Осанна гетьманові

Секрети Межигірського Спаса

Під час перенесення столиці Радянської України з Харкова до Києва у 1933—1934 роках для облаштунку заміської урядової резиденції проводилося обстеження підземних льохів колишнього Київського Межигірського монастиря. Тоді світом поповзли чутки, буцімто було знайдено бібліотеку Ярослава Мудрого та фоліанти часів гетьманської України. Наведена інформація ніколи не була офіційно підтверджена, а лише породила ще одну легенду навколо Межигірського Спаса.

Межигірський — один із перших монастирів Київської Русі, який у XVII ст. набув статусу народного козацького військового монастиря. Його вважали релігійним центром усіх козаків, представником перед Богом за грішну козацьку душу. Кожний запорожець вважав своїм обов’язком побувати в монастирі і майже кожен дарував ікону, лампадку або інші церковні речі. Срібло й золото пливло сюди звідусіль. Межигір’я до того подобалося козакам, що багато з них жертвували монастирю весь свій скарб, давали обітницю завершити тут останні дні життя і постригалися в ченці. Наприкінці XVII ст. Межигірський Свято–Спаський був одним із найбагатших православних монастирів світу, а в Україні сперечався лише з Києво–Печерською лаврою. Особлива заслуга в цьому належала ігумену Феодосію Васковському, що правив протягом 1669—1703 років.

Гетьман Іван Самойлович 1672 року визнав патронат Межигірського монастиря над духовним життям Запорозької Січі, а це давало право призначення священиків, співаків січової церковної школи, рекомендації цехових майстрів для побудови церков. Ігумен Феодосій Васковський (один із улюблених гетьманових проповідників) лише мав ставити до відома київського митрополита про свої відвідини Батурина (де, до слова, нерідко разом із гетьманом розробляв важливі рішення).

Опікун найбільшого масштабу

Подібно до свого двоюрідного діда київського війта Федора Мазепи, межигірського мецената, 1694 року гетьман Іван Мазепа оголосив опікунство над монастирем, про який на початку свого правління писав: «Свято–Спаський общежительний монастир Межигірський Київський, абисми братія мешкаючая за рейменту нашого гетьманського в своїх добрах жодного нарушення не узнавали. Овшем щораз для примноження хвали Божої на тому місці завше отправуючоїся, по многих руїнах воєнних, в Божую офитість розширялись всі їх добра монастирскії так покуплені, яко од побожних фундаторів і антецесорів Наших бувших Гетманів ку тому місцу святому надані».

У Межигір’ї 1690 року було проведено урочистості з нагоди завершення будівництва головного Спаського храму. Тоді з Батурина прибула численна делегація на чолі з Мазепою. З Москви приїхав патріарх Андріан — на пам’ять про те, що Йоахим був тут монахом. Оскільки він пожертував на монастир усього кілька копійок, що було незрівнянно менше від благодіяння гетьмана або навіть старшин, це послугувало приводом до дискусії про приватний характер візиту. Для з’ясування стосунків з патріархом невдовзі було відряджено до Москви делегацію на чолі з Родіоном Жураковським.

Відомий опис іконостасу Спаського храму, збудованого коштом гетьмана Мазепи і розписаного малярами з Батурина та Київської лаврської школи. П’ятиярусний іконостас вінчався незвичним розп’яттям не лише Деісуса з двома зображеннями Богоматері й Іоанна, а рідкісним, де до вказаних образів додано Осипа Аримафейського з плащаницею та Никодима із сосудом в руках. Іконографічні прийоми зображували Десницю — Бога–отця та пристрасні страждання Христа у стилі німецьких художників.

Межигірське духовенство надавало великого значення дотриманню прав монастиря, про що свідчить справа Генеральної військової канцелярії за 1698 рік — невелика комплікація документів з межигірського архіву. Тоді до Батурина прибув Родіон Жураковський із проханням підтвердити старовинні права та привілеї монастиря, отримані від польських королів, а також гетьманські універсали на маєтності. Серед поданих документів і прохань не було жодної грамоти московських царів і посилання на патріархів. Чи то вони були такими незначними, чи то капітула Свято–Спаського Межигірського монастиря того не потребувала.

Гетьманський чин у літературі

Завданням батуринської політики було вироблення гетьманської ідеології. Отож важливе значення було приділено творчості придворного письменства з формування мистецького образу гетьмана.

Першою побачила світ — 1676 року — книга Іоаникія Галятовського «Скарбниця потрібная» з описом гетьманського чину та коротенькою літописною історією гетьманського правління від найдавніших часів. Наприкінці XVII ст. з волі правлячих гетьманів в українській проповідній літературі поширився образ умовного гетьмана (друковані книги Антонія Радивиловського «Огородок Пресвятої Богородиці», «Вінець Христов»; рукописні «Батуринські проповіді» Дмитра Туптала, зібрання проповідей київського митрополита Варлама Ясинського за 1696 р.). Також про гетьманів згадували у проповідях, новелах, казках, віршах, панегіриках, легендах, оповіданнях. Постать гетьмана нерідко подавалася читачеві в космополітичній оболонці, поза національністю та віросповіданням. Мета цього процесу з творення умовного образу гетьмана полягала в консолідації українства навколо гетьманської ідеї. Саме тому в тогочасних творах майже відсутня ідеологічна пропаганда, яка б надавала політичної орієнтації уявним гетьманам.

Творячи «новий образ» гетьмана, придворні письменники не лише вдалися до перекладу Біблії літературною українською мовою, але й українізували її. А це означало, що серед народу стали популярними коротенькі оповідання на біблійні сюжети, де літератори перетворювали біблійні образи на гетьманів, сотників, козаків. Це вмить викликало полеміку з римо–католицьким духовенством. Так, єзуїт Теофіл Рутка (родом з Києва) закидав чернігівському проповіднику Іоаникію Галятовському, по якому праву він назвав апостола Петра гетьманом. Але нічого не вдієш, гетьманська ідеологія була поставлена митцям в обов’язок — тому у творах з’явився образ гетьмана Христа!

Поряд з умовним образом гетьмана придворні письменники присвячували свої панегірики військовим перемогам, меценатству, державній політиці гетьманів–правителів. На цьому терені прославилися Павло Баранецький, Стефан Яворський, Іван Орновський. Прикладом такої пишної творчості є поема Івана Орновського «Роксоланська муза», написана й видана 1688 року на честь Івана Мазепи, де, між іншим, автор стверджував: «Любо наздоганяє роксоланська муза окреслені ласкавою рукою задуми Вашої вельможності… Заповзято на видноколі публічного світу суспільство обговорює сміливий прихід золотого віку завдяки Вашим новим заходам, про щастя свідчать розквітлі на Парнасі квіти. Наперекір недоброзичливцям, слава вельможності Вашої стала виховною, пане гетьмане військ царського маєстату Запорозьких, що правите мистецтвом і зброєю, родовитий дім вельможності Вашої набув блиску, а гетьманське панування на берегах Борисфена (Дніпра) ясніє своїх предків булавами». Це є приклад типового хвалебного панегірика на честь правителя.

Ідеологічна література проникала до навчальних освітянських курсів. Так, викладач поетики Києво–Могилянської академії запропонував студентам вірш:

Підемо разом із тобою, пане,

У танок справ всіляких, гетьмане.

Там складемо булави,

По працях у славі перепочинемо.

У незвичній поетичній формі топосу танцю смерті (означало — танцювати разом із гетьманом до нестями), автор закликав українське суспільство наслідувати свого правителя–гетьмана у державному будівництві, до останньої краплини крові, до останнього подиху!

Володимир СВЕРБИГУЗ