Реквієм невідомості?

Дивна річ: у вирі трагічно­урочистих пам’ятних заходів соромливо губляться імена тих, кому ці заходи присвячені. Ми досі не назвали вголос людей, загиблих від геноциду, і не опублікували каталогу меморіальних місць. Брак інформації про місця пам’яті можна вибачити, бо кургани й хрести на місцях масових поховань стали з’являтися переважно в останні три роки. Але чим можна пояснити відсутність об’єднаного «мозкового центру» для опрацювання маси зібраних за 20 років свідчень очевидців Голодомору задля встановлення імен жертв?

Листи з небуття

У далекому 1987 році газети «Сільські вісті» й «Літературна Україна» звернулися до читачів із проханням надсилати на адреси їхніх редакцій спогади про Голодомор 1932—33 років. Частину тих листів зараз готує до публікації Асоціація дослідників голодоморів. Дуже багато спогадів зібрав світлої пам’яті Володимир Маняк, який заснував Асоціацію дослідників голодоморів в Україні. Ті листи згодом придбав у його сина пан Бойчук із Франції і частину з них видав французькою мовою.

Записи спогадів очевидців є в Інституті історії України НАНУ. З початку 1990х років у щорічних експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ етнологи й фольклористи фіксують усну історію про Голодомор. З 2003го записи свідчень надходять на адресу Міжнародного благодійного фонду «Україна — 3000». Сотні краєзнавців з усіх областей України (навіть західних, що не пережили голоду), за останнє десятиліття опитали тисячі очевидців, більшість з яких сьогодні вже за межею земного життя. Останнім часом розповіді сучасників Великого голоду фіксують студенти університетів у багатьох областях України.

Кажуть, що паперами, на яких записано свідчення очевидців Голодомору, можна було б двічі вкрити площу нашої країни. Але досі не створено електронної бази даних, яка об’єднала б усі ті свідчення. Це дало б змогу системно їх проаналізувати, порівнявши усну історію з даними архівів (історичних та СБУ), загсів та з документами, збереженими в діаспорі. Тоді стало б можливим назвати імена хоча б половини загиблих. В Україні є три інституції, які мали б над цим працювати: Український інститут національної пам’яті, Асоціація дослідників голодоморів в Україні та Центр дослідження геноциду українського народу. Утім ця важлива праця не оплачується. УІНП держбюджет виділив мізерне фінансування, а дві інші організації діють на громадських засадах.

Герої правди

«Є указ Президента від 2005 року про фінансування Асоціації дослідників голодоморів, — розповідає доктор історичних наук Олександра Веселова. — Але Міністерство фінансів проігнорувало цей указ. Нам відповіли, що у першу чергу фінансують інвалідів і ветеранів. Але ж в Асоціації безоплатно працюють і пенсіонери, і діти війни, і ще старші люди».

Усі книги дослідники з Асоціації видали переважно за власний кошт. Спонсори, як правило, оплачують лише папір і друк. А гроші на відрядження й техніку заробляють ентузіасти, трудячись на «основній» роботі. Ольга Веселова, науковий співробітник академічного Інституту історії України, робочий час присвячує дослідженню УПА й упорядкуванню збірників документів про неї. А «на дозвіллі» досліджує Голодомор. Пояснює, що не займатися цією темою не може: поклик сумління. Центр дослідження геноциду українського народу також діє при Інституті історії НАНУ, без державного фінансування. Його директор і, по суті, єдиний працівник доктор історичних наук Василь Марочко в позаробочий час працює в архівах, упорядковує книги, але не має сил, аби самотужки ще й створювати базу даних.

Праця зі свідченнями про смертоносні жахіття дуже важка психологічно. Засинати й прокидатися з думкою про абсурдну смерть мільйонів і ворогу не побажаєш. До того ж правда, яку намагаються донести дослідники Голодомору, виявляється зайвою, а то й небезпечною для багатьох, хто сьогодні при владі. Володимир Маняк наприкінці 1990х загинув у дивній автокатастрофі. Його дружина, лауреат Шевченківської премії, невдовзі померла раптово, від серцевого нападу. Нагло помер Олекса Мусієнко, який складав мартиролог українських жертв комуністичного режиму. Джеймс Мейс також помер несподівано. Не факт, що їх убили. Просто... серце справді не витримує.

Народ і книги

«Коли викладати разом історії геноцидів — це викликає співчуття і бажання зрозуміти», — каже колишній політв’язень, а нині віцепрезидент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс. Він зазначає, що тоталітаризм має два основні чинники: брехню і насилля. Можна ще додати ізоляцію, передусім в інформаційному плані. Вона триває і досі. В Україні немає центру, де збиралася б література з різних країн про тоталітаризм і геноциди. Ми залишаємося без знань про загальнолюдський контекст геноциду свого народу. Немає і спеціалізованої книгозбірні про Великий голод. Кілька років тому Одеська наукова бібліотека з допомогою австралійців упорядкувала бібліографію видань про Голодомор 1932—33 років. Перелік містив понад 6 тисяч публікацій. Утім за останні роки статей і книг надруковано, можливо, більше, ніж за всі попередні, але їх ніхто не реєструє.

Книги про голод збирає Асоціація дослідників голодоморів. Однак, за свідченнями її активістів, ту книгозбірню постійно «грабують». Тобто історики й письменники випрошують книжки і, ясна річ, не повертають. Наталя Дзюбенко­Мейс розповіла, що, за заповітом свого чоловіка Джеймса Мейса, вона передала його книгозбірню на 40 тисяч книг до КиєвоМогилянської академії. Американці не дуже хотіли передавати ці книги, бо «в Україні книжки розкрадаються».

За чутками, рапорт комісії Конгресу США, яка визнала Голодомор геноцидом, припадає пилом у підвалі будівлі Верховної Ради. А в Парламентській бібліотеці «канули в Лету» аудіозаписи засідань Конгресу, що підтверджували достовірність рапорту. Їх передали в 1993 році Леонідові Кравчуку разом з інсигніями УНР.

Золото мовчання

Дослідників Голодомору часом «невигідно» протиставляють єврейським: он, про Голокост і книжок скільки видано, і фільмів відзнято, і музеї є по всьому світу. Однак важко назвати когось із дослідників чи очевидців Голокосту, якого б за інформацію про цю трагедію убили чи засадили до концтабору років на десять. Німецькі архіви відразу по війні були відкриті, поза СРСР створювалися дослідницькі центри. Виділялися кошти на дослідження, зокрема, з фондів сатисфакції. Нині дослідження Голокосту в Україні фінансуються з­за кордону, вчені й педагоги їздять на стажування до визнаних світових центрів. Українському суспільству, яке досі потерпає від наслідків терору, поки ніхто не компенсував пограбоване. «Якби ті, що сиділи в концтаборах, замість цього навчалися в Оксфорді, в Україні була б зовсім інша ситуація з національною пам’яттю», — каже один з найвидатніших дослідників Голодомору, доктор наук Станіслав Кульчицький. За підрахунками етнолога Льва Гумільова, нації для доброго проводу потрібно 500 осіб­лідерів. В Україні ж були винищені кільканадцять мільйонів людей, які виявляли хоч якісь лідерські здібності.

Європа мовчала. «Колосальні кошти і величезна агентура з Москви була вислана на Захід для того, щоб створити протилежну опінію», — каже доктор філософії Євген Сверстюк. Аби було чим платити за мовчанку, були тотально пограбовані українські церкви і музеї. Лише в 1932 році, за дослідженнями Василя Марочка, Москва вивезла з України до 40 тонн золота. Було стерто з життя і суспільної пам’яті тисячі педагогів, письменників, композиторів, священиків, науковців. Отримати вищу освіту в УРСР могли лише комсомольці. Освіта була заблокована ідеологією, яка злочин називала нормою. «На жаль, за останні 15 років майже нічого не зроблено, щоб з голів покоління, яке дістало освіту в радянські часи, вивітрилися радянські стереотипи», — каже Станіслав Кульчицький.

Жаль у Дзержинському районі

Небезпека відновлення тоталітаризму є і сьогодні, адже людське життя все ще не шанується як цінність. Тому Україна демонструє найвищі рівні корупції, захворюваності на СНІД і туберкульоз, алкоголізму, психічних розладів, смертності від самогубств. За таких умов масове вшанування неназваних жертв Голодомору без публічного визнання злочинності комуністичної влади та її ідеологічних спадкоємців може лише поглибити шизофренічне «двоємисліє». Вчитаймося в програму заходів, запропонованих до річниці Голодомору в Харкові: урокреквієм «Жнива скорботи» у бібліотеці Дзержинського району; година скорботи у філії № 39 Московської ЦБС; екскурс в історію «Голодний рік, голодний вік» у бібліотеці Жовтневого району; історична година «Голгофа голодної смерті» в Центральній дитячій бібліотеці Комінтернівського району... Вшанування зафіксованої в назвах міських районів ленінсько­чекістської «романтики» цинічно уживається зі скорботою за її жертвами.

Нелогічним виглядає і те, що зібрані в селах свідчення очевидців Голодомору, які осідають у міських наукових інституціях, майже ніяк не відображаються на тих­таки селах. Вшанування жертв Голодомору зовсім не узгоджене з реаліями животіння їхніх нащадків — знесилених і просочених лукавством задля нелюдського подвигу виживання. Але ж правда не буває однобокою, лише про минуле горе. А каяття — це не лише засудження злочинів минулого. Це, передусім, постанова відтепер жити по правді.