Інтер’єр Золочівського замку.
Містечок з назвою Золочів в Україні щонайменше два: на Львівщині й на Харківщині. Основна різниця між ними, очевидно, та, що у галицькому Золочеві є старовинна фортеця, збудована на початку XVII століття. «Так склалося історично, що землі Західної України були своєрідною буферною зоною у XVII столітті між мусульманським Сходом і християнською Європою, — пояснює завідувач відділом східних культур музею–заповідника «Золочівський замок» Тетяна Олейнікова. — На цих теренах збереглося дуже багато оборонних споруд — замки, вежі, монастирі. Для вихідців зі Східної України це диво. Хоча вони мають свої оригінальні пам’ятки, яких немає на західних землях». Кілька років тому склалася традиція безплатно возити сюди дітей з Центральної і Східної України під час канікул на екскурсії. На жаль, останнім часом ця добра справа чомусь не підтримується.
Золочівський замок добре зберігся. На його базі навіть планується створити Центр замкознавства, де збиратиметься інформація про історію й сьогодення усіх замків України. Утім поки що основна робота замку–музею (філії Львівської галереї мистецтв) — це екскурсії. Адже тільки за один день сюди приїжджає до 30 туристичних груп. Екскурсоводів бракує, тому і бібліотекар, і дендролог, і реставратор, окрім своєї роботи, водять екскурсії.
У замку відтворено інтер’єри, які, за описами, були тут у XVII столітті, з відповідними меблями і настінними розписами. У залах розвішено портрети українських гетьманів. Є свідчення, що «за поляків» стіну однієї зі світлиць прикрашав портрет Богдана Хмельницького. Замок відновили за планом директора Львівської картинної галереї, Героя України Бориса Возницького, який здавна плекав мрію відродити оборонні споруди Львівщини. Відновили також парк, де нині ростуть десятки видів екзотичних рослин. Особливо цікавий «східний сад» з місточком і альтанкою, оточеними гостролистими кленами і туями, японськими анемонами, хризантемами й ірисами.
Історія Золочева надзвичайно багата, її не вмістити в кількох залах. Працівники музею–заповідника вважають, що для цього був би доречний просторий краєзнавчий музей на території міста. Поки що планується оформити чотири зали у замку. У першому розповідатиметься, чим славетна Золочівщина. Скажімо, димленою керамікою з Гавареччини. В інших залах буде історія замку, тюремний період, долі видатних людей Золочева. Адже із Золочівщини походять генерал Тарнавський, поет Роман Завадович, архієпископ Мирослав Марусин, (свого часу — секретар з питань східних церков у Ватикані). У Золочеві заснували одну з перших філій товариства «Просвіта», спорудили Народний дім, де в 1911 році Іван Франко прочитав перед мешканцями Золочівщини свого «Мойсея». 1 листопада 1918 року січові стрільці встановили в Золочеві українську владу.
Музейники планують показати в експозиції історію і здобутки всіх національних спільнот, що були в Золочеві. Скажімо, ксьондз Цінський зі шляхетного роду Дзедушків довгий час був тут парохом костелу, переховував парафіян у час війни. Коли німці прийшли, аби їх розстріляти, ксьондз упав перед нацистами на коліна і просив не чіпати людей. Німці були вражені і нікого не вбили. З єврейської спільноти Золочева походить лауреат Нобелівської премії Роальд Гофман, якого врятували від нацистів ченці Унівського монастиря Української греко–католицької церкви, де архімандритом був брат митрополита Андрея Шептицького Климентій. У Золочеві народився автор національного гімну Ізраїлю «Атіква» Нафтолі Герц Імбер.
У серпні 1920 року місто зайняли більшовики і створили тут ревком «Галицької СРР» (столицею цієї недовговічної «радянської республіки» проголосили Тернопіль). Нагода знову створити в Золочеві ревком з’явилася в більшовиків у вересні 1939–го. Спершу його очолив письменник Степан Тудор, але невдовзі всіх місцевих керівників замінили на прибулих зі сходу. У замку, де перед цим влаштували тюрму поляки, розмістили катівні НКВС. На початку 1990–х років з ями перед тюрмою золочівці дістали 432 понівечені трупи. Щоб важче було упізнати загиблих, енкаведисти залили їх бензином. Співробітники музею отримали матеріали з фондів СБУ у Львові, встановили зв’язки зі львівським «Меморіалом». «Зараз працюємо над архівними документами, щоб узагальнити, які були причини ув’язнень, коли проводилися найбільш масові арешти, які були винесені вироки, — розповідає Тетяна Олейнікова. — Не всі імена встановлено. Ми навіть не знаємо точної кількості загиблих, їх було приблизно 600, за іншими даними — 647».
Сьогодні встановлено близько 540 прізвищ, отже понад 100 осіб залишаються невідомими. «У списку багато знаків питання, на місці яких мали б бути імена, дати народження, професія», — читаємо на виставковому стенді. Були серед закатованих енкаведистами, поряд з українцями і поляками, і євреї. Утім є лише загальний список, де зустрічаються єврейські прізвища. Ким були ті люди, тепер майже неможливо дізнатися. Архівних документів не збереглося, а розпитати немає в кого, бо вся єврейська спільнота знищена німцями в часи ІІ Світової війни.
З кінця 1990–х років стало можливим отримати документи і свідчення від родин переселенців. У 1940–х роках дуже багато польських родин було виселено з Золочева у результаті операції «Вісла», тепер приїжджають сюди і розповідають про своїх сусідів–українців. Родичів закатованих у Золочівській тюрмі, як правило, вивозили до Сибіру. Після 1945 року українців депортували цілими селами. Скажімо, село Зозулі, де мешкали дбайливі й національно свідомі господарі. Тепер до Золочева приїжджають із Сибіру їхні нащадки і теж розповідають дещицю родинних спогадів. Щороку в другу неділю липня біля каплички в Золочівському замку поминають закатованих тут людей. У замку є тимчасова виставка про тюрму. Музейники планують відкрити розширену експозицію, де буде виставлено знайдені на території тюрми пам’ятки, документи, особисті речі в’язнів, передані їхніми родичами.
Коли будувався замок, місцеве населення на 60 відсотків складалося з українців, 30 відсотків складали поляки, решту — євреї. Утім перед ІІ Світовою війною євреї становили вже понад третину населення Золочева. 29 червня 1941 року Золочів зайняли нацисти і відразу відкрили для огляду тюрму, в якій за кілька днів перед цим енкаведисти розстріляли всіх політв’язнів. Німці звинуватили в співпраці з енкаведистами євреїв. У погромі брали участь місцеві мешканці. «Громадяни, які прийшли на збори, не цікавилися тим, що вбивці втекли. Їм було байдуже до того, що серед жертв були євреї, а серед енкаведистів — росіяни й українці. Свою лють золочів’яни спрямовували на євреїв», — писав відомий історик з української діаспори Марко Царинник. «Євреїв змушували витягати з ям тіла, мити і розкладати на подвір’ї для упізнання, викопати велику яму, — розповідає Тетяна Олейнікова. — Після цього жінок і дітей відпустили додому, а чоловіків, близько 100 осіб, розстріляли». Золочівці довго мовчали про той розстріл. А наприкінці 1980–х років, коли почалася реставрація замку і потрібно було максимально відкрити шар XVII століття, було знайдено поховання. Невдовзі підтвердився здогад про те, що це спільна могила розстріляних євреїв. 16–річний Шльома Волкович, який гостював влітку 1941–го у тітки, коли почалися розстріли, першим вскочив у яму і його прикидало тілами. Уночі він виліз і так врятувався. Пан Волкович нині живе в Ізраїлі, сконтактував із золочівськими музейниками і детально розповів, що тоді сталося. У Золочеві було величезне гетто. Осіб з 15 з нього врятувалися, їхні нащадки нині в Ізраїлі й США, деякі з них також передали до музею родинні спогади. Улітку минулого року на стіні замку встановили меморіальну дошку на пам’ять про загиблих.
До каталогу пам’яток оборонної архітектури України (городища, фортеці, замки, оборонні монастирі та церкви) увійшло близько п’яти тисяч споруд. Через війни й недбальство у більш–менш цілісному вигляді залишилося всього 20 фортець і замків, більшість з яких розташовані в Галичині, на Поділлі та Волині. У восьми з них розміщені музеї. За останні десятиліття Львівська картинна галерея відреставрувала три замки — Олеський, Золочівський і Підгорецький. Вони складають історико–архітектурний комплекс «Золота підкова України».
Є на території музейного комплексу Китайський палац — пам’ятка архітектури XVII—XVIII століть. Тоді в Європі була мода на «китайщину». Палац у Золочеві — один із трьох найбільших у Європі. У червні 2004 року тут відкрито Музей східних культур як відділ Львівської галереї мистецтв. Загалом тут представлено близько 250 живописних і графічних творів, скульптур, пам’яток декоративно–вжиткового мистецтва переважно з Єгипту, Шумеру, Китаю, Японії, Індії, Туреччини й Персії. Є тут і пам’ятки трипільської культури зі Львівської й Тернопільської областей. У єгипетському залі найцікавішим експонатом вважається мумія сокола, що символізував бога Гора, і фрагменти саркофагів. Є також копії речей, що зберігаються в музеях Європи та Азії. Останній зал присвячено взаємовпливові між східними культурами і українською. Скажімо, щепленню на українське мистецтво східних візерунків. У музеї є колекція аудіодисків та відеотека про східні культури, які дарують посольства східних держав. Утім поки що немає технічних можливостей усе те демонструвати, хоча створення кінозалу у великому палаці вже заплановано.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
