Привид зірки

З вікна читацького помешкання часом складно зрозуміти, що саме підморгує тобі в зоряному небі. Нове світило запросто можна сплутати з сигнальним вогнем літака чи й з потужною елекричною лампочкою в ліхтарі на високому пагорбі.

Західні маркетингові технології в царині книговидання збивають із пантелику не лише нерозбещену надміром українську читацьку публіку, а й тамтешнього читача. Європейські видавці, мов вправні ілюзіоністи, на очах в очманілої публіки хвацько видувають зі жменьки піску апетитні чупа–чупси.

Новою карамелькою з тривалим смаком стала німецька журналістка Юдит Германн. Стежачи за розкруткою імені молодої німкені на європейському книжковому ринку, для означення її феномену так і проситься слово «проект». Попри симпатію до обраного Юдит Германн малопопулярного жанру оповідання, сумнів у природному походженні цієї зірки параноїдально хробачить мозок. Щоб переконатися у її справжності, хочеться бачити нові книжки. Авторка з ними не квапиться. І це дивує. Дивує насамперед з позиції маркетингової доцільності: що собі думають її видавці?

Творча біографія Юдит непристойно нагадує містифікацію. Непримітна журналістка отримала ґрант на написання збірки оповідань. Жила в будинку Гюнтера Грасса, який слугує за письменницький пансіон, і задля вражень підробляла кельнеркою. Тим часом видавництво «Фішер» на свій страх і ризик на повну котушку готував потенційних читачів до появи майбутньої книжки. Світ іще не прочитав жодного прозового рядка цієї авторки, а вже її світлинами й обіцянками нової літературної сенсації пістрявіли всі менш–більш дотичні до мистецтва європейські періодичні видання.

У часі написання першої книжки Юдит Германн найдоречніше було б назвати не просто письменницею (бо зарано) і не майбутньою письменницею (бо несолідно), а «письменницею–в–процесі». Збірка оповідань «Літній дім, згодом» вийшла друком 1998 року і відразу здобулась на престижну літературну премію Кляйста так, немов би ця відзнака була запрограмована завчасно і передбачалася умовами наданого письменниці ґранта. Протягом двох років книжку переклали двома десятками мов. Її загальний наклад склав двісті п’ятдесят тисяч примірників.

За законами видавничого бізнесу після такого вдалого початку Юдит мусила б приголомшувати читачів щонайменше романом на рік. Дзуськи. Книжку «Нічого, крім привидів» було подаровано публіці аж за п’ять років. І це знову був... збірник оповідань.

Юдит Германн — досить замкнена особистість. Її не вдалось розкрутити ні на оприлюднення подробиць приватного життя, ні на розкриття якихось світоглядних таємниць. Під час зустрічей із читачами й журналістами Юдит Германн скидалася на відлюдницю, яку ґвалтовно примушують стриптизувати на велелюдному стадіоні.

Вигіднішого для письменника становища годі й уявити. Зберігається певна приватно–територіальна інтрига, яка переноситься на простір художнього тексту і читач не має іншого вибору, крім як вірити її оповіданням. Не вдаючись до жодних карколомних трюків, вигадок, ускладнених сюжетів і божевільних фантазій, письменниці вдалось намацати спільні для більшості читачів ерогенні зони сприйняття тексту. Як для розбещеного й успішного західноєвропейського читача, так і для постколоніально–недооблаштованого східноєвропейського її проза здатна сприйматися однаково щемко. Мов мрія і ностальгія одночасно. Як полювання за невловимою свободою у непролазних хащах «іще» і «вже». Свободою, котра ще не з’явилась або вже минула.

Зовсім прості на перший погляд історії Юдит Германн — це історії особистісної свободи як єдності втечі і погоні. Хай би що розповідала письменниця і хоч би в якій кліматичній зоні поселяла своїх персонажів, її тексти сприймаються міжсезонно, сутінково й пастельно. Це тексти, мов вихід із депресії, про існування якої здогадуєшся лише зрозумівши, що криза вже минула.

Хай там як, але, прочитавши другу збірку оповідань «письменниці–в–процесі», кортить негайно прочитати наступну. Бо хочеться, щоб це все–таки була зірка, а не ліхтарна лампочка. Але в який бік і як швидко подасться Юдит Германн ловити свою і нашу з вами свободу, спрогнозувати неможливо.

P.S.

Першу книжку оповідань Юдит Германн «Літній дім, згодом» видало львівське видавництво «Класика» у чудовому перекладі Тараса Прохаська. «Нічого, крім привидів» для видавництва «Фоліо» переклала Наталка Сняданко. Нині український читач має два варіанти прочитання імені письменниці Германн: Юдит («Класика») та Юдіт («Фоліо»). Очевидно, це свідчить про демократизм нашого суспільства. Мовляв, хай кожен каже так, як зручніше його мовному апаратові. (Після останнього речення рекомендується усміхнутись).