З думкою про Ольжича, з вірою в читача

На Десятий Київський міжнародний книжковий ярмарок, який працює з 8 до 11 листопада, можна пробратися без черг і величезного скупчення, як це буває на Львівському форумі. Але це навіть може й краще. Менше людей, але більше часу розгледіти вподобану літературу, більше шансів зустріти довгоочікуваного письменника, бо для цього простір звужений до двох великих залів експоцентру «Спортивний», а не розсіяний на львівський палац Потоцьких і безліч кнайп. А ще Київський ярмарок має одну прерогативу. Є різні школи письменників чи не в кожній області, але їхні метри здебільшого живуть у столиці і дуже зрідка відвідують книжкові скупчення. Та коли сильно попросять видавці, то вони покидають свої літературні майстерні й виходять на світ Божий. Як цього разу сталося з Валерієм Шевчуком, якого вже декілька років не побачити на жодному подібному заході. Звісно, є й брендові імена видавництв, з якими можна зустрітися значно частіше. Це Жадан, Кокотюха, Поваляєва, Денисенко, Покальчук та інші. Але є й нові, свіжі та зелені імена, які ще не розкручені, але такі світлі й творчі. Декілька років тому подібний ажіотаж викликав Любко Дереш зі своїм ліцейним «Культом», потім його продовжила амбітна і теж зовсім юна Ірена Карпа, підтягнулася Софійка Андрухович...

Луцький фантаст «переплюнув» попередників

15–річний лучанин Сашко Корнейко привіз до Києва щойно видану книжку фентезі «Хроніки Світанку. Ніч Долі». Для українського ринку взагалі–то не дуже властиво писати фентезі, а особливо, коли тобі 15. Мама Сашка ділиться з «УМ» про раннє прагнення сина до книжки. «Його батько замолоду полюбляв розважитися фантастикою, тому в домашній бібліотеці література здебільшого не для мене. Я далека від нереалій, — каже пані Корнейко. — Не люблю цього жанру і мені було дивно, коли Сашко на всі подаровані гроші й на всі свята просив купити йому фантастику. Зараз він підсміюється зі старої бібліотеки, мовляв, інформація застаріла, не дає приводу для роздумів. Потрібно творити щось складніше за те, що накопичив за юні роки».

Сашко Корнейко на вигляд — типовий підліток. Зараз відмовився підстригатися, що не на жарт турбує консервативну матусю, носить багато металевих ланцюжків на штанах, шкільну форму прикрашає хусткою з черепами і намагається не читати. «Раніше я просто з’їдав книжку за книжкою, а коли почав писати, то побоявся, що крастиму чужі думки, звороти, метафори. Тому намагаюся триматися від книжок подалі. Я розумію, яким є реальний світ, через це все більше хочеться втекти у власний, видуманий мною», — каже Корнейко. Свої хроніки писав протягом п’яти років. Спершу організовував літературні читання у спальні батьків до пізньої ночі, а коли вони забагато втручалися у сюжет, закрився у кімнаті аж до того часу, коли книжка була дописана. Каже, що його «Хроніки світанку» не просто про добро і зло, а про те, що те саме добро (зло) для когось в певний момент є, навпаки, злом (добром). Що ж, непоганий початок думок як для старту у великій літературі.

Олег Кандиба з Канади розкрив секрет псевдо О. Ольжича

Книжковий ярмарок цього року присвячений 100–річчю з дня народження Олега Ольжича. За словами Павла Дорожинського з Фундації ім. О. Ольжича, святкування ювілейної дати розтягнулося на рік. Час від часу відкриваються виставки, видавництва презентують твори поета, у пресі з’являються публікації до дати і відповідно ми відкриваємо для себе іншого Ольжича, про якого знаємо досить розпорошено. На ярмарку відкрито фотовиставку Ольжича, де можна прослідкувати за ним від дитинства і аж до поховання. Світлини привіз його син Олег Кандиба, який 60 років прожив у Канаді. Каже, що у нього великий архів фотоматеріалів, вистачить на декілька виставок, але на цій експозиції представлені найзначніші моменти з життя Ольжича.

— Я намагаюся щороку по декілька разів відвідувати Україну. Для мене дуже важливим було створити українську родину в Канаді і не втрачати зв’язок із землею батьків. Коли я зустрів Тетяну, то сказав їй, що будь–яка дівчина, яка хоче розділити зі мною життя, повинна розуміти, що наша сім’я буде українською, а діти не вважатимуть себе канадцями.

— То хто ваша дружина за національністю?

— Що за запитання? Звісно, що українка, з кимось іншим я не зміг би жити. Ми живемо, дотримуючись українських традицій, маємо велику україномовну бібліотеку, українську музичну збірку, спілкуємося здебільшого українською. Маємо двоє 17–річних дітей: Яринку і Андрія. Вони знають добре українську, французьку і трохи корейську. Бути українцями їм допомагає «Пласт», а під час революції ми всі носили помаранчевий одяг.

Я за фахом прикладний фізик, але за спеціальністю не заробив ні копійки. У мене своє підприємство. Даю консультації про високі технології інженерам. А діти ще дуже молоді і не визначилися з подальшою освітою. У них усе попереду.

— Вони живуть українським життям, а чи бачили нашу державу насправді?

— Якось ми відвідували сім’єю Україну. У них був шок. Діти з Канади не знають і не розуміють російської. Приїжджають сюди, а тут мало хто їх розуміє. Якщо б загубилися, то б дороги назад не знайшли. А ще їх здивувала велика кількість дорогих машин на дорогах і хаотичний транспортний рух. Та приємним було побачити, що про їхнього діда знають і шанують його пам’ять.

— Черговий ваш візит все більше наближує нас до Ольжича. Цього разу, окрім виставки на ярмарку, у вас були якісь важливі події?

— Найбільшою несподіванкою було перейменування школи № 104 у Пущі–Водиці на школу ім. О. Ольжича. Там навчаються діти, які гордяться своїм поетом. Я пообіцяв їм стипендію і підтримку у творчих починаннях. Також спостерігаю, що видають твори поезії і прози, яких раніше не було, розкривають архіви. На жаль, багато їх НКВД вивезло до Москви, і ми не маємо до них доступу по сьогодні.

— Підмітила, що ви жодного разу не сказали Олег Ольжич, лише О. Ольжич. Тут є якась родзинка?

— Мій батько був за документами Олег Кандиба, але як поет він відомий під псевдо О. Ольжич. Велика помилка — і я хотів би, щоб її виправляли, називати поета Олег Ольжич. Коли хресний батько Олег Лащенко приїхав до Торонто, я поцікавився, чому саме «О» з крапкою. Батько вибрав собі незвичний псевдонім, бо Ольжичів більше немає, а оте «О». придумав ще студентом і нікому не розкривав секрету його походження. Коли приятелі запитували, що воно значить, Ольжич голосно сміявся і казав, що не скаже до смерті про випадок його походження. Тому для нас всіх це загадка, але треба пам’ятати, що поет підписувався винятково О. Ольжич.

Валерій Шевчук вирвався з–під домашнього письменницького арешту

Авторитетні письменники, які написали десятки книжок, чомусь заховалися від читача нібито за ширмою пенсії. Валерій Шевчук один із тих, хто не припиняє писати, але і не відвідує літературних вечорів. Львівське видавництво «Піраміда» до книжкового ярмарку видало його ґотично–притчеву прозу «Сон сподіваної віри». У збірку ввійшли оповідання, які були написані і в 60–ті роки, і зовсім недавно, а також дві повісті.

— Я зараз не хочу світитися перед камерами, не хочу популяризувати своє обличчя, — каже Велерій Шевчук. — Мене влаштовує спокійно творити і щоб мене не впізнавали на вулиці, щоб не треба було ховатися у залізні рамки автомобілів. Тому дуже рідко з’являюся на презентаціях, намагаюся уникнути слави письменника. Я дотримуюся думки, що є справжні письменники, які творять і живуть скромно, а є письменники–комерційники, які пишуть неякісну літературу, але про них всі знають і їх масово читають. Якось один справжній письменник вирішив зажити слави і написати легке чтиво. Сів, швидко написав, а тоді читає і каже: «Прекрасно!»

— Ваша нова книжка позиціонується як ґотично–притчева проза. Тобто є відьми, містика і всяка чортівня?

— Я належу до Житомирської школи письменників, хоча живу в Києві. Колись подумав, що це таке, є конотопська відьма, але ніхто не знає про житомирських, коли я їх на власні очі бачив. Тому в цій книжці багато оповідань про відьом. Я знаю, як їх розпізнати, обізнаний з чарами. Вони навіть приходять до мене консультуватися.

— Розкажіть, як ви з ними зустрічалися?

— Про це прочитаєте в книжці. Та скажу, що якось мене запросили на радіопередачу як відьмознавця. Я кажу, що є відьми від природи, а є навчені і беруся у студії під час запису перевіряти чи у ведучої є хвостик, який свідчить про вродженість. Думав, що цей шмат редактор виріже, але його запустили в ефір. Ось так мене засоромили відьмацькі справи. А ведуча, до речі, примружувала очі через поганий зір. То я потім жартував, що відьом легко розпізнати через очі. А люди вірили і сприймали вигадки серйозно, підходили на вулиці і ще раз перепитували про оте відьмацьке примруження.

— У ваших оповіданнях є реальні сюжети. Можна провести аналогію із життям?

— Коли служив у армії, писав дружині листи і казав, що мені це все сниться. Але вона мене розкусила. «Правда, ти ж це все вигадуєш?» — питає. Я абсолютно позитивна, психічно здорова людина, але маю бурхливу фантазію. Так, серед ґотичних письменників зустрічаються люди з відхиленнями, які бачать однакових відьом. Є таке наукове дослідження, що пияки теж бачать однакових чортиків. І це правда, мені тітка, яка любила випити, розказувала про них. Щоб не втрачати письменницької форми, головне не лінуватися, працювати без вихідних з 8.00 до 16.30. Я не пишу тільки на Великдень, Різдво і 9 березня, відтоді, коли вперше втік зі школи святкувати Шевченківські дні. Тому «Сон сподіваної віри» моя 121–ша книжка, а ще з десяток лежить ненадрукованих.