Лях із душею запорозькою

В «українській школі» польської літератури романтик Падура стоїть осібно. Коли у творах переважної більшості письменників цього напряму українські реалії присутні на рівні тем, образів та ідей, а самі вони, без сумніву, представляють мистецтво слова Речі Посполитої, то Падура органічно вписався в обидві літературні традиції — і в польську, і в українську, адже писав обома мовами. Обидва народи мають повне право вважати поета своїм.

Хрещені брати

Передумови для цього закладалися ще в ранньому дитинстві Томаша Падурри (таким було первісне написання прізвища). Він народився у грудні 1801 року в містечку Іллінці на території нинішньої Вінниччини у сім’ї брацлавського коморника (землеміра). Не виключено, що по лінії батька Яна Падурри хлопцеві дістались не лише польські, а й українські гени, на що прозоро натякає вельми цікава архівна знахідка: свого часу він був хрещений у селі Бабин Липовецького повіту в уніатській церкві.

Робота батька була пов’язана з постійними переїздами з місця на місце, і він часто брав із собою Томаша, якому на все життя запали в серце подільські краєвиди, українські пісні. Уже літньою людиною поет розповість у спогадах про незабутнє враження, яке справив на нього спів лірника у колишній козацькій столиці — Кальнику: «...Здається мені, що я ще чую твій голос пророчий, як він каже про мене присутнім: «Се буде душа запорозька!»

В Іллінцях українське оточення справило потужний вплив не тільки на Томаша, який розмовляв українською і в дитинстві, і в зрілому віці. Так само глибоко прийняв у серце культуру Поділля його земляк та одноліток, у майбутньому видатний польський поет «української школи» Северин Гощинський. Їхні долі тісно переплелися ще змалечку, оскільки сім’ї дружили: Ян Падурра був хрещеним батьком Северина. Хлопці разом учились у місцевій парафіяльній школі, разом прислужували в костьолі, а 1814 року батьки віддали обох до щойно відкритої Вінницької гімназії. Правда, наступного року Северина перевели до Уманської базиліанської школи. Томаш залишився у Вінниці до проходження повного курсу наук — до 1820го. Саме у гімназії, за даними «Правдивого життєпису» Падури, він почав писати вірші, а освітній заклад закінчив із відзнакою.

Тієї ж осені вступає до Кременецького ліцею, що тоді був підпорядкований Віленському університету і вважався одним із кращих навчальних закладів краю, бо давав найпередовішу гуманітарно­енциклопедичну освіту. На відміну від Вінниці, в ліцеї не практикувалися тілесні кари для «студіозусів». Їм, правда, заборонялося пити горілку й палити тютюн, але вони користувались значною свободою, брали участь у публічних розвагах тощо. Прекрасна бібліотека та сильний викладацький склад уможливили формування різнобічних особистостей випускників.

У закладі працювало студентське літературне товариство, до якого вступив Падурра. Водночас із ним навчались і були побратимами по організації майбутні відомі літератори Францішек Ковальський, Спиридон Осташевський, Маврикій Гославський, відомі глибокою симпатією до українства, що сприяло взаємному розвитку і збагаченню талантів. У пору розквіту товариство навіть видавало у Варшаві два часописи, але до 1825 року (час, коли Падурра закінчив навчання) діяльність його занепала. Найбільшим творчим здобутком поета того часу вважаються вірші «Лірник» та «Козак», які стали популярними. Згодом професорлітературознавець В. Гнатюк відзначить у них «мрійницький козакофільський настрій». Навіть свої твори української тематики Падурра називав «українками».

За цей час змінилися обставини в родині: помер батько, і сім’я змушена була покинути Іллінці, де Падуррі надавалася садиба тільки для проживання. Спершу родина оселяється в селі Мшанці Бердичівського повіту, а затим купує будинок у сусідній Махнівці (зараз село Комсомольське на Вінниччині).

Старший брат Юзеф працював у Житомирі секретарем губернського маршалка Петра Мошинського. У серпні 1825 року Томаш приїхав погостювати до брата і мимоволі став свідком важливої події. Польські патріотичні товариства зав’язали контакти з росіянамидекабристами, й одна із зустрічей відбулася в домі Мошинського, на неї приїхали Рилєєв та брати МуравйовиАпостоли. Був на зустрічі і Падурра.

З лірою — на Кубань

Не маючи постійного місця праці, Падурра, як і інші тодішні літератори, подовгу гостював у магнатів, що з меценатською добротою запрошували їх до себе. Падурра певний час мешкає у Потоцьких в Умані, в Сангушків у Ружині, буває в Києві, на Волині. Але найтісніші і найприязніші стосунки зав’язуються у нього з графом Вацлавом Ржевуським, котрий мав маєток у Саврані на Одещині. Зберігся лист, датований 1925 роком, яким Ржевуський в інтимноприязному тоні запрошує поета якомога скоріше прибути до нього. Схильний до ексцентричних захоплень (чого варта лише ідея вирощувати арабських скакунів, заради якої він здійснив тривалу подорож до Персії!), граф перетворюється на яскраво вираженого козакофіла. Роки, які Падурра провів із ним, виявились вершиною його творчого життя.

Спершу вони після виступу декабристів обоє потрапляють під слідство (житомирська зустріч безслідно не минула), а затим два роки перебувають під домашнім арештом у Савранському маєтку. Незважаючи на поразку декабристів і наступні репресії, польські таємні товариства були на піднесенні і готували визвольне повстання. Тоді граф вирішує відродити підупалий козацький дух і використати його у спільній боротьбі проти поневолювачів. З цією метою в Саврані організовується школа лірників, і керує нею Падурра.

Він багато пише, знаходячи сліди запорожців навіть там, де ніхто не міг би припустити. Неординарним свідченням цього є його «Казка про отамана Єрмака» (список її випадково знайдено у Кракові, в архіві князя Сангушка, уже в 1990ті). Автор пише, що сподвижниками завойовника Сибіру Єрмака були запорозькі козаки. Згодом наукові дослідження підтвердять художній здогад.

Савранські лірники носять козацький одяг, вдосконалюються у співі й у грі на лірі, вивчають твори­«агітки» свого керівника. Є плани «відправити» їх у народ для того, щоб нагадати про славне минуле і реанімувати визвольні прагнення українців. Але реалізація цієї ідеї здається надто затяжною, тому поет вирішує податися в агітаційну подорож сам. Оскільки ім’я Томаш не надто пасує козацькому середовищу, Падурра стає Тимком, а з прізвища зникає подвоєне «р», що точніше відповідає особливостям української мови. Переодягнутий на лірника, з музичним інструментом за спиною, наприкінці квітня 1828 року він вирушає з Саврані незвичним маршрутом. Спочатку спускається Південним Бугом до гирла, потім перебирається до Дніпровського лиману, відтак мандрує суходолом до Кубані, де осіли козаки з розгромленої Січі.

Ближче до зими Падура повертається на Наддніпрянську Україну, але не припиняє походу, то мандруючи правим берегом ріки, то переправляючись на лівий. Чигирин, Черкаси, Корсунь, Гадяч, Батурин, Полтава (де, до речі, знайомиться з Котляревським) — низку населених пунктів можна продовжити. І весь цей час він не лише виступає в аудиторіях як лірник, а й продовжує творити сам, проводячи червоною ниткою ідею єднання двох дружніх народів. У вірші «Запорожець», під яким проставлено «Гадяч, 1928», Падура пише:

З ляхом билось, з ляхом жилось,

В їднім горшку прів куліш,

Їдна мати, їдні діти,

Разом в полі ставав кіш...

Закінчується подорож влітку 1829го. Тоді Падура їде до Варшави, де віддає до друку твори, написані останнім часом... Цікаво, що україномовні твори він відтворював на письмі латиницею. Пізніше вони склали цілу книжку «Українки з нотами».

Після поразки

Наступний рік, переповнений сподіваннями і планами, був поворотним пунктом у житті письменника. Наприкінці листопада у Варшаві спалахнуло повстання, підтримане переважно дрібною шляхтою. Військові загони почали формуватись і на терені України, причому на Поділлі організувався один із найбільших — під про­водом полковника Колишка. У бою з російськими військами під Дашевом 14 травня 1831 року загинув покровитель поета Вацлав Ржевуський.

Томаша Падурри під Дашевом не було. Він вирушив за підмогою на лівий берег Дніпра, але дорогою його впіймали і цілий рік протримали під арештом.

До рідного гнізда на Поділлі поет повернувся духовно надломлений після поразки та психічно виснажений від перебування в ув’язненні. Відтоді живе в близьких родичів у Махнівці.

У 1832 році він знову опиняється під судом. Слідство з’ясовує, що саме Томаш Падурра підкинув поміщику Вацлаву Ганському із Верхівні під Ружином лист із вимогою грошей. Біографічні матеріали розповідають, що суд позбавив Падуру дворянства й засудив до каторги. Врятувало від неї захворювання, бо підсудний, за свідченням лікаря, «страждає гіпохондрією».

Неврівноваженість, меланхолійні душевні настрої переслідували поета до кінця десятиліття, і це дуже добре видно з написаних у згаданий період польських та українських творів, де він нарікає на власну долю, вболіває за пригноблені народи. Тоді ж він перекладає українською твори Байрона і Мура.

Лише на початку сорокових років Падура поволі одужує. Деякий час працює домашнім учителем у сусідньому Пикові, навідується до друзів, займається виданням творів. Та коли «Українки», розкішно видані в 1844му, не розходилися серед покупців, його знову гнітять напади меланхолії, яку дещо розвіяла подорож до Праги на виграні в лотереї кошти.

Останній проблиск національних сподівань у письменника викликали селянські заворушення 1850х років, на які він відгукнувся поезією «Гетьманці. Піснь з путі Чайльд­Гарольда по Слов’янщині» (1854).

Після цього до худож­ньої творчості Падура більше не звертався — готував повне зібрання своїх творів, писав до них коментарі, але видати книгу не вдавалося. Вийшла вона тоді, коли автор її побачити вже не міг — він помер у вересні 1871 року. Поховали його у Махнівці.

Томаш Падурра не належав до поетів першого ряду, які визначають шляхи літератури, але щире вболівання за свободу обох народів і праця заради неї дозволили йому залишити свою неповторну сторінку в історії незалежності.