Валерій Гончаров: Грошей хоче не тільки молодь, а й «старики»

Провал на вересневому чемпіонаті світу у Штутгарті, де українська чоловіча команда зі спортивної гімнастики вперше в історії не здобула олімпійської ліцензії, досі викликає неприємні спогади в учасників турніру. Удвічі болючіше переживати такі невдачі лідерам збірної. Ось і олімпійський чемпіон Валерій Гончаров, хоча й розуміє, що судді були до нього надто прискіпливими, визнає: «Нині суперники навчилися виконувати елементи, на які три роки тому в моєму виконанні дивилися з відкритим ротом». Зрештою, на недавньому етапі Кубка світу в тому ж Штутгарті Валерій у вправах на поперечині був третій, що засвідчило: порох у порохівницях ще є.

«Конкуренція за місце у збірній буде здоровою»

— Звісно, та нагорода стала лише слабкою втіхою після невдачі на світовому форумі, — починає Гончаров розмову з кореспондентом «УМ». — Однак продовжую працювати, а що ж залишається робити? Всі сили витрачаю у тренувальному залі. Хіба от виділяю час для участі у відкритих уроках гімнастики в загальноосвітніх школах.

— Такі акції вас не відволікають? Адже вони, напевно, відіймають емоції та сили?

— Нічого складного в цьому немає. Навпаки, такі заняття розслаблюють психологічно, бо постійно знаходитися в залі і варитися в одному і тому ж процесі важко. Правда, зараз у мене підготовчий період, тому навіть не знаю, чи зможу поїхати у всі міста, куди мені запропонували. Наприклад, у Києві відкритий урок провів, тому що тренуюся тут, а от до Кіровограда не поїхав…

— Ваш тренер Ігор Ко­роб­чинський не проти того, що ви займаєтеся громадською діяльністю в той час, коли до старту Олімпіади залишається менше року?

— Він мене навіть підтримує в таких починаннях. Якщо виникають якісь заминки в тренувальному процесі — намагаємося його якось скоригувати, надолужити згаяне за допомогою додаткових занять.

— Психологічна травма після провалу на чемпіонаті світу вас ще турбує?

— Усі ми дуже засмучені. Гіркота від невдачі залишилася й понині. Але життя не стоїть на місці, потрібно примусити себе працювати, проганяти темні думки і пробувати стати одним із двох гідних, хто поїде до Пекіна. Зате тепер у нас зросла конкуренція, а це додатковий стимул. У будь–якому випадку кидати спорт я не збирався.

— Пан Коробчинський є наставником збірної, тож чи не дасть це приводу партнерам по команді звинуватити вас у нездоровій конкуренції?

— Навряд чи щось подібне відбудеться. Атмосфера в збірній здорова, колектив у нас достатньо дружний, щоб не звертати увагу на подібні дурниці. Усі довіряють тренерському штабу, кожен розуміє, що вибір буде зроблений справедливий. У будь–якому випадку ніхто нікому вночі ахіллів підпилювати не буде.

За довгі роки спортивної кар’єри у мене майже не траплялося випадків, коли суперники вели нечесну боротьбу. Були дрібні капості, але на них, якщо розібратися, навіть уваги звертати не варто. Зізнаюся: якщо перед Іграми відчую, що не готовий або погано себе почуваю, чесно поступлюся місцем у команді комусь із партнерів. Це не ті змагання, куди можна їхати і ганьбитися. Та й Коробчинський собі не ворог. Він справжній професіонал і не стане везти на Олімпіаду спортсмена, лише щоб задовольнити особисті інтереси.

«Після травм то сидіти не міг, то голову повертати»

— Валерію, ви були в команді, котра вигравала «срібло» Ігор в Сіднеї–2000. Порівняно з тим колективом, чого не вистачає нинішньому?

— Для себе я вже аналізував це питання. І хоч однозначної відповіді не знайшов, все ж таки декілька тез відзначив. Мені здається, та команда була більш згуртованою. У нас було більше бажання перемогти, у всіх хлопців горіли очі. Думаю, це дійсно була справжня Команда з великої літери.

— Може, справа в психології сучасної молоді, яка, згідно зі сформованою думкою, відразу хоче, щоб її праця гідно оплачувалася?

— А ми, «старики», хіба цього не хочемо? (Сміється). Особливо, щоб гідно оцінювали великі досягнення. І щоб це не була одноразова акція. Адже багато в чому саме завдяки спортсменам у світі дізналися, що існує така держава — Україна.

Раніше глядачі на змаганнях, бувало, питали: «Ваша країна знаходиться десь у Африці?». Тому я не став би звинувачувати молодих спортсменів у меркантильності. Коли вони йшли в гімнастику, то знали, що великих грошей на ній не заробиш. Просто хотілося б не думати, що тобі поїсти, де жити після того, як закінчуєш «пахоту» у тренувальному залі. З роками у людей з’являються сім’ї і хочеться мати можливість їх гідно утримувати.

— Поговорімо безпосередньо про вас. Останнім часом ви багато боретеся не з суперниками на змаганнях, а з травмами. Ще не втомилися від цього?

— Наді мною наче навис злий фатум. Ланцюжок травм не переривається вже майже два роки. На початку 2006–го я поламав палець. Довго відновлювався, працював через страшний біль. Коли був уже практично готовий — зламався повторно. Мене охопив відчай: і без того багато пропустив, а зараз доведеться «відпочивати» ще невідомо скільки!

І треба ж такому статися, що знову, ледь відновившись, відчув чергові проблеми. Потягнув спину так, що ледве ходив і сідав. Про тренування не могло бути навіть мови, тому і пропустив торішній чемпіонат світу. Але і це ще не все. Коли спину «підремонтували», схопило шию. Теж настільки серйозно, що голова взагалі не поверталася. Здається, тільки зараз, тьху–тьху–тьху, все вже нормально.

— Крім усього іншого, в цей період у вас сталася ще й особиста трагедія…

— Так, два роки тому померла мама. Що вдієш, життя іноді підносить такі «сюрпризи». А коли трапляється стільки неприємностей відразу, відновити психологічну рівновагу надзвичайно складно. У такі моменти доводилося постійно заспокоювати себе, вмовляти і навіть сварити, щоб хоч якось триматися в колії і не наробити необдуманих вчинків. У ці складні моменти мені дуже допомогла підтримка дружини Ірини. Адже вона, сама у минулому гімнастка, призер чемпіонатів Європи і світу (дівоче прізвище Яроцька. — Авт.).

«Квіти майбутній дружині носив потайки»

— До речі, ви один на одного, тренуючись у збірній, одразу звернули увагу?

— Ні. Спочатку просто віталися, адже дійсно працювали в одному тренувальному залі на базі в Кончі–Заспі, ніяких почуттів не було. Але з часом відчув, що захопився Ірою. Почав потай підсовувати їй у кишеню різні подарунки. Вона ходила, питала всіх дівчат, може, це вони загубили, але потім розуміла, що це хтось їй підкинув. Коли її не було в кімнаті у гуртожитку, просив чергову і заносив Ірі в номер букети квітів. Вона навіть не відразу здогадалася, хто це робить. Ірина взагалі спочатку не звертала уваги на мої залицяння, лише з часом зрозуміла, що це не просто так, а щось серйозне.

— У коханні швидко освід­чилися?

— Ні, це відбулося вже після Олімпіади 2004 року. Ми при­їхали до мого дому у Харкові. Тоді й зрозумів, що ці відчуття — не просто захоплення, і вже потрібно робити рішучіші кроки. Два роки тому ми одружилися. Правда, весілля як такого не було. Під час підготовки до нього померла мама, тому ми вдвох пішли до ЗАГСу й узаконили свої стосунки.

— Удома з дружиною розмовляєте про гімнастику?

— Ні, про роботу практично не говоримо. Гімнастики мені з головою вистачає в залі. Хоча в складні моменти те, що ми займалися однією справою, дуже допомагає. Хто може знати про переживання спортсмена краще, ніж інший спортсмен?

— Поповнення в сім’ї Гончарових у найближчому майбутньому не очікується?

— Ми з Ірою вже хочемо дитину, так що чекайте.

— Валерію, у вас не тільки спортивна сім’я, але й друзі переважно з когорти спортсменів…

— Так, мої друзі — моя відрада. Близько дружимо з Сашею Крикуном, Юрієм Нікітіним, Юрієм Білоногом, Ромою Вірастюком, іншими відомими атлетами. Хоча є в колі моїх товаришів люди, які до спорту стосунку не мають.

За можливості їздимо один до одного в гості, хоча частіше зустрічаємося, так би мовити, на нейтральній території. Можемо разом пограти в більярд, посидіти в затишному кафе. Чудово, якщо випадає можливість виїхати на природу, підсмажити шашличок і поплавати у ставку чи річці. Одного разу їздили разом на Новий рік у Карпати. Дивно, але про спорт під час відпочинку ми практично не згадуємо.

— Ви сказали, що любите пограти у більярд. Знаю, що великий любитель цієї справи й Юрій Нікітін…

— Так, з ним дуже цікаво грати! Він азартний хлопець, боєць, не любить програвати. Але, хоч перемогти його непросто, мені це вдавалося.

— А ви поразки як сприймаєте?

— Програвати не подобається нікому, але до невдач ставлюся по–філософськи. Значить, потрібно починати спочатку, удосконалюватися й надалі робити так, щоб не наступати на ті ж граблі.

ДОСЬЄ «УМ»

Валерій Гончаров

Заслужений майстер спорту зі спортивної гімнастики.

Народився 19 вересня 1977 р. у Харкові.

Зріст — 168 см, вага — 58 кг.

Гімнастикою займається з чотирьох років. Особистий тренер — Ігор Коробчинський.

Олімпійський чемпіон Афін —2004 (бруси). Срібний призер Олімпіади в Сіднеї —2000 у командній першості. Срібний призер чемпіонату світу 2004 р. (бруси), бронзовий — 2005 р. (поперечина). Срібний призер чемпіонату Європи 2004 р. (бруси), бронзовий — 2005 р. (поперечина). Переможець Кубка світу 2004 р. (поперечина). Неодноразовий призер інших міжнародних змагань.

Одружений.