Біле і чорне не називати, китайцям й арабам не продавати!

Мій хороший товариш, який поклав трохи грошей на рахунок відомої будівельної фірми, тепер дуже любить заходити до їхнього офісу. Кілька десятків тисяч доларів — ніби й невелика сума, якщо порівняти з оборотом компанії, але товариш завжди вимагає підвищеної уваги персоналу. Кава–чай уже не зігрівають його ніжну душу, він прагне широких усмішок секретарки та низьких уклонів топ–менеджерів. Працівники ставляться до цього з розумінням: в офіційних документах мого друга іменують не інакше, як інвестором.

Тих, хто вкладає мільйони, вразити гостинністю не так просто. Акули бізнесу прагнуть більшого. І добре, якщо вони просто розраховують примножити свої прибутки, використовуючи дешеві вітчизняні ресурси та бідних, але кваліфікованих працівників. Гірше, коли зарубіжний капітал думає про більше. В Україні, де слово «інвестиції» не вживається без слова «залучення», подібні вислови звучать крамольно, але... Гулі на чолі, які набили собі розвинуті країни, свідчать: багато грошей — це не завжди добре. Особливо, коли це не твої гроші.

Західний світ нині активно шукає захисту від підозрілих коштів. Першими були США. Комітет іноземних інвестицій існує там уже четверте десятиліття, але працювати почав нещодавно. Його завдання — стежити, аби щедрі іноземні бізнесмени не фінансували стратегічно важливі сектори американської економіки. Перелік секторів та «іноземність» інвесторів визначає керівництво держави, тримаючи ніс за політичним вітром. Адже одна справа, коли твою компанію купує підприємець із дружніх Лондона чи Мельбурна, і зовсім інше, якщо переможець тендера мешкає у Пекіні чи (тьфу, тьфу!!!) якомусь арабському еміраті. Зафіксує комітет такий контракт — і має усі повноваження розірвати його: з усією повагою до вільного ринку та дуже мінімальними «сорі, сер!».

Євросоюз також намагається гуртом бити батька — енергетичного. Тобто протистояти газовому та нафтовому шантажу деяких країн, що мають великі запаси таких необхідних нині вуглеводнів. Але — колгосп колгоспом! — поки дискусія на цю тему у Брюсселі ще триває, Німеччина голосно сказала «Ахтунг!» і додала: більш ніж 25 відсотків акцій стратегічних галузей іноземцям не продавати.

Та що там Європа! Навіть «деяка країна», яку періодично звинувачують у газовому шантажі, віднедавна також живе під гаслом «Інвестиціям — стоп!». Майже 40 (!) галузей російської економіки можуть ввести обмеження на доступ іноземного капіталу. Насамперед, як ви вже здогадалися, «підчистять» нафтогазову сферу.

Блискуча відповідь українським міністрам та віце–прем’єрам, які постійно обіцяють щось там видобувати у безкраїй сибірській мерзлоті — спільно, разом, ніжно взявшись за руки. І заодно запитання до всіх: хтось у цій дер­жаві намагався думати про інвестиції глобально? Тобто не з позиції «відкатів», фраз на кшталт «Завод тепер працює у три зміни, як за Союзу...» чи «Та він же цехи із собою до Москви не забере!», а проаналізувати вплив закордонних грошей на розвиток економіки.

Останнім часом я багато читаю і слухаю виступи відомих людей, які можуть через тиждень–другий стати владою. Про «інвестиційну проблему» не говорить жоден. Власне кажучи, і займатися нею нікому. Уряд, Рада, РНБО, секретаріат? А якщо навіть і знайдеться доброволець, то — орієнтири, геополітична схема, зрештою, політична воля?

А тепер повернімо голову назад: Одеський припортовий, єдиний у країні, зняли з продажу в останній момент. Луганські тепловози вже майже у Брянську, літак Ан–140 готується «злетіти» в обійми росіянина Олега Дерипаски. Більшість наших нафтопереробних заводів давно вже належать російським компаніям. З точки зору економіки — вигідно і зручно. Але якщо нафтотрейдери починають диктувати свої умови, влада має усі підстави розвести руками: «А ми що можемо зробити?».