Хто заважає спати курганам

У відомій пісні на музику Микити Богословського (з кінофільму «Велике життя») темні кургани сплять, опалені пекучим донбаським сонцем. Сьогодні їм спати заважають. Із різних причин: іноді ненавмисне, іноді... Коли «парень молодой» виходив у Донецький степ, поснулі кургани знищували, навіть не замислюючись над їхнім історико­культурним чи будьяким іншим значенням: «Дайош странє угля! (Хліба! Металу! Цементу! тощо)». Сьогодні на цьому фронті діють дещо інші персонажі. Вони набагато освіченіші, тому й методи їхні здаються більш витонченими.

«Загублені серед «шанхаїв»

Раніше навіть не здогадувався, скільки всього отих оспіваних курганів у нашому краї. Власне, точної цифри й досі ніхто не назвав, але порядок уже відомий: чи то 11 тисяч, чи 14. Може, й більше. Питання лише в тому, як їх рахувати. Якщо тільки ті, що збереглися, — вийде одна кількість. Якщо ж додати ті, що вже розорані або зрізані ножами бульдозерів під будівельні майданчики — вийде на кілька тисяч більше. А ще слід враховувати ще не відкриті і ті, які ніколи вже не відкриють. Адже курган — це далеко не завжди велична споруда — він цілком може загубитися всередині якоїсь Нахаловки чи «шанхаю», як називають у нас квартали приватної забудови часів царябатюшки або перших повоєнних років.

Питання — як уберегти ті древні могильники, що залишилися. Від бульдозерів і «чорних» археологів власну історію має оберігати держава; від держави — громадськість. Ну, не від держави — від певної верстви недобросовісних державних чиновників. Особливо від тих, хто наділений правом виділяти землю приватним землекористувачам. Або, навпаки, вилучати. Тут для столоначальників, що не обділені фантазією, — Клондайк. Хабарі можна брати і за виділення землі, на якій знаходяться пам’ятки історико­культурної спадщини, і за те, щоб залишити її тому, в кого вона на цій же підставі має бути вилучена.

На заваді корупціонерам на Луганщині спробували стати дві неурядові організації: Східноукраїнський центр громадських ініціатив (СЦГІ) і Луганська археологічна асоціація, а також американський народ в особі відомої організації USAID («Агентство США з міжнародного розвитку»). Якщо коротко, за допомоги американців на наших теренах діє антикорупційний проект «Гідна Україна», а в його рамках — субпроект «Археологи проти корупції». І почали археологи, як на мене, з головного: з ознайомлення громадськості зі станом справ.

Якщо народ довідається, по яких історичних скарбах ходить (щонайменше по одному кургану на кожні два квадратні кілометри Луганщини!), — чиновнику набагато важче стане робити вигляд, буцімто він... не в курсі.

Курган «Ювілейний»

Збір археологи призначили в Українсько­канадському центрі. Це — в самісінькому центрі Луганська. Власне, вивчення курганів можна було починати тут: найближчий курган знаходиться за 50 метрів звідси. Точніше, знаходився, поки будівельники не засукали рукава... Тому після короткої ввідної лекції вирушили до селища Ювілейний. Буквально на околицю Луганська (селище адміністративно підпорядковане Артемівському району міста). За селищем, метрів за п’ятдесят — дачі; між остан­ньою вулицею Ювілейного і першою дачною — два кургани.

На тому, що більший, стоїть тріангуляційна вишка, а підніжжя підкопане. Мабуть, дачники беруть потроху плодючу земельку на городи. Погода дозволила видертися на верхівку п’ятиметрового пагорба. Під металевим трикутником — яма, викопана явно не древніми кочівниками. Тим більше що не вони залишили сліди від багаття. Таке враження, буцімто вишка прислужилася триногою для велетенського казана.

— Що таке курганний могильник? — запитав голова Луганської археологічної асоціації Олексій Бритюк і сам відповів: — Це — робота кочівників. Життєвий простір від Карпат — і за Урал. Писемності в них ще не було, але цивілізація вже існувала, доволі розвинена. І ось ці кургани слугували маяками в степу. Кочівники орієнтувалися по них, оскільки вони розташовані групами — на найвищих місцях ландшафту. Он там — така ж група...

Я подивився навкруги — ми дійсно стояли на найвищій точці місцевості. Звідси було видно протилежну околицю Луганська.

— Ми були на одному семінарі, — продовжив Бритюк. — І коли один землевпорядник почув про це, то вигукнув: «Це ж треба! В радянські часи ми за таким самим принципом тріангуляційні вишки розставляли, щоб з кожної було видно кілька сусідніх.

— Але за якими ознаками можна відрізнити курган, тобто могильник, від природного пагорбу? — спитав я у керівника Луганської археологічної асоціації Олексія Бритюка.

— Просто так пагорби в степу не насиплють. Ви ж бачите: абсолютно рівне місце, а на ньому — круглий насип. Так, я можу припустити, що 4 тисячі років тому вона була удвічі вищою. Це аналог єгипетської піраміди. Конструкційно вони схожі. Не знаю, хто в кого позичив ідею, але принцип той самий.

За останнім словом техніки

Луганські кургани відрізняються від пізніших скіфських — і від пірамід — відносною своєю бідністю. За 2000 років до Різдва Христового місцеві кочівники були переважно бідними і клали своїм покійникам у могилу або глечик, або, в кращому разі, якесь бронзове знаряддя праці. Утім для науки і це — цінність. Тому є над чим попрацювати так званим «чорним» археологам і в нас. Самих цих хлопців ми не побачили, але з їхньою «технологією» ознайомилися на прикладі двох курганів неподалік селища Ломоватка Перевальського району (це на межі з Донецькою областю).

В один із курганів, з боку, протилежного дорозі (якщо так можна назвати колію, прочесану в ґрунті колесами нечисленних автівок), прокопано штольню — горизонтальну гірничу виробку, що веде з поверхні в надра гори. Зроблена штольня за всіма правилами шахтарської науки, а ще так, щоб її на відстані не можна було помітити — під прикриттям доволі високих стебел степової трави. Я побачив, що один бік штольні земляний, інший — кам’яний. Олексій Бритюк підтвердив здогадку: ці камені клали ті, хто робив курган. Поруч хтось (може, ті самі люди) намагався підрізати пагорб. Назовні вийшла кладка піщанику, неприродного походження — кількома шарами.

На сусідньому могильнику не копали — невідомі майстри намагалися дослідити його за допомогою... бурової установки. Про це свідчили так звані керни — кам’яні циліндри, що утворюються, коли бур входить у камінь. Земля швидко розсипається, а кам’яні керни залишилися — як докази злочину. Виникла неприємна думка: нехай наші кургани й бідні, зате їх багато. А у крадіїв нашої історії — ось така техніка. І «криша», може, й у правоохоронних органах. Є сенс ризикнути.

А в археологів подібної техніки немає. Та й, виявляється, просто так розкопувати могильник і їм не дозволено. Якщо немає ознак природного чи якогось іншого руйнування, небіжчики мають бути залишені в спокої ще на чотири тисячі років.

Хто ж кого випередить? Археологи корупцію — чи навпаки?