Музи гетьманські

Меценати XVII століття

З відновленням державного правління в Батурині українські гетьмани заклали меценатську традицію, до якої спонукали козацьку старшину. Подібно до давньоримського діяча Мецената, який започаткував пожертви для розвитку культури й отримання влади, в Україні в останній третині XVII ст. серед провідної верстви виникло змагання родових чеснот, благодійності та меценатства. Це був рушійний процес духовного розвитку суспільства. До меценатства закликали навіть в універсалах, як це зробив Іван Мазепа 1693 року:

«Самі то признавають розумнії люди, же то річ добрая і хвалебная, іж з давніх часів царі і князі і інші земскії власці і панове монастирі і місця святі наданями своїми ущедряли і убагачали. А для чого ж би тепер, за рейменту нашого, не мало то діятися, що є прилічно і пожитечно не тілько до підпори, але і до розширення хвали Божої».

З генеральної старшини кожний відомий рід опікувався якоюсь із батуринських церков, на облаштунок, оздоблення й утримання якої виділяв кошти.

Столичний поет та ігумен Дмитро Туптало написав поминальний вірш генеральному судді Івану Домонтовичу у виконання його тестаменту (заповіту). Тому автор писав від імені третьої особи, тобто від замовника. Самого Домонтовича, до речі, поховали у батуринському Крупицькому монастирі, в якому він власним коштом збудував церкву святого Миколая. У церкві вміщено його герб і вірш:

Що на мій образ оком поглядаєш?

А що ж зась бував? Відати желаєш.

Відай, іж вірний син Отчизни билем,

В ній з молодих літ вірно служилем.

Іван імя мні, од Бога дано.

Домонтовичем поіменовано.

Суд Енеральний на мні залежав.

Власним своїм коштом церков змуровалем.

Потім Богу в руці духа далем.

Туж в темнім гробі тілом почиваю,

Молитви єдині од тебе жадаю.

З перших днів служби Івана Мазепи при дворі гетьмана Самойловича рід Дуніних–Борковських сперечався з Мазепами. Надалі представники цих двох родів йшли пліч–о–пліч, не лише змагаючись між собою за високі державні чини, у благодійності, а й судилися між собою. За правління Івана Самойловича Ганна Мазепа–Фридрикевич, дружина май­бутнього гетьмана, була викликана Генеральним військовим судом відповідачем за позовом Борковської. Головував на суді Іван Домонтович, а судову інквізицію (розслідування) за дорученням гетьмана проводив генеральний бунчуковий товариш Костянтин Голуб. Із судової справи відомо, що відповідачка, «осаулкою генеральною будучи», притягнута «за тую сіножать, же стадом було Мазепиним вибито і по наказаню правному Мазепиха на своїх сіножатях взаміну трави кошти давала».

Музи гетьманові

Провідним діячам культури та мистецтва гетьмани оголошували покровительство, що в документах означало «перебувати під гетьманською рукою». Самойлович оголосив покровительство батуринському композитору Симеону Пекулицькому, учневі київського композитора Миколи Дилецького. А Мазепа 1706 року покровитель­ствував співакові Григорію Кубраковському, який за дорученням гетьмана кілька років працював у Москві при царському дворі й повернувся до Батурина. Полюбляв гетьман драматурга і поета Івана–Петра Армашенка, декламацію якого «Театр вічної слави гетьмана Івана Мазепи» було написано для придворного театру.

Інакше, аніж у Кубраковського, склалася доля архітектора Івана Старченка, бо всупереч гетьманській волі московський цар відмовлявся відпустити в Україну цього талановитого митця. Очевидно, після смерті 1691 року гетьманського архітектора та майстра фортифікаційної справи Адама Зернікова (зустрічається — Зернікау) виникла потреба у відповідних фахівцях. Тоді Старченко перебував на придворній службі Московського царя підмайстром Управління кам’яних справ Кремля (Приказ каменных дел. — Авт.), де його було записано на московський лад Старцевим. Сам архітектор, з огляду на своє походження, в Україні підписувався в угодах Старченком. У червні 1693 року за дорученням гетьмана до Москви прибув працівник Генеральної військової канцелярії Володимир Єниченко з проханням до царя якнайшвидшого повернення митця в Україну. Мазепа прийняв митця у своїй резиденції, де вони підписали інтерцизну угоду про проведення будівельних робіт у Софії Київській. Про неї гетьман повідомив у листі цареві, що кам’яних справ майстер «принял вже у мене за тую каменную роботу зупольную плату 5000 рублей и все уговоренные брашна лекгованные ему отданы. А он, учинивши со мною такое постановленье, же мел каждого лета тут в Киеве для скорейшего поспеха по ста человека работников своих выстановляти». Але невдовзі канцелярія київського митрополита повідомила гетьманові тривожні новини, що царські посланці силою забрали архітектора Старченка та повезли його в напрямку московського кордону, буцімто цар змінив своє рішення. Мазепа прийняв вольове рішення — вмить перекрив кордон з наказом будь–що затримати архітектора Старченка, а цареві відписав листа. Гетьман повідомив, що архітектор не виконав з ним угоди, а тому уклінно просив московського царя заарештувати його, який «при приставах ко мне в Батурин припровожен будет». Ще на українській території карету з московськими посланцями було перехоплено, а архітектора Старченка запрошено до гетьманської резиденції в Батурині. У подальшому Мазепа повідомляв мос­ковським царям, що протягом 1693—1694 року кам’яних справ майстер старанно виконав будівельні роботи в Софії Київській; а 1695 року, що, незважаючи на новий царський наказ про повернення Старченка на монаршу службу, відпустити його не може. Мазепа мотивував своє рішення тим, що вже підписав з архітектором нові інтерцизні угоди на будівництво церкви Київського Братського монастиря при Києво–Могилянській академії, а також окремо Київського Микільського пустинного монастиря: «За якое обоих цело уже я ему мастеру подлуг умовы отдалем усе деньги, именно, пять тысячь рублей, так же борошно и солонины отдалем, а дел церквей оных еще много не приведено в свое совершенство. А ныне теды слышу я, что он, преречоный мастер, не едучи в Киев, — не ведомо, чи по указу Вашом Монаршом, чи по своей ему воле — отдаляется на некую работу в Смоленск. Чрез якое его мастера отдаление дело преречоных церквей киевских, чрезь него созидаемое, мусит продолжатися в дольшое время».

Українські гетьмани, як бачимо, відчайдушно захищали митців, які склали засади культурного обличчя епохи, котру назвали пізніше високим козацьким бароко.

Духовне життя «просто Батурина»

Духовне життя столичного Батурина нерідко випереджало київське. Хоча тут не резидував київський митрополит, але він брав участь в усіх місцевих духовних подіях — освяченні церков, хресних ходах, святкових службах. Гетьман Мазепа у Батурині зберігав відзнаки та речі колишнього митрополита Нелюбовича–Тукальського. Він відмовив Четвертинському й Варламу Ясинському перевезти їх до Києва, бо вони належали до оздоб духовного життя столиці. Серед загальноукраїнських духовних свят варто відзначити урочисту ходу з перенесення мощей великомучениці Варвари до Крупицького монастиря, проведену 13 січня 1691 року під керівництвом ігумена Дмитра Туптала. Тут, у батуринському Крупицькому монастирі, він написав відомі духовні канти, один з яких починався так:

Іисусе мій прелюб’язний, сердцу сладосте,

Єдина в скорбях утіха, моя радосте.

В одному з київських архівів збереглася збірка творів Туптала з назвою «Батуринські проповіді». Привертає увагу мова цих творів — українська вичурна, барвиста. Автор подав дивовижний опис українського космосу в проповіді «На Покров Пресвятої Богородиці». Загальну побудову Української Гетьманської держави (макрокосмос) автор протиставив світогляду пересічного мешканця Батурина (мікрокосмос). Українська Гетьманська держава розглядалася або в зірковому міжгалактичному просторі, або серед інших світових держав, а українські гетьмани порівняні з іншими правителями. Українська держава розташована в середині земної світобудови, поділеної, за тогочасними звичками, на чотири частини світу — Європу, Азію, Африку та Америку. Українська держава була частиною політичної моделі світу з відомими формами правління або володарювання — олігархією, монархією, аристократією та демократією. Державі та релігії протиставлено пересічну батуринську людину, наділену патріотичними ідеями. Людина спрямована, щоб жити та померти у рідному гнізді.

Батуринські духовні події, оскільки відбувалися у гетьманській столиці, мали невластиве їм політичне звучання. Так, коли Мазепу лише було обрано на гетьманство, з Чернігова до Батурина прибув Лазар Баранович, помісник московського патріарха в Україні. Він попросив зустрічі у київського митрополита Гедеона князя Четвертинського, що тоді перебував на святкуваннях обрання гетьмана у Батурині. Під час візиту Баранович показав Четвертинському царську грамоту про тимчасове виконання ним обов’язків київського митрополита під час його відсутності. Митрополиче рішення було не лише бурхливим, а й несподіваним — Гедеон князь Четвертинський не лише не визнав царську грамоту, а й своєю грамотою негайно позбавив його архієпископського звання. Лазар Баранович негайно поскаржився цареві, що «преосвященный митрополит обиду великую старости моей нанес». Сварку намагався загамувати гетьман Мазепа, який просив «удовольствовать презрением» Барановича.

Володимир СВЕРБИГУЗ