Обмаль мертва й дедалі трохи страшна

Тільки не треба відразу кричати, що за такі ідіотські заголовки в порядних газетах руки викручують. Грамотність китайської етикетки личить не тільки взуттєвим устілкам, а й літературним творам. Особливо — світовим бестселерам. Одне з нових видань харківського «Клубу Сімейного Дозвілля», роман Майкла Коннеллі «Мертва тиша», — гідний експонат у колекції редакторсько–перекладацьких чудасій, але почитати його варто не тільки з цієї причини.

Твори про маніяків давно вже утворили своєрідний субжанр у категорії трилерів, який не потребує ані сюжетних винаходів, ані нових типажів, ані якоїсь оповідної експериментальності. Єдине, що відрізняє кожного бездоганного майстра такої літератури від Майкла Коннеллі, — це відчуття ритму. І хоча сам автор «Мертвої тиші» змушує свого головного героя — детектива Гаррі Босха — кайфувати від дивовижного концерту Колтрейна і Монка в Карнегі–холі, проте музика його тексту — це радше повільний та знебарвлений doom, виконаний пересічним похоронним оркестром. Письменник рівня Жана–Кристофа Ґранже увібгав би всі події роману Коннеллі сторінок у тридцять, від чого ані читачам не було б задоволення, ані видавцям щастя. Тож наповнювачем у «Мертвій тиші» слугує надмірна схильність Босха до саморефлексій, коров’яче травлення деталей (з притаманним цьому процесу відригуванням і повторним пережовуванням), а також надзвичайна балакучість усіх персонажів.

Утім, як це часто трапляється в масовій літературі, всі ці недоліки можна трактувати і як дрібні послуги читачеві: душевні терзання Гаррі проканають за психологізм, повтори важливих нюансів історії гарантують, що вам не вдасться нічого проґавити, навіть якщо відкладете недочитану книжку на тиждень–другий, а безперестанне торохтіння правоохоронців може видатись навіть знахідкою (що більше вони говорять — то менше здатні помічати, що коїться у них під носом).

Із цими детективами у Коннеллі дуже складні стосунки. Попри те, що автор намагається розповісти про суворих людей, кожного з яких доля неодноразово відшмагала, від них неможливо чекати логічних і злагоджених дій. Більше того, у відповідальні моменти вони поводяться не краще, ніж бовдури з фільмів про «Поліцейську академію». «Напевне, жоден день не може бути гарним для того, щоб шукати захований труп двадцятидворічної жінки, а втім прекрасна погода мала якимось чином компенсувати такий зловісний обов’язок», — зауважує автор, коли романтики–слідчі ведуть оперезаного ланцюгами маніяка на місце злочину. І маніяк теж зауважує, що ці бевзі більше уваги звертають на «чудову погоду», ніж на нього. Результат: кучугура вбитих і втеча злочинця.

З іншого боку, щезнення негідника — не велика прикрість. Бо від самого початку зрозуміло, що не про нього кортить розповісти Майклу Коннеллі. Адже його роман починається тоді, коли покидьок сидить за ґратами і визнає всі обвинувачення. А прискіпливий Босх ніяк не може повірити, що саме цього різника він шукав більш як десять років.

У таких випадках, коли автор скеровує розповідь ліворуч, хоча сюжет нібито повертає в протилежний бік, вірити треба тільки автору. І «Мертва тиша» — не виняток. Замість того, щоб возитися з тим маніяком, на якого вже втрачено стільки часу й сторінок, Коннеллі вперто натякає, що існує ще один монстр. Просто вони між собою домовились, скоординували зусилля. І тому один — у тюрмі, а інший — жирує на волі і, цілком імовірно, готується славно попрацювати за двох. Такий авторський викрутас відверто засмучує. Ідея кооперативу маніяків поцуплена радше з жанру «чорної комедії» — трилер з неї вичавити не вдається.

Якщо, висловлюючись високим стилем українського перекладу роману, «дедалі трохи пофантазувати» про образ досвідченого ловця маніяків, який «мав справу десь із сотнею справ», то йому залишається тільки одне — перестріляти гадів. Без слідства та судового вироку. Бо якщо вже вони розмножуються в романі таким вегетативним шляхом, то покласти край їхньому шаленству в інший спосіб просто неможливо. Так книжка й завершується — мертві вирушають до мертвих, а живі починають жваве обговорення подальшої кар’єри.