «Міжнародний рік фізики» — в пам’ять про надруковані за сто років перед тим три піонерські роботи Ейнштейна (про броунівський рух, про червону межу фотоефекту й про теорію відносності), які поклали початок трьом великим розділам сучасної фізики. Тим, які, без перебільшення, змінили картину навколишнього світу, уможлививши появу ядерної енергетики, телевізорів, комп’ютерів, мобільних телефонів, космічних кораблів.
Українські фізики зробили значний внесок у розвиток науки ХХ сторіччя. Вони й сьогодні впевнено почуваються в умовах достатньо жорсткої світової наукової конкуренції — підтвердженням цьому є те, що їх охоче запрошують працювати провідні західні лабораторії, статті наших фізиків з’являються у найпрестижніших наукових журналах світу. Торік в Україні з ініціативи національного фізичного товариства вперше відбулося засідання виконкому Європейського фізичного товариства. І «вершки» фізиків континенту були непідробно захоплені перспективами, які відкриває співробітництво з українськими науковцями.
Адже й сьогодні фізики стоять на порозі великих відкриттів. Бо саме зараз наука наблизилася до двох найбільших загадок: як народився і як розвивається Всесвіт? І як функціонує і мислить жива істота? Слід визнати: ми досі не знаємо, що таке «темна речовина» й «темна енергія», з яких наш Всесвіт, на думку більшості астрофізиків, складається на понад 95%. І ми досі не зуміли «помацати» приладами й описати формулами жодну, навіть найпростішу думку. Але найближчим часом нас можуть очікувати тут важливі, посправжньому революційні прориви.
Вражають і технічні перспективи застосування фізичних відкриттів. Наголосимо лишень на одному: перспективу глобального потепління й пов’язаних із ним природних катастроф може відсунути бурхливий розвиток сонячної енергетики на основі напівпровідникових фотоперетворювачів третього покоління, в яких застосування надмалих напівпровідникових наноструктур (розмірами в сотні й десятки окремих атомів) дозволить суттєво підвищити коефіцієнт корисної дії і знизити вартість виробленого кіловата енергії до значень, менших, аніж для електрики, виробленої тепловими й атомними електростанціями. Не випадково Європейський Союз лишень цього року витратив 5 мільярдів євро на дослідження в цій галузі.
Отже, працювати в фізиці зараз анітрохи не менш цікаво, аніж півстоліття тому. Але тоді на наші фізичні факультети був величезний конкурс, а зараз — конкурсу не було взагалі.
Тому спробуймо відповісти на два запитання: а чим це загрожує? І з чим це пов’язано?
Почнімо з першого. Фізика — це профільна природнича наука, яка вивчає основи світобудови. Не випадково колись її називали ще «натурфілософією» (знаменитий трактат Ньютона так і називався — «Математичні основи натуральної філософії»). Але фізика — це не лише радість чистого пізнання, а й сотні тисяч і мільйонів практичних застосувань. Адже в основі роботи всіх без винятку електронних пристроїв, в основі всіх сучасних технологій лежать саме фізичні закони. Отже, занепад фізики — це не лише загроза деінтелектуалізації суспільства (де люди гадки не мають, чому працюють усі ті мобільні телефони з комп’ютерами, а натомість охоче записуються до різноманітних «екстрасенсів» і ворожок). Це — прямий шлях до деградації промисловості (й країни взагалі).
Факт залишається фактом: цього року молоді українці масово здавали документи у ВНЗ економічного й правового профілю. Очевидно, що сьогодні ці спеціальності престижніші й дають шанс більшого (й швидшого) заробітку. Але очевидно й інше: якщо ця тенденція триватиме, вже за кілька років ми матимемо великий надлишок менеджерів, правників і дизайнерів — і водночас катастрофічну нестачу кваліфікованих інженерів (про науковців навіть не говоримо).
За цим, очевидно, стоїть брак продуманої державної політики, яка б усвідомлювала стратегічні національні пріоритети й забезпечувала б шляхи їхньої реалізації. Бо, ліцензуючи десятки й десятки нових ВНЗ (часто — без необхідного колективу викладачів, без необхідної матеріальнотехнічної бази, без бібліотек, які є основою основ навчального процесу), дозволяючи відкривати черговий «університет права, лінгвістики, менеджменту й перукарства» на базі першоголіпшого зачиненого дитсадка, держава сама сприяла появі описаних вище перекосів. Фінансуючи ж свою науку «за залишковим принципом», змушуючи емігрувати тисячі й тисячі талановитих учених, вона понизила престиж праці науковця, який на соціальних щаблях опинився далеко нижче від депутатів, естрадних зірок і рекетирів разом із рейдерами...
Звичайно, за нашого рівня владних еліт достатньо складно очікувати, щоб наука з освітою відразу ж зробилися пріоритетами державної політики (хоч прагнути цього, безумовно, слід). Але ж ніщо не заважає вже сьогодні виправити баланс на рівні окремо взятої освітньої сфери. Скажімо, не допускати масового згортання вивчення фізики й математики в середній школі (якість багатьох наших шкільних підручників — окрема сумна тема). Чи не дозволяти скорочувати фізичні курси в навчальних програмах технічних університетів — адже це прямий шлях до появи безграмотних інженерів, а звідси — й до нових техногенних катастроф. Невже вибух будинку в Дніпропетровську й трагедія на шахті імені Засядька нікого нічому так і не навчили?
Звичайно, фізики ведуть «ар’єргардні бої». На радіофізичному факультеті столичного університету відбулася нарада про перспективи викладання фізики. Своє занепокоєння станом природничої освіти емоційно висловили відомі українські фізики академіки Микола Находкін і Антон Наумовець, професори Сергій Рябченко, Олег Третяк і Валерій Григорук... Зі спільним зверненням на адресу державних структур «в обороні» викладання природничих наук у середній та вищій школі виступили Національна академія наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Українське фізичне товариство. Але відповіді на ці звернення з боку Міністерства освіти і науки так і немає.
І на завершення. Автори абсолютно не заперечують проти необхідності гуманізації освіти. Більше того, ми хочемо наголосити: майже всі великі фізики були і є людьми з широкими гуманітарними знаннями та інтересами. Відомий англійський письменник і першорядний фізик Чарльз Персі Сноу написав років 45 тому резонансну статтю «Дві культури», короткий зміст якої зводиться до такого: пристойний фізик може говорити на фаховому рівні про теорію Ейнштейна і водночас зрозуміти те, що говорить на фаховому рівні пристойний гуманітарій про драматургію Шекспіра. Водночас цей самий гуманітарій перебуває в дещо асиметричному становищі — бо зрозуміти тонкощі теорії відносності він таки не ладен.
Наші можновладці часто наділені науковими ступенями соціальногуманітарного профілю (хоч справжні гуманітарії й нарікають на способи, якими ці ступені здобувалися). Кандидатів і докторів фізикоматематичних, хімічних, технічних наук серед них майже немає (можливо, тому, що наукові критерії в цих сферах ще менш розхитані, а писати довгі формули — складніше, аніж рівненькі тексти). А відтак ці можновладці часто щиро не розуміють: попри всі економічні розрахунки, в державі не можна запустити великої кількості нових атомних реакторів — з вельми елементарної причини, не пов’язаної навіть з проблемами безпеки, закупівлі чи захоронення ядерного палива. Адже наші обмежені водні ресурси просто не дозволять побудувати необхідну кількість гігантських ставківохолоджувачів. А без них турбіни не зможуть виробляти електроенергію — навіть якщо активна зона реактора й справно «грітиме» теплоносій у першому контурі.
На рівні міста ті ж можновладці, перейняті вирішенням питань земельних ділянок, не розуміють, що на силовий кабель, призначений для одного будинку, не можна підключити ще п’ять, навіть дуже елітних. Адже закон Ома скасувати неможливо, і пожежа тим, хто, водночас із будівництвом, не дбає про розвиток інфраструктури, рано чи пізно гарантована. Як це й сталося кілька років тому з елітним депутатським будинком на столичному бульварі Лесі Українки.
А відтак ми переконані: жодні гуманітарні курси (дай Боже їм бути глибокими, сучасними й виховувати справжніх патріотів) не замінять, однак, у базовій освіті сучасної людини природничих наук. І, зокрема, фізики, яка дає розуміння не лише глибинних явищ світобудови, а й безлічі виявів нашого повсякденного життя. Сьогоднішню освітню ситуацію потрібно негайно виправляти. Бо інакше ми впевнено наближатимемося до рівня навіки відсталих країн «третього світу».
Володимир ЛИТОВЧЕНКО,
президент Українського фізичного товариства, членкореспондент НАН України
Максим СТРІХА, доктор фізикоматематичних наук
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
