Мертві запитань не ставлять

Зимове море — синьо­сіре, із білими «баранцями» ніби мармурових хвиль — не викликає жодних приємних та романтичних асоціацій. Шалену думку — як би це позбутися диктофона та блокнота і для повного щастя з розбігу зануритись у воду, що вперто переслідувала автора цих рядків у гарячі літні місяці, розумний організм тепер відкидав як цілковито абсурдну. Нині на борту трудягигвинтокрила МІ8, аби згаяти час у тісному салоні, ми намагалися визначити на око, яка ж усе­таки температура цієї похмурої крижаної суміші за двісті метрів від днища, і при цьому зрозуміти — пропелери в технічно справного вертольота можуть працювати з таким підозрілим шумом?..

«Північ — не Крим, там клімат кращий»

Після плавного розвороту повітряне судно вправно сіло на крихітний майданчик самопідйомної бурової платформи «Таврида». Внизу під ногами зовсім маленький «робочий шторм», а на висоті кількох десятків метрів над морем вітер простотаки збиває з ніг: головні убори, каски доводиться міцно прив’язувати до голови за принципом «неестетично, але надійно». Представниця журналістської команди, яка знехтувала цим правилом, вже через хвилину із сумом спостерігає, як її улюблена шапка велично тоне в холодних морських водах. Утім нині погода на буровій ще не найгірша. Груденьлютий тут справжнє «холодне пекло»: сильний вітер і дуже висока вологість. «Краще працювати на Півночі, хлопцям там легше, клімат кращий — не так пронизливо холодно, як на морі», — розповідає буровий майстер Андрій Шульга. Але, незважаючи на погоду, зміна триває дванадцять годин у будьяку пору року. Адже виробничий процес тут безперервний.

Головне завдання «Тавриди» — шукати нові поклади газу під морським дном. Нині вона працюює у так званому «Штормовому» родовищі — за сотню кілометрів на захід від півострова Тарханкут. Хоча зупинитися і шукати платформа могла би й на іншій ділянці, тим паче що нині освоєння запасів на шельфі не перевищує п’яти відсотків. А може, й менше. Бо нині газовики за відсутності сучасних досліджень змушені користуватися даними досліджень 1980 року.

В абсолютних цифрах скромні п’ять відсотків — це п’ятсот мільярдів кубометрів. Але одна річ — знайти підземне родовище, а зовсім інша — його експлуатувати. Вартість спорудження підземного газопроводу досить велика. Натомість із «Штормового» «труба» на берег уже існує — і тому економічно доцільно знаходити нові поклади десь поряд.

До Еміратів — три кілометри

За даними геологів, нове велике родовище може розміщуватися за дві тисячі метрів під морським дном. Саме на такій глибині і працює нині «Таврида». Причому аби не промахнутися, вона свердлить не згори вниз, а майже паралельно до дна. Горизонтальні бурові роботи — одні з найскладніших у технічному плані. «Нині ми свердлимо під кутом 72 і маємо завдання довести його до 86 градусів», — розповідає заступник начальника платформи із технології Григорій Кошевий. Скільки ще метрів глини з вапняком треба пройти, Григорій Олексійович не каже — аби не наврочити. І на яку дату «заплановане» відкриття ще одного родовища — також. Утім порахувати не складно: до умовної позначки на мапі залишилося близько 3200 метрів. За одну зміну бригада, в середньому, проходить 14 метрів. Тобто, якщо не траплятиметься аварій та позапланових простоїв, «Таврида» працюватиме в цій частині моря ще близько трьох місяців, а «Еврика!» робітники кричатимуть наприкінці зими.

Ця бурова платформа, до речі, порівняно нова і порівняно сучасна. Із двох, які нині використовують кримські нафтогазовики, вона останньою спущена на воду, причому уже за часів незалежності, в 1995 році. Збудували «Тавриду» в російській Астрахані, а збирали — в Миколаєві. З того часу вона ходить водами Чорного та Азовського морів, у місці роботи стає «ногами» на дно та може працювати на глибині 6,5 кілометра. Екіпаж — сто чоловік, при цьому запас міцності такий, що упродовж місяця вона, цілком теоретично, може перебувати без жодного зв’язку з берегом. Втім у період без форсмажору вертоліт прибуває сюди щопонеділка: провізію, воду, усе необхідне обладнання доставляють повітрям.

І хату не спалити, і до весни дожити

Одна бурова установка, за словами голови правління «Чорноморнафтогазу» Анатолія Присяжнюка, коштує близько п’ятисот мільйонів доларів. Якісне імпортне обладнання також обходиться в копієчку. Скажімо, тільки одна «коронка» до імпортного долота може коштувати сто тисяч доларів. А зламатися вона може будьякої миті, варто натрапити на підземні поклади граніту — і свердло часто не витримує. Зрештою, й інші накладні витрати не сприяють здешевленню роботи газовидобувної галузі.

Але, попри все, собівартість тисячі кубометрів чорноморського газу нині не перевищує 55 доларів. «Нині ми працюємо над розробкою двох родовищ: Одеського газового та прикерченського Суботівського, де будемо добувати нафту», — розповідає Анатолій Присяжнюк. Нині «Чорноморнафтогаз» видобуває один мільярд триста мільйонів кубометрів газу. І готовий збільшити цю цифру у 5 —10 разів. Тільки на Одеському родовищі розвідано близько ста мільярдів кубометрів газу, до цієї цифри варто доплюсувати ще п’ять родовищ, для експлуатації яких кримчани вже мають ліцензії. Запаси в них, за найскромнішими підрахунками, приблизно такі ж. Проте для успішної роботи не вистачає коштів.

Газовики стали своєрідною жертвою світової кон’юнктури цін на енергоносії. Коли монопольний постачальник блакитного палива на український ринок — Росія — став збільшувати вартість, з’явилася проблема, що високих цін люди не витримають. Якщо промисловість збільшення дорогий газ ще якось могла пережити, то з населенням було вирішено не ризикувати. Тобто весь український газ компаніям­постачальникам було наказано продавати вітчизняному споживачеві за фіксованою ціною — 293 гривні за тисячу кубометрів. Підприємства­видобувачі одразу ж відчули нестачу обігових коштів, адже рентабельність у них впала до 0,8 відсотка. Сюди ж доплюсуємо ще й несвоєчасність розрахунків, якою грішать роздрібні покупці, сезонність споживання газу — і ми зрозуміємо всю глибину проблеми.

Голова правління «Чорноморнафтогазу» заявив: думати про розвиток компанія зможе не раніше, ніж почне заробляти щонайменше 20 відсотків. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» уточнила — в іншому випадку газовидобувну галузь чекає неминучий крах. Незалежні експерти порахували і оприлюднили дані — для більшості українців газ може подорожчати із 29,3 до 56 копійок за кубометр. А це вже може мати кризові наслідки для населення та різноманітних теплокомуненерго: якщо на початку вересня заборгованість українців з оплати за житлові та комунальні послуги становила 7, 1 мільярда гривень, то після такого категоричного подорожчання цифра може зрости лавиноподібно.

Політики до цієї ситуації поставилися більше ніж активно. Бажання піаритися на гострій темі мають багато діячів, але основна їх частина очікує моменту створення коаліції — аби визначитися, у чиєму човні вони сидітимуть. Нині своє «айяяй!» сказали тільки вічні «захисники прав трудящих» комуністи. Так, Петро Симоненко й Володимир Матвєєв запропонували новообраній Верховній Раді встановити мораторій на підвищення цін — у тому числі на спожитий у побуті газ. Можна не сумніватися, що після обрання спікера та нового уряду в цьому хорі з’являться нові голоси.

А може, десь тут собаку зарили?

Уряд, який днями отримав приставку «в.о», вважав, що газова галузь має стати чи не головним донором бюджету. У команди, яка прийде їм на зміну, вибір буде нешироким: або продовжувати практику попередників, заганяючи проблему вглиб, або створювати соціальні проблеми в суспільстві. Втім обидві сторони щиро сподіваються, що буде знайдено третій шлях. Газовики натякають, як би це мало виглядати: вони згодні продавати свій товар дешево, якщо отримають від держави певні пільги та преференції. Іншими словами, коли податковий тиск перекладуть на інших.

...Власник газовидобувних компаній — держава. І тому коли держава проводить цілеспрямовані дії, у них завжди вбачають певний підтекст. Так, розвал власної видобувної галузі, якщо міркувати логічно, може мати на меті або навмисне банкрутство підприємств і перехід їх у руки щедрого приватного інвестора, або продаж активів іноземним компаніям. Обидва варіанти, враховуючи обсяг коштів та потенційні можливості цих структур, можуть бути дуже і дуже вигідними для певного кола осіб. Ну хіба немає в державі шанованого олігарха, який би захотів сісти на золоту жилу? Або який чиновник не мріє отримати комісійні за реалізацію прибуткового бізнесу солідному замовнику?!.

Теоретично може існувати й ще одна зацікавлена сторона — постачальник газу до України. Нині український газ російському та туркменському (зважаючи на умови контракту, його все одно можна називати російським. — Авт.), звичайно, дуже слабкий конкурент — обсяги видобутку не ті. Але логіка бізнесу диктує: значно краще не мати жодного конкурента, ніж навіть слабкого. Тим паче, якщо цей «другсоратник» із хирлявого за сприятливих обставин може стати сильним.

Сказане тут — це усього лише гіпотези. Жодного підтвердження цим сміливим думкам в офіційних розмовах не дасть ніхто. Анатолій Присяжнюк заявив, що у змову він не вірить: «Я знаю ставлення нашого профільного міністра, уряду, ми підготували цілий пакет документів, аби внести зміни до законів». На його думку, іноземний інвестор також не зацікавлений працювати, якщо вартість його продукції визначатиме не ринок, а держава руками Національної комісії регулювання електроенергетики України.

Утім ніхто не може завадити чиновникам після гіпотетичної зміни власника змінити і «правила гри». Практика показує, що таку схему раніше використовували дуже активно. А значить, певний досвід є.

...Аби зекономити час для посадки, пілот нашого гвинтокрила навіть не виключив двигун. Часу на прощання із вахтою не залишалося — ми мали сісти на аеродромі прописки «МІшки» до кінця короткого світлового дня. Польоти в темноті — це завжди певний ризик. Утім сама галузь нині «ризикує» не менше.