Сергій Васильєв: Часто деякі журналісти пишуть на своїй хвилі...

Сергій Васильєв до кінця 2004 року був головою управління інформаційної політики адміністрації Президента Кучми й Медведчука, і тоді його звинувачували в причетності до такої нехорошої форми цензури, як «темники». Свою посаду пан Васильєв вважає вельми важливою, адже фактично сам він відповідальний за формування інформаційних потоків навколо Євро–2012 — проекту, за його словами, «загальнонаціонального і навіть загальноєвропейського». Але й зараз із боку журналістської громадськості в бік Васильєва летять обвинувачення у не зовсім, скажемо так, демократичних формах роботи з мас–медіа. У відповідь на кілька таких зауважень, висловлених на сторінках «УМ», Васильєв надіслав низку листів, факсів із вимогами спростувань, вибачень, погроз судами тощо. І сам факт існування «темників» кучмівського зразка він теж заперечує.

Як газета об’єктивна і демократична — надаємо сьогодні пану Васильєву слово у формі інтерв’ю. Правдивість нашого співрозмовника оцінюйте самі.

Журналістів справді «купують», але це робить не ФФУ, а «УФІ»

— Про посилення цензури у ФФУ почали говорити у зв’язку з вимогами до журналістів перед матчем у Грузії не брати коментарів у футболістів нашої збірної. Як ви поясните такі тенденції?

— Це не було якесь спеціальне засідання, як ви написали. Ми завжди перед відльотом журналістів на будь–яку гру збірної проводимо інструктаж із приводу перебування в країні, куди летимо. Згадане вами зібрання нічим не відрізнялося від попередніх, крім прохання Олега Блохіна до журналістів, яке озвучив Валерій Никоненко (прес–служба ФФУ. — Ред). Наставник збірної попросив бути більш дисциплінованими стосовно тих моментів, які є принциповими при підготовці до матчу для нього як для головного тренера. Тож мені дивно, що ситуація була інтерпретована саме таким чином (у сенсі посилення цензури. — Ред.).

— Ще один закид: ФФУ мінімізує обсяг критики на свою адресу, «приручаючи» окремих журналістів і цілі видання. Один зі способів такого «приручення» — безплатні поїздки на матчі збірної за кордон, які організовує Федерація. Відповідно до нашої позиції, «Україна молода» не входить до «кола обраних». Але загалом цікаво, за якими критеріями формується пул журналістів для закордонних вояжів?

— Найголовніші критерії — це якомога повніше, професійніше і оперативніше висвітлення тих подій, через які журналістів, власне, і запрошують комерційні партнери ФФУ для польоту в групі супроводження команди. Думаю, що надалі цей процес буде ще більш коректним із точки зору взаємовигідного співробітництва зі ЗМІ. Ми, безумовно, зацікавлені в тому, щоб наша діяльність висвітлювалася якомога ширше. У нас дуже багато проектів. І висвітлення гри збірної — це лише десята частина того, на що ми розраховуємо, запрошуючи журналістів у поїздку.

Надалі в нас є ідея відновити на базі ФФУ прес–клуб — зібрання журналістів, які пишуть про футбол. Це для того, щоб частіше обмінюватися інформацією, уникати викривлень, випрацьовувати один понятійний ряд і давати можливість колегам чути одне одного не лише в ефірі. Дуже часто деякі журналісти щось пишуть на своїй хвилі, і читачеві дуже важко зрозуміти, про що йдеться. Ми хочемо створити прозорі форми журналістського діалогу, щоб про футбол говорили професійніше.

— Чи вважаєте ви етичним платити в поїздках журналістам гроші у конвертах? Чи не є це ще однією ознакою «купівлі» ЗМІ?

— Річ у тім, що поїздки організовує наш партнер — «Україна футбол інтернешнл». Це комерційна структура, яка здійснює свою діяльність на власний розсуд. (Від редакції: Федерація футболу має в «УФІ» 41% акцій.)

— Чому ви віддаєте перевагу співпраці передусім із російськомовними виданнями? І чому ваші секретарі при виконанні службових обов’язків пишуть листи, зокрема в «УМ», російською мовою? Адже вони представляють Федерацію футболу України.

— Ми не розділяємо ЗМІ за мовною ознакою. Політики у стінах ФФУ щодо мовного питання не існує принципово. Федерація є громадською організацією. Це означає, що закон України про державну мову — не про нас. Це про державні установи, які зобов’язані здійснювати листування українською мовою. Хоча якщо для співрозмовника принциповим є те, щоб із ним спілкувалися українською, то в нас із цим нема ніяких проблем.

«Претензії щодо темників пахнуть нафталіном»

— І насамкінець — про «темники» з того часу, коли ви були головою управління інформаційної політики адміністрації Медведчука та Кучми. У листах до редакції «УМ» ви спростовуєте свою причетність до такої форми цензури, зазначаючи, що це не доведено жодним судом. Але існування в Україні «темників» тоді неодноразово фіксувала доповідачка ПАРЄ Ханне Северінсен. Вона засвідчувала, що «темники» виходять саме з Банкової. Чому ви вважаєте, що для журналістів потрібні якісь дозволи судів, щоб повторювати ці заяви та подавати свої оціночні судження?

— Річ не в дозволах. У моєму листі чітко сказано, що я захищаю свою честь і гідність, вимагаю вибачень, бо вважаю ці дані дезінформацією. Ваше право закінчується там, де починається моє право, і навпаки. Просто треба розуміти визначення цих термінів — «оціночні судження», «образа честі і гідності», «розповсюдження недостовірної інформації».

Тих «темників», про які ви говорите, не існувало. Тож читайте закон. Треба жити так, як сказав Віктор Ющенко: «Закон один для всіх».

— Зараз ви спростовуєте факт існування «темників Медведчука—Васильєва» взагалі, хоча їх десятками можна знайти в архівах інтернету і навіть виданими окремими книжками. І виступаючи свого часу перед Радою Європи, ви демонстрували так звані «білі темники» — офіційний варіант інформації про певні заходи від вашого Головного управління інформаційної політики. Чому ви зараз спростовуєте факт існування «темників» узагалі?

— Усі ці претензії вже пахнуть нафталіном. Тоді я приніс на зустрічі з іноземцями великий пакет інформаційного продукту, який видавало Головне управління інформаційної політики АП. Це були прес–релізи. І я сказав буквально таке: якщо вам хочеться називати все це «темниками», то будь ласка, називайте. Це була реакція на нав’язувані інтерпретації з боку моїх співрозмовників.

У всіх інтерв’ю та коментарях я завжди чітко пояснював, чим займається управління інформаційної політики. Хто хотів почути, той почув, а хто не хотів — у того перед очима були «темники», і він цей політичний, технологічний прийом застосовував для дискредитації АП, її голови і мене як керівника управління. Я прекрасно розумів, що на війні як на війні.

А після перемоги «помаранчевих» сил мені жодного разу в установленому законом порядку ніхто не зміг висунути звинувачення нібито моїй протиправній діяльності в інформаційному полі і довести його через суд. Тож моє сумління абсолютно спокійне.

Взагалі ж, я вважаю, що навіть будь–яка реклама є «темником». Це є інтерпретація, яка вигідна замовнику. І будь–яка публікація в будь–якій газеті є «темником» для читача.