Історія одного «юного орла»

28 листопада співаючий ректор Національного університету культури і мистецтв, ресторатор Михайло Поплавський в Палаці «Україна» робить мегашоу «Золота десятка». Правильно подана піарвідділом інформація звучить культурно: «Захід присвячений 10річчю проекту «Співаючий ректор». До цього шоу виходить збірка анекдотів про епатажного ректора, книжка «Як стати відомим і багатим. Версія Михайла Поплавського», і новий компакт­диск «Золота десятка». Днями з’явився в ротації на телеканалах новий кліп на пісню «А ми з кумою ходим в баньку» — напіванімаційнийнапівігровий, замішаний на темі кумівського кохання. Чим більше епатажу, тим більше розмов — а це те, що йому потрібно для реклами університету і трохи для марнославства. От і на концерті в «Україні» Михайло Поплавський обіцяє найсучаснішу техніку, найновіші спецефекти, відлагоджене по секундам шоу, дизайнерські костюми від Олександра Гапчука і Юрія Вариводи.

Коли подивитися на діяльність Поплавського, можна подумати, що це людинамультипроект. Втім проект це щось штучне, а Михайло Михайлович запевняє, що жодних тренінгів особистісного зростання не проходив, просто має природну інтуїцію. «УМ» спробувала з’ясувати, як «почався» співаючий ректор, наскільки дорогий співак Поплавський і навіщо йому ще одне телевізійне шоу «Шо ми їмо».

«Я був першим і залишаюся кращим»

 Михайле Михайловичу, коли ви йшли в депутати, то казали, що закриваєте проект «співаючий ректор». Навіть прощальний концерт дали.

— Я, як той старий єврей, прощаюся, прощаюся, але не йду. Я співаю просто для себе — на прохання народу. Раз на рік такий творчий звіт.

 І далі буде раз на рік?

— Побачу. Це треба, щоб був відповідний стан душі. Якби ж я тільки займався співами, де б зараз були ті народні й заслужені артисти. Є такий анекдот: Павло Зібров запитує в Михайла Михайловича: «А що це ви там співаєте?» — «Та це я так балуюся», — відповідає Михайло Михайлович. — «Ну ви й жорстокий!» — сказав Павло Зібров.

 Проекту «Співаючий ректор», як ви називаєте свою концертну діяльність, лише 10 років, а ви вже стільки перепробували...

— Я не перепробував, я просто живу так, як я хочу. Я — вільна людина, щасливий, що я в незалежній Україні, що сьогодні стало легше думати, легше творити, легше говорити і легше співати. У Радянському Союзі такий проект як «співаючий ректор» не міг би реалізуватися, бо там були жорсткі рамки, стереотипи, який має бути ректор — в окулярах, у краватці, темному костюмі, дуже серйозний. А найголовніше для кожної людини — це свобода. Я вважаю, що на сьогоднішній день я — вільна людина: захотів співаю, захотів — танцюю, сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. А щаслива людина — це та, яка робить те, що вона хоче, із задоволенням для себе і для людей.

 За ці 10 років ставлення ваших колег­ректорів змінилося до вас і до того, що ви робите? Ваш подвиг не пробували повторити?

— Я їх не запитував. Розумієте, я був першим і залишаюся кращим. Це щодо скромності. Ви знаєте, за Поплавським, скромність — це найкоротший шлях до невідомості і бідності, так? А я скромністю не хворію, нікому не рекомендую, і це зараз не дуже в моді. Зараз кожен долю кує сам, кожна людина — режисер свого життя.

«У Криму наш філіал буде конкурувати з філіалом Московського університету»

 Кому прийшло в голову зробити з Михайла Поплавського співака?

— Коли після трьох судових процесів, які ми виграли в Міністерства культури, я повернувся в інститут, наша команда розуміла, що нас не залишать у спокої. Колективом ми часто влаштовуємо мозкові штурми і на одному з них виникла ця ідея: що треба наступати, атакувати життя, вийдемо на сцену і заспіваємо. Я кажу: ви що? Статус ректора, фігура не Ален Делона і не Шварценеггера, маленький такий собі українець, добрий, але гордий. Нормальні ж люди мене не зрозуміють. А мене тоді команда звинуватила, що я не патріот і консерватор. І треба було зробити нестандартний рух, щоб привернути увагу до Київського університету культури. Моя команда виперла мене на сцену — це був наш інститутський концерт в Палаці культури заводу «Арсенал», як сьогодні пам’ятаю. Сам вихід ректора на сцену мав викликати стрес, шок і несприйняття, але щоб його запам’ятали. У нас же не було жодної копійки на рекламу, а про нас усі написали, і зразу пішли високі набори і конкурси в Університет культури. Так що я скажу, кілька років позору, і ми маємо Національний університет культури — національний за формою, за суттю і, головне, за духом.

 Скажіть, а проект «Михайло Поплавський — народний депутат» — закритий?

— Я ж вам нічого поганого не зробив. Зараз, відповідно до Конституції, якщо я проходжу в депутати, то маю залишити посаду ректора. Ми провели консультації з командою, команда була проти, Університет культури — це моє дітище, моє життя, моя гордість. Я прийшов, коли готували дві спеціальності — завклубів і бібліотекарів, а сьогодні — 47 спеціальностей і конкурс вищий, ніж у будь який інший вуз. Збираємося будувати новий гуртожиток для студентів на 1,5 тисячі місць — там буде євростандарт: у кожного кімната з персональним комп’ютером, санвузлом і кухнею. Сьогодні треба рухатися вперед — відкривати нові конкурентоздатні спеціальності, проводити майстер­класи, а то я був трошки віддалився, тепер треба бути ближчим... до студенток.

 І які плани щодо розвитку університету?

— У нас уже є 18 філій, у наступному році ми відкриваємо філіал у Чернівцях і Севастополі і маємо зробити в Криму серйозну конкуренцію філії МДУ, щоб за два роки їх витіснити з ринку.

 Ви хочете конкурувати з Московським університетом імені Ломоносова?!

— Хвилиночку, у нас кращі спеціальності. Ми направимо київську групу професорськовикладацького складу — це ж ідеологія, це вже патріотизм конкретний, а не «а пагаваріть». У нас дуже багато артистів «орального» жанру, а треба ще щось робити. Я вважаю, що в Україні має бути так, як у всьому цивілізованому світі — навчатися треба ближче до дому, де батьки, друзі. Ми прийняли рішення, тих, кого не вміщає Київський університет, беремо в філії, а через два роки найкращих забираємо в столицю, а ледарів відраховуємо. Багато наших опонентів критикують нас, але студент сьогодні визначає, куди йти, а не ректор. Критикують нас політичні, наукові і творчі імпотенти, які хочуть, але вже не можуть. А ми можемо і, найголовніше, знаємо, як це робити.

 У вас багато модних фахів, але чи продовжуєте ви випускати клубних працівників і чи їдуть вони в село?

— У сільські клуби їдуть також. Їдуть директорами сільських будинків культури, але в основному в райони, в селища міського типу. Для того щоб у село поїхати, треба створити відповідні умови — ми ж у Європу йдемо.

Екологічний мегафуршет

 Хто з гостей буде у вас на шоу?

— Це таємниця за сімома замками. Деякі гості запрошені на фуршет, ви ж знаєте, що з усіх мистецтв найважливішим є фуршет. «Кропива» буде тільки з артезіанської води, спирту — вищої якості, екологічно чиста горілка, і бочкові помідорчики­огірочки, домашня ковбаса. Готуватимуть кухарі з моїх ресторанів, продукти тільки екологічно чисті з моїх підприємств, 10 молоденьких свинок по 80—90 кілограмів уже готують для цього мегафуршету. До речі, на фуршеті концертна програма буде не нижчого рівня, ніж на концерті, — це вже буде третє відділення.

До речі, я вже 2 роки з базару нічого не купую — бо там є біокорми, біодобавки, консерванти. Їм усе своє. Я ще хочу зробити телевізійну програму «Шо ми їмо?». І ви побачите, що країна вимирає не від того, що гірше стало жити, а від неякісних продуктів — вони недорогі, з красивими «лейбами». Печінка тоді болить від неякісних продуктів із консервантами, а не від горілки. Горілка робить дезінфекцію шлунка, по 50—100 грамів щодня — це здоров’я. Особливо настояна на кропиві.

 Це ви зараз лобіюєте свій сільськогосподарський бізнес?

— А для чого мені це треба? До мене сьогодні приїжджають на обіди з Києва — в ресторани «Батьківська хата», «Сало», «Кропива». Біля ресторану «Кропива» ми вже забили 10 гектарів для плантації кропиви, будемо вирощувати і переробляти. У нас же буде борщ із кропиви, салат із кропиви, булочки з кропиви і горілка з кропиви, дієтичний суп із кропиви з лососем. Кропива очищає кров, антисклерозова, наші запорозькі козаки пили горілку на кропиві. Зараз у мене оголошено конкурс шеф­кухарів у ресторани Поплавського — не обов’язково київських хлопчиків­мажорів, у провінції є такі самородки, які українську сучасну і старовинну кухню знають дуже добре. Отож я чекаю на шеф­кухарів­самородків із регіонів. Достойну зарплату гарантую.

«Михайло Поплавський — це обличчя Університету культури, а обличчя має «працювати».

 Михайле Михайловичу, кажуть, що для артиста найважливіше визнання, коли його запрошують на приватні вечірки.

— У мене вже стільки запрошень, я міг би тільки на вечірках виступати, але не зловживаю цим. Тільки коли просять мої друзі. Я ж не бідна людина, щоб заробляти цим гроші. Тільки коли мені приємно, коли запрошують друзі, або ... платять великі гроші. Я не дуже дорогий — я просто дорогий Михайло Михайлович. Я не торгую собою нижче собівартості, а гроші вкладаємо в наші проекти.

 Чи слухаєте ви свої пісні в машині, наприклад?

— Ні, я не тільки себе слухаю. Але якщо ви подивитеся на українську естраду, то там Поплавський — один із найкращих співаків. Можете собі уявити, що Поплавський поїхав на «Євробачення». Ми б порвали те «Євробачення», просто я пожалів Європу.

 Що буде далі зі співаючим ректором?

— Він — вічний. Тому що наш народ любить поспівати в хорошій компанії, випити самогоночки і закусити бочковими помідорчиками й огірочками. А Поплавський — маленький українець, але гордий і щасливий. І проводить свою лінію. Українська пісня — це національна ідеологія. А проект «співаючий ректор» — це тло, у рамках проекту іміджевої комунікації Національного університету культури і мистецтв. Михайло Поплавський — обличчя університету, а обличчя має «працювати». До речі, молоді це подобається, що ректор співає. Ми ж не показуємо вокальні дані Поплавського, тут повинна бути харизма, хороша енергетика, людина має бути цікава, нестандартна і викликати позитивні емоції.

Поплавський створений із недоліків, але якщо ці мінуси скласти, то вони дають великий плюс.

P.S. Людям без почуття гумору читати не рекомендується