За честь чужого прапора?

Наші надії, чужі проблеми

Останній кваліфікаційний турнір, із якого жіночим збірним можна було потрапити на Олімпіаду–2008, відбувся в голландському місті Ейндховен. Наша надія померла після того, як українки в суботу програли господаркам — команді Голландії. Відтак наші дівчата змарнували нагоду вдруге в історії пробитися на головні старти чотириріччя.

Власне, сподівань на те, що жіночій збірній Україні вдасться перемогти чинних володарок світового Гран–прі, майже не було. Однак гра, продемонстрована підопічними Сергія Голотова, вселила оптимізм.

Для початку варто згадати, що українки здолали міцні збірні Чехії (3:1) й Азербайджану (3:0), а також угорок (3:0). Особливо виділяється перемога над азербайджанками, які ще недавно входили в еліту світового волейболу. Однак нинішню кавказьку команду не варто порівнювати з тією, яка виходила до півфіналу чемпіонату Європи. Перш за все — кадрово, адже за суперниць не грали Гараєва (через травму) та досвідчена Шабовта. Основна ж причина спаду у грі збірної Азербайджану — зменшене фінансування. Кажуть, що вище державне керівництво на чолі з президентом Алієвим останнім часом охололо до волейболу. Відповідно, «охололи» до цієї команди й судді.

Крім того, виникли проблеми із заявкою за Азербайджан українки Лідії Максименко, котра цього літа вирішила змінити громадянство. Міжнародна федерація (ФІВБ) раптом згадала, що Лідія у 2000 році виступала за молодіжну збірну України. Цікаво, чому ФІВБ не «помітила» такого, коли давала дозвіл на виступ за Азербайджан Наталії Сказки–Маммадової три роки тому? Адже відомо, що спортсмен може виступати за збірну іншої держави не раніше, ніж через два роки з моменту останньої появи у формі попередньої національної команди. Сказка ж за Україну грала ще в травні 2003–го, а за Азербайджан дебютувала в січні 2004–го. І грає за цю країну досі.

«Тюльпани» — не по зубах

Утім, повернімося до олімпійської кваліфікації в Ейндховені. У поєдинку з господарками українки провалили лише першу партію. Чи то нервове напруження далося взнаки, чи то голландки захопили наших зненацька потужними і акцентованими подачами, але рахунок 13:25 свідчить сам за себе. Надалі ж підопічні Голотова, який тренує також черкаську команду «Круг», вирівняли гру. Наші дівчата почали надійніше діяти на задній лінії, що відразу позначилося на якості «доводки». Відповідно, і розвідній Ірині Жуковій пасувати було зручніше. З більшою ефективністю атакували кутові нападниці Яна Журовська (Яковлєва), Олена Гасуха (Самсонова) й Наталія Гончарова.

Однак бракувало українкам блоку — одного з двох, крім подачі, основних компонентів сучасного волейболу. Те, що цей елемент буде слабкою ланкою у наших діях, можна було очікувати, вже дивлячись на склад, який поїхав до Голландії. Адже, окрім досвідченої Євгенії Душкевич з італійського «Сантерамо», тернополянки Олени Туркули (Майбороди) та Наталії Земцової, котра зараз виступає у Польщі, гравців першого темпу в розпорядженні Голотова не знайшолося. Та й Душкевич проти голландок зіграла надзвичайно слабо.

На волейболісток цього амплуа у нас справді існує дефіцит. До того ж краща блокувальниця чемпіонату України — Ірина Трушкіна з «Круга» — травмувалася. Але виникло питання: куди поділася Олеся Софронова (Захаренкова)? У журналістських кругах кажуть, що вона ось–ось має дебютувати у складі… збірної Казахстану. Не запросили чомусь навіть на збори Катерину Кривець, котра зараз виступає у одному з кращих чемпіонатів континенту — російській суперлізі. Чи не через конфлікт із нинішнім виконувачем обов’язків тренера збірної — Голотовим? Хай там як, зрештою, саме вдала гра на блоці і атаки першим темпом і принесли голландкам перемоги наприкінці двох наступних сетів — 25:23, 25:21.

У принципі, гра збірної України мала б викликати оптимізм. Однак проти рожевих перспектив «грають» минулі й майбутні кадрові втрати «синьо–жовтих». Не секрет, що мине кілька років, і росіянками стануть нинішній гравець основи 18–річна Наталія Гончарова та її на рік старша сестра Валерія, котрі зараз виступають у московському «Динамо». Останнім часом змінили громадянство ще кілька провідних українських волейболісток. Під прапор тієї ж Росії стали Цокур і Манюк, підданство Казахстану прийняла Калинина (Дробишевська), найближчим часом мають це зробити Софронова і Мудрицька; крім Сказки, разом із Максименко азербайджанкою може стати Андрусенко. І зупиняти цей потік ніхто не збирається. Більше того — чиновники національної федерації всіляко приховують ці своєрідні «трансфери». Якщо ж додати, що навряд чи до Ігор–2012 залишаться у волейболі досвідчені Жукова й Фоміна, Гасуха й Душкевич, то картина вимальовується зовсім не оптимістична… А рятівників у цій ситуації не видно. Чи не звернутися до МНС?

Тарас РОМАНЮК.