Запливи для зростання: на зимовому ЧС українські плавці оновили національні рекорди, але залишилися без нагород
На Олімпіаді в Парижі вітчизняні плавці виступили зовсім не так, як очікували від них їхні наставники та вболівальники. >>
Чому я не вболіваю за «Динамо»
09.11.2007
Подібним твердженням я можу накликати на себе гнів більшості українських уболівальників, окрім, мабуть, донбасівців. Тим більше мені, людині, яка народилася й уже 30 років живе в Києві, начебто мало б бути соромно за подібні заяви. Але хочу поставити зустрічне питання: а хіба не соромно тим псевдогравцям, які зараз одягають форму уславленого клубу? Їм же абсолютно байдуже, чиї кольори вони захищають і що означає літера «Д» у них на грудях — лише б грошей побільше приносила...
Уперше я потрапила на великий футбол у три роки — разом із батьками. Разом із майже вщент заповненим Республіканським стадіоном вигукувала прізвища улюбленців публіки — Буряка, Блохіна, Михайлова, інших динамівців. Починаючи з 1984–го, не пропускала жодної телевізійної трансляції матчів «Динамо», чим серйозно дивувала подружок. Бо наші зустрічі повинні були закінчуватися до сьомої години, адже далі на мене чекало диво під назвою «гра київського «Динамо».
Навіть зараз можу назвати рахунки, з якими улюблений клуб розбивав суперників під час другого походу за Кубком кубків. Хіба можна забути фінальний матч із мадридським «Атлетико», коли зламали ногу нашому капітану Балтачі? А три голи у ворота Філола? А Блохіна з піднятими вгору руками біля краю поля після чергового шедевра, якому аплодує публіка на трибунах французького Ліона?
Востаннє «Динамо» мені подобалося в 1999 році, коли ледь не вийшло до фіналу Ліги чемпіонів. Коли за нього грали люди, які справді хотіли чогось добитися: Ребров, Шевченко, Ващук, Головко, Шовковський, Гусин, Калитвинцев, Максимов, Каладзе, Белькевич, Хацкевич та інші. Тій команді було до снаги виграти у вирішальному матчі в «Манчестер юнайтед», якому позавчора нинішнє «Динамо» бездарно поступилося, не продемонструвавши бажання щось змінити.
Навіть ще за життя великого Лобановського в клубі почали коїтися незрозумілі для багатьох речі. І досі не розумію, навіщо запрошувати таку кількість посередніх легіонерів, для яких дивина, що якийсь там Йожеф Сабо колись теж грав у футбол. Бо вони ж вважають, що все велике в «Динамо» почалося саме з них.
Зараз неможливо без болю дивитися на те, як паплюжать ім’я відомого європейського клубу. Президент «Динамо» Ігор Суркіс обіцяє взимку великі зміни. Але чому час для них прийшов тільки зараз? Хіба треба було чекати моменту, коли в чемпіонаті України команда ділитиме третє–четверте місця й відставатиме від лідера на 10 очок?
Дуже хочеться, щоб усе повернулося. Щоб знову завмирало серце напередодні великих матчів великого клубу. Але сподіватися на те, що «придут честолюбивые дублеры» і все змінять, нині важко. Адже виховання в них — уже інше. Проте так хочеться вірити в повернення «честі прапора»...
А поки я не вболіваю за не моє «Динамо». Просто тому, що маю гарний футбольний смак. І краще я поаплодую хлопцям із «МЮ». Бо вони не байдужі до своєї гри й результату на табло.
