В’ячеслав Глазков: Чекаю, коли жіночий бокс потрапить до олімпійської програми

Визначаючи перед від’їздом «аматорської» збірної України на світовий форум у Чикаго претендентів на медалі, навряд чи хтось із прихильників боксу називав серед фаворитів представника надважкої категорії — В’ячеслава Глазкова. І не тому, що не вірили в нього — просто не знали, чого чекати. Адже великих успіхів у луганчанина донедавна не було. Та й не привчили його обіцяти щось надзвичайне. Але Слава впевнений: якщо не націлюватися на перемогу, немає сенсу виступати на міжнародних змаганнях.

Ті, хто бачив півфінальний поєдинок Глазкова з китайським велетнем, однозначної думки: це був супербій. Гіганта з Азії лякалися всі. Крім 23–річного українця, який просто вийшов на ринг і зробив свою справу «на відмінно». Не підстрибував у надії влучити в підборіддя опонентові, а методично «обстрілював», чим і дезорієнтував.

Суперник українця у вирішальній зустрічі бачив багато чого на своєму довгому спортивному шляху. Роберто Камарелле з Італії значно старший і, звісно, досвідченіший. Вигравав у наших надважковаговиків ще на початку десятиліття. Але, думається, італійцеві допоміг зайвий день відпочинку. Посприяв цьому... росіянин Іслам Тімурзієв, якого «прихопив» апендицит, через що він не вийшов на півфінальний бій. До речі, уже в Києві Глазков сказав, що дуже хоче позмагатися з чемпіоном Росії, із яким раніше жереб його не зводив. Можливо, це станеться вже в олімпійському Пекіні, де наш боксер ставить для себе нову ціль — не друге, а перше місце.

«Важковаговики — трохи інакші...»

— В’ячеславе, бокс — доволі жорсткий вид спорту. Мабуть, боксери повинні бути наділені якимись особливими якостями?

— Насамперед — цілеспрямованістю й наполегливістю. Не зупинятися на досягнутому, йти вперед до мети, не боятися ніяких перешкод — цими правилами потрібно керуватися, якщо хочеш піднятися високо.

— А важковаговики вирізняються серед колег по цеху?

— Думаю, так. Хоча чим саме, важко сказати — тут усе на підсвідомому рівні. Не намагався розібратися в психологічних тонкощах, але відчуваю: ми трохи інакші. Як боксери, звісно. Мабуть, у нас відрізняються і удари, і тактика на бій.

— У житті ти м’яка людина чи жорстка, як на ринзі?

— Швидше, м’яка — геть не терплю насильства. Хоча комусь, мабуть, здається, що боксери — то звірі якісь, якщо можуть так сильно бити один одного. На ринзі — так, я хлопець суворий, бо бокс — це моя робота. Але це один бік мого життя. За його межами я зовсім інший. Хоча і в деяких життєвих ситуаціях, звичайно, проявляю твердість.

— Чи можна бути гарними товаришами в житті та запеклими суперниками на ринзі?

— Зі мною такого не траплялося. Гадаю, якщо хлопці є суперниками на ринзі, то в житті дружити не зможуть. Просто існуватиме психологічний бар’єр. Та й не потрібно це.

— А які дороги привели особисто тебе в бокс? За чиїмось прикладом хотів стати сильним?..

— До боксерського залу мене привів друг. Але я й сам зрозумів, що бокс — саме те заняття, якому варто присвятити значну частину життя. Звичайно, траплялися періоди, коли хотілося все кинути й відійти від боксу. Певний час навіть стояла дилема: спорт чи навчання, адже на належному рівні закривати обидва напрями проблематично. В ці хвилини допомогли з усім розібратися батько й тренер. Вони переконали залишитися в спорті, запевнили, що складних моментів в житті ще вистачить — треба вміти долати проблеми.

«Суперників на білих і чорних не поділяю»

— В’ячеславе, з якими намірами ти їхав на чемпіонат світу?

— Тільки за «золотом». Навіщо тоді взагалі змагатися, якщо не прагнеш виграти? Звичайно, завданням–мінімум було завоювати олімпійську ліцензію.

— Як думаєш, фінальний бій склався б інакше, якби італієць не мав додаткового дня відпочинку?

— Це одна з причин моєї поразки. Перед фіналом я провів складні поєдинки проти серйозних суперників. Тому на ринг проти Камарелле виходив із болем у м’язах, шию не міг повернути — справді не встиг відновитися. А він залишався свіженьким. Повірте, я зробив усе що міг, але на завершення мене не вистачило, бо відчував себе дуже втомленим.

— Два роки тому на чемпіонаті світу ти бився з кубинцем Солісом, який згодом перейшов у професіонали. Можеш назвати його своїм найсильнішим суперником за всю кар’єру?

— На чемпіонатах світу взагалі не буває слабких суперників. Цього разу в Чикаго, куди з’їхалася рекордна кількість бійців, статистів майже не було видно. Що стосується Соліса, то він дуже розумний, грамотний, досвідчений боксер. Цей кубинець, напевно, найбільш титулований серед тих, із ким мені доводилося зустрічатися. Ось і все. А чи найсильніший? Не впевнений у цьому.

— Людина з білим кольором шкіри вперше виграла Олімпіаду в надважкій вазі лише в 1996 році. Цією людиною став українець Володимир Кличко. В Афінах–2004 його почин підтримав росіянин Олександр Повєткін. У інших випадках перемагали темношкірі хлопці. Чому? Невже вони з іншого тіста зроблені?

— Ніколи не поділяв суперників на «чорних» і «білих». Не боявся ні тих, ні інших, хоча темношкірі бійці справді відрізняються пластикою й витривалістю. У цьо­му з ними важко сперечатися. Значить, перемагатимемо завдяки іншим якостям. Водночас люди з темним кольором шкіри майже не грають у шахи, на блакитній доріжці у басейні їх теж рідко зустрінеш. Словом, кожному своє, потрібно використовувати власні козирі.

— Як ти розцінюєш рішення Міжна­родної федерації боксу після Олімпійських ігор у Пекіні повернутися до старої формули ведення бою — три раунди по три хвилини?

— Гадаю, це пов’язано з необхідністю підняти видовищність змагань. Сам я ніколи не боксував за цією системою... З того моменту, як запровадили твердіші рукавички, за рахунок нокаутів, бокс став цікавіший. Але старші товариші кажуть, що тепер наш вид спорту стане ще жорсткіший.

— У твоїй вазі конкуренція в Україні невелика. Це тобі полегшує життя чи навпаки — ускладнює?

— Не згоден, що у мене немає серйозної конкуренції. Гідних суперників вистачає і вдома, адже недаремно перед чемпіонатом світу проходили два відбіркові турніри за право поїхати до Чикаго. Тож я ніколи не почуваю себе спокійно.

Конкуренція повинна бути, без неї нізхто не досягне прогресу. Якщо ж це явище відсутнє, тоді під час підготовки не викладаєшся на сто відсотків, за що пізніше можна дорого заплатити.

— По телевізору дивишся лише бої надважковаговиків?

— Не обов’язково, адже є чимало висококласних боксерів і в інших вагових категоріях. Мій улюблений — Оскар де ла Хойя. Коли він у ринзі, завжди є на що подивитися й чому повчитися. І хоча надважка категорія вважається найбільш престижною і найбільш видовищною, я її особливо не виділяю.

«Жінки жорсткіші, ніж чоловіки»

— Як збірна відреагувала на поразку в Чикаго лідера команди — маріупольця Ісмаїла Сіллаха?

— Зрозуміло, що сам Ісмаїл це нелегко переніс. Було шкода, що таке трапилося, але, вважаю, у гнітючому стані ніхто з команди не перебував. Тому мене дратує, що після невдачі маріупольця преса акцентувала на цьому надмірну увагу... Крім іншого, в боксі результат двобою нерідко залежить від суддівства.

— Двобій Сіллаха, до речі, в ринзі обслуговувала жінка–рефері. Як ти до цього ставишся? Та й до жіночого боксу в цілому?

— Кажуть, та дама не повинна була судити, і не зовсім за правилами виконувала свої функції... Жіночий бокс стрімко розвивається. Ставлюся до нього позитивно. Адже вважається, що жінки жорсткіші за чоловіків. Не бачу нічого поганого в тому, що слабка стать виявляє велику зацікавленість до цього, здавалося б, чоловічого виду спорту. Сподіваюся, незабаром жіночий бокс включать до програми Олімпійських ігор, адже чемпіонати Європи і світу проходять не перший рік. І все тут відбувається по–справжньому — як у чоловіків.

— Якісь види спорту тобі ще подобаються?

— Можливо, це парадоксально, але, крім боксу, інші види мене не цікавлять.

— Як думаєш, де б ти міг знайти собі застосування, крім спорту?

— Конкретно сказати не можу. Але вважаю, що люди, які довгі роки провели в спорті, зуміють знайти собі застосування і поза ним. Після такої школи, загартованості, мені здається, дуже складно загубитися в подальшому. Хоча трапляється, звісно, по–всякому.

— Які якості тобі не подобаються в людях і яких рис, можливо, хотів би позбутися в собі?

— Не люблю злість і заздрість. Узагалі останнім часом світ став занадто жорстоким, багато людей стали озлобленими. Мені це дуже не подобається. А в собі мене поки що все влаштовує. Можливо, це й не правильно?..

ДОСЬЄ «УМ»

В’ячеслав Глазков

Майстер спорту міжнародного класу з боксу (вагова категорія — понад 91 кг).

Народився 15 жовтня 1984 р. в Луганську.

Зріст — 190 см, вага — 95 кг.

Боксом займається з десяти років. Перший тренер — Володимир Баранов. Особистий тренер — Сергій Арланов.

Срібний призер чемпіонату світу 2007 р., бронзовий призер Кубку світу 2006 р. Чемпіон світу серед студентів 2005 р., призер чемпіонату Європи 2003 р. серед юніорів.

Закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Дідоренка, викладає там же, на кафедрі спеціальної та фізичної підготовки.

Старший лейтенант міліції.

Неодружений.