«Це нормально: шафі властиво закриватися й відкриватися», — жартома відповідає фронтмен «Мертвого півня» й актор харківського театру «Арабески» Місько Барбара на моє запитання, чому книгарня «Шафа» три роки тому вимушена була припинити своє існування. Насправді ж закриття книжкового магазину — спільного проекту «Арабесок» і Харківського літературного музею ( в його приміщенні й розташовувалася «Шафа») — було пов’язане зі збитковістю такої справи, з одного боку, з іншого ж — на той момент у харківських книгарнях почали з’являтися відділи української літератури і потреба в «Шафі» начебто відпала.

Тільки не треба відразу кричати, що за такі ідіотські заголовки в порядних газетах руки викручують. Грамотність китайської етикетки личить не тільки взуттєвим устілкам, а й літературним творам. Особливо — світовим бестселерам. Одне з нових видань харківського «Клубу Сімейного Дозвілля», роман Майкла Коннеллі «Мертва тиша», — гідний експонат у колекції редакторсько–перекладацьких чудасій, але почитати його варто не тільки з цієї причини.

Напередодні формування нового уряду (колись же це таки станеться) питання портфелів і крісел мусується в пресі з особливим апетитом. Тільки чомусь на крісло міністра культури і туризму попит млявий — більше головного болю, ніж дивідендів: «покомісарити» в цій галузі все одно що «покамікадзити», амбіції не втамуєш, а в розборках із митцями можна так зав’язнути, що й метод барона Мюнхгаузена не допоможе. У демократичної коаліції на цю посаду — нуль на лаві запасних (у синьо–білих — теж). Пліткували, що міністром може стати екс–прес–секретар Президента Ірина Геращенко (сама вона каже, що навіть коментувати такі нісенітниці не хоче) — раз. Святослав Вакарчук, за принципом «а хто у нас працівник культури?» (в пресі казав, що у виконавчу владу не піде, буде рядовим Верховної Ради), — два. Оксана Білозір на другий призов (у ЗМІ підтвердила свою готовність закрити собою «культурну амбразуру») — три. Називали ще прізвища екс–«начальника культури» Києва, а нині затишно облаштованого культурного провідника в секретаріаті Президента Олександра Биструшкіна. Проте і в коаліції, і ба! — сенсація — в самому Міністерстві вважають за краще не рухати з місця чинного міністра культури і туризму Юрія Богуцького. В період третього пришестя (до цього Юрій Петрович Богуцький працював на посаді міністра культури в 1999 році та в 2001—2005 роках) він почав активно рубати вікно в Європу — на рівні різноманітних офіційних програм, конвенцій, культурних структур — і лобіювати соціальні гарантії для працівників культури. 10 травня цього року Україна стала 27–ою із 47 країн Ради Європи, яка «здала» Національний звіт про культурну політику в Україні. А це далеко не формальна акція — деякі країни по тричі «не захищались». Паралельно з Українським центром культурних досліджень («під проводом» Олександра Гриценка), який працював над Національним звітом, в Україні працювала група експертів Ради Європи на чолі з директором Британської Ради в Україні Террі Санделлом — їх рекомендації і настанови по цінності прирівнюються до солідних грошових інновацій. У 2005 році Україна придумала для Ради Європи нову програму — «Київська ініціатива для демократичного розвитку через культуру Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови та України» (2006—2009 рр.). Після «паперового» етапу цього культурного майже ГУАМу настає черга конкретних проектів. І те, що 300 тисяч євро, виділених Радою Європи на 2007 рік на цю програму, до України мали стосунок хіба у вигляді добових для єврочиновників, Юрія Богуцького зовсім не засмучує: «Нам не треба бути жебраками в Раді Європи, нам від них потрібен сучасний досвід, і Рада Європи може нам у цьому прислужитися».