Володимир Рунчак: Музика про життя

      Кажу чесно: про цю музику писати важко. Втім, як і взагалі про музику. Бо вона легко уникає будь-яких точних означень, а будучи «спійманою» у слові, щоразу випручується з його тенет, залишаючи поза межами раціонального щось невловиме і, на перший погляд, незначне. Але це тільки на перший погляд.

      Свого часу Володя Рунчак, один із найавангардовіших наших композиторів, десь розшукав екзотичну контрабасову флейту, здоровезну, неоковирну, схожу на телеграфний стовп. Написав твір для усіляких флейт, у тому числі — для контрабасової. І самовпевнено присвятив опус музичному генію — Моцартові.

      А чому б і ні? За словами Володимира Рунчака, сказаними мимохідь, якщо ти — композитор, то повністю відповідаєш за свою музику, за кожну її ноту, відповідаєш так само, як Моцарт, Бах, Бетховен. Отже, якщо міра відповідальності рівна — ти, виходить, рівний їм за статусом! Коли ж ти не композитор у найвищому й абсолютному значенні слова — то нема чого й претендувати на увагу, час і розуміння слухачів, на місце в музичному світі, на право стояти на одній дошці з великими, і, зрештою, на сам статус творця музики.

      Відповідальність. Небайдужість. Щирість почуттів і висловлювань. Суспільний темперамент. Шалена працелюбність — ось тільки деякі риси натури Володимира Рунчака, творчий вечір якого відбувся днями в Будинку вчителя. Втім це був не тільки його вечір; друзі й однодумці вшановували пам'ять Олександра Ємця — суспільного діяча, чесної людини, народного депутата, який трагічно загинув. Портрет видатного політика, вінки, квіти та промови на його честь дивним чином запаралелювалися в цій залі з музикою Рунчака — такою ж динамічною, небайдужою і пристрасною.

      Випадковому слухачеві концерт міг здатися одноманітним — адже в обох відділеннях звучали тільки твори для баяна. Та варто було вслухатися уважніше, аби зрозуміти: сучасний баян виступає не як традиційний нащадок «гармошки», а найперше як концертний інструмент — зі своїм яскравим незвичним тембром, багатством відтінків звучання, нескінченністю звуку. Володимир Рунчак сам баяніст за першою консерваторською освітою; не дивно ж, що так органічно прозвучали у бездоганному виконанні заслуженого артиста України Павла Фенюка баянна соната, «Пристрасті за Владиславом» (симфонія для баяна з оркестром), Перша та Друга сюїти, quasi-соната «Музика про життя».

      Досить часто Володимир Рунчак дає своїм творам епатажно-опозиційні назви: «нібито-соната», «не-симфонія», «не-концерт» — немовби відокремлюючи свою музику від усіх інших  сонат, симфоній та концертів. Утім ніде правди діти — академічна музика в наші дні вичерпала власні музично-інтонаційні ресурси і потребує стимуляції за рахунок залучення зовнішнього, зорового, акціонального. Щоправда, справа тут не тільки у вичерпаності внутрішніх резервів мистецтва музики — вони невичерпні, бо невичерпне емоційне життя людини. Швидше за все, справа у специфіці сучасного слухача — «перегодованого» найрізноманітнішими екзотичними звучаннями, розбещеного синтетичними новаціями, патологічно лінькуватого внаслідок руйнуючого впливу нав'язливо-нахабної попси. Зрештою, просто такого, що захищається від тотальної звукової агресії, і тому не бажає взагалі нічого слухати й чути.

      Слухацьке сприйняття нині — у стані анестезії. Саме тому сучасний композитор перебуває у надзвичайно складній ситуації: щоб бути почутим, йому не досить створити щось оригінально-неповторне та забезпечити якісне виконання свого опусу. Треба ще пробитися крізь панцир байдужості слухачів — шокуючи публіку голосним «ляпасом суспільному смакові», смикаючи її за особливо тонкі й тендітні струни душі. Або перекрикуючи інших. Тих, хто так само прагне слухацької уваги, захоплення й визнання...

      Отже, одвічна проблема «композитор-слухач»? А поряд іще одна, не менш хрестоматійна: «композитор-виконавець». Музиканти у творах Рунчака не просто виконують свої партії, а саме «грають» — читають на сцені газету, дзвонять по мобілках, ліниво шарпаються чи підкреслено «уважно» слухають виконуваний твір, промовляють якісь репліки чи «запрограмовано» вітають автора аплодисментами  — хто з захопленням, а хто зі зневагою... Та й автор, який зазвичай сам керує виконанням, задає тон таким перформенсам. Як вам таке — диригувати не на сцені, традиційно спиною до зали, а в самій залі, наприклад Національної філармонії. Просто перед «урядовим» третім рядом, обличчям до облич VIP 'ів — так, що «кухня» диригента, зазвичай прихована від слухача (глядача!), постає перед публікою в усій своїй мімічній неповторності.

      А композиторські вказівки в нотах: «виконувати пошепки, іноді напівголосом, і тільки перед цифрою 20 раптовим криком»; «кинути камінь середніх розмірів (бажано «гальку») на низькі струни роялю, при натиснутій правій педалі», «виконувати нервово, неперіодично вдихаючи-видихаючи в трубу інструмента», «раптове падіння кришки роялю при одночасному натисканні педалі...»

      Що це? Прагнення епатувати за будь-яку ціну? Запам'ятатися, виділившись із загального ряду кількома ефектними прийомами? Відповідь однозначна — аж ніяк! Перформенсні компоненти творів Володимира Рунчака абсолютно органічні у художньому світі, створеному ним самим. А світ цей величезний і неосяжний. Щорічні київські фестивалі «Музичні прем'єри сезону» та «Міжнародний Форум музики молодих», авангардні львівські «Контрасти» та одеські «Два дні і дві ночі нової музики» неможливо уявити без очолюваного Володимиром Рунчаком Камерного оркестру. Більше двох сотень прем'єр — не тільки українських, а й німецьких, польських, естонських, грузинських, російських, узбецьких, французьких, американських, вірменських; авангард і класика ХХ сторіччя... Якщо ж додати грандіозну концертну серію «Нова музика», виступи з найкращими симфонічними колективами країни, то з повним правом можна сказати: власні твори Володимира Рунчака і твори інших композиторів, «озвучені» за його ініціативи, участі та самовідданого таланту, існують не «всередині» концертів, фестивалів, гастролей та музичних атмосфер. Навпаки, вони самі формують музичну атмосферу України, визначають тенденції та напрями розвитку сучасної музики. При цьому щоразу лишаючись Сповіддю. Пристрасним словом від душі. Музикою-про-Життя.