Віктор Ющенко на мітингу–реквіємі біля Биківнянських могил. Травень 2007. (Фото з сайту офіційного представництва Президента України.)
Українська історія останніми роками впевнено виходить на державний і навіть міждержавний рівень. Уперше темою особливої уваги керівництва країни стали страшні й величні віхи на шляху до свободи — Батурин, Крути, Голодомор, Великий терор, УПА, рух за права людини українських дисидентів. Нарешті, національною заповідною територією стали Биківнянські могили. Почав діяти Український інститут національної пам’яті. Постало питання загальнодержавного реєстру імен загиблих від Голодомору 1932—33 років. Починає вимальовуватися гідний пам’ятник жертвам геноциду. Уперше на державному рівні вшановано вояків Української Повстанської армії, а головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу посмертно присвоєно звання Героя України. Українці давно прагли цього, боролися за це і гинули, поодинці й організаційними чи місцевими спільнотами намагалися докричатися до світу й нагадати йому правду про свій народ. І час прийшов! Обраний народом Президент вольовим зусиллям вивів національну пам’ять на найвищий щабель державних цінностей.
«Кожна нація стукає в минуле, шукає лінію, яка найбільш сильно демонструє почуття її єдності й сили і на базі цього формує свою перспективу», — розкрив своє бачення ролі національної пам’яті Президент Віктор Ющенко на зустрічі з журналістами кількох загальноукраїнських видань. Президент пояснив, що для нього українська історія є не хобі, а однією з найактуальніших тем сьогоднішнього дня. Адже люди, збагачені національною пам’яттю, зможуть чітко визначити ключові національні пріоритети сьогодні. А ті, що працюють проти нашої історії, насправді діють проти нашого майбутнього.
«Нам треба знати правду — що було в Україні у 1920 році, 1929–му, 1930–х, 1950–х, — сказав Президент. — Нас навчали іншої історії. Тому ми часто не розуміємо дій Петлюри, майже нічого не знаємо про Євгена Коновальця, про мету гетьмана Павла Скоропадського і драматичний конфлікт між ним і Петлюрою, про Арсенал і Крути... Це складний і болючий клубок. Він показує, що всі наші трагедії, як правило, відбувалися тоді, коли не було порозуміння всередині самої нації». Президент переконаний, що замовчувану історію треба нарешті зафіксувати і донести до громадськості — у книжці, назві вулиці, навчальній програмі. Дослідження різних наукових установ має підтримувати держава. Підвищення самодостатності, відмова від малоросійства — це завдання державної влади.
Минулої п’ятниці, на мітингу, присвяченому 70–річчю масових убивств української інтелігенції з першого «соловецького етапу» в урочищі Сандормох, Віктор Ющенко сказав, що Україна висловлює співчуття усім народам і державам колишнього «соцтабору», які зазнали сталінського терору, і що злочини тоталітарного комуністичного режиму повинні бути засуджені міжнародним співтовариством. Утім поки що багато чого слід змінити в Україні. «По всій нашій державі ми повинні увічнити імена геніїв, героїв і мучеників нашого народу».
У минулорічному Законі про Голодомор 1932—33 років не вдалося встановити кримінальну відповідальність за заперечення факту Великого голоду. Ющенко вже підписав статтю змін до Закону про Голодомор, але ще не вніс її до Верховної Ради. Бо хоче спершу звернутися до українського парламенту і в контексті історичного і юридичного екскурсу запропонувати спільно прийняти рішення про встановлення кримінальної і адміністративної відповідальності за заперечення Голодомору і Голокосту. «Ці дві теми дуже близькі і є актуальними як усередині країни, так і у світі, — каже Віктор Ющенко. — Гадаю, це буде добрим прикладом того, як дві трагедії, одна з яких забрала життя близько десяти мільйонів людей, інша — понад п’ять мільйонів, матимуть чіткі рамки відповідальності в межах національного законодавства. Щоб у когось не було запитань, чому йдеться про геноцид, прошу звернути увагу на статистику переписів 1929 і 1979 років. Ми починали з кількості української нації 81 мільйон і закінчили 42 мільйонами. За 50 років єдина нація світу, яка удвічі зменшилася — це українська. Усі інші збільшилися».
Президент вважає, що прийняття поправок до закону відбудеться нескладно. Цьому сприятимуть депутати, які мають політичну мораль і не пригнічену національну свідомість. Утім наголосив, що згоду на це дає не парламент, чи там 228 голосів, а суспільство. Отож спочатку треба вселити це переконання у свої серця. За останні два роки Україна зробила важливі кроки для вшанування загиблих від Голодомору, чого не вдалося зробити за попередні 70 років. «Про ці речі у цих стінах, у цих кабінетах ще ніколи не говорили у такому контексті, — втішно мовив Президент, оглядаючись на рожеві стіни зали в будівлі на Банковій. — І це дає мені наснагу. Бо це поступ. Із кожним роком правда посідає своє місце у нашій свідомості. Для багатьох це є відкриттям, яке стає аксіомою. Коментарі є різні, але я переконаний, що політики мають властивість дорослішати». Президент каже, що трохи гнівається на нинішню журналістику, яка «переважно не стала національною, не використовує унікальну монополію на правду».
«Формування національного відкритого суспільства криється у нашій власній внутрішній волі, — переконаний Віктор Ющенко. — Незалежно від того, як і в яких коридорах думають про Україну ті чи інші особи. І це справа всіх нас. Ким ми будемо через 10 років, через 15? Там, де були, чи там, де хочемо бути?».
На жаль, наші історичні рани змащено жиром зі старих імперських міфів. Можливо, тому не всім болить сьогоднішня наруга над національними цінностями? «Ранить чи ні українця випадок на могилі крутянських хлопців? — питає Президент. — Яка нація може стерпіти таке гвалтування? Чому б’ють по нашому Гімну, Говерлі, Крутах, ставлять Катерину ІІ? Щоб ще і ще раз донести заношений міф із минулого: «У вас немає нації»... «У вас різні мови, різні церкви, різне ставлення до батьківської історії!»... Якщо будемо дозволяти комусь так поводитися з нашими національними цінностями, то ще довго житимемо з відчуттям власної другосортності. Не треба бути ідеалістами. У нас багато опонентів, є «п’яті колони». Врешті, проти нас працюють різні спецслужби, щоб доказати, що ми «не відбулися». 16 років — це не термін для остаточного становлення держави. Про те, що вона встановлена на віки, у мене немає сумніву. Та я розумію, що перед нами ще багато викликів, які ми маємо усвідомити. Ще великі рани будуть. Це нелегкий іспит. Але я ніколи не буду звинувачувати якусь іншу сторону. Це винятково питання української нації. І від її амбіції може змінити думку світ, сусід, різні регіональні чи міжнародні організації».
Станіслав Кульчицький,
доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАНУ
Президент Віктор Ющенко — організатор Інституту національної пам’яті, і все робить для того, щоб поширювати і відновлювати цю пам’ять. Інститут історії безпосередньо пов’язаний з секретаріатом Президента, ми постійно співпрацюємо, зокрема, з питань Голодомору 1932—33 років та УПА. На замовлення секретаріату Президента ми проводимо історичні дослідження. Систематично відбуваються наради. Головне, щоб у новому році Український інститут національної пам’яті отримав фінансування окремим рядком і був спроможний виконати завдання, які на нього покладені. Сподіваюся, що українські історики також матимуть більше можливостей виходити зі своїми працями на широку аудиторію.
Владислав Гриневич,
старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ
Віктор Ющенко і нова влада активізували процес відновлення національної пам’яті. Це питання тривалий час було занедбане, до нього ставилися неконструктивно. За Кучми і комуністам, і націоналістам в однаковій мірі надавали можливість щось святкувати на державному рівні. Я не впевнений, що Ющенко захоче впроваджувати якесь комуністичне свято. Пам’ять увійшла в українське річище. Утім, на мою думку, цей процес відбувається надто швидко. Випливає стара кон’юнктура: давати нагороди до якоїсь дати. Скажімо, присвоїли звання Герой України Олексію Бересту. Але ж він — один із сотні тих, хто брав участь у встановленні прапора над рейхстагом! Усе життя жив у Росії, був засуджений за якийсь кримінал... Непроста проблема і з Шухевичем. Мені здається, не потрібно крайнощів.
Ярослав Ілляш,
голова Молодіжного націоналістичного конгресу
Попри багато заходів, присвячених національній пам’яті, в Україні помітний брак державної політики у сфері захисту національних інтересів. 4 листопада у Києві російські націоналісти спільно з активістами Московського патріархату влаштували «Русскій марш». Хлопці з Молодіжного націоналістичного конгресу отримали документально підтверджену згоду на проведення протестної акції. Вони попросили міліціонерів висунути вимогу не використовувати імперську символіку. Однак двоголові орли й прапори Російської імперії все ж були підняті. Хлопці перегородили дорогу «маршу». Тоді на них накинулися «беркутівці», побили й відвезли до дільниці. Хлопців випустили лише тоді, коли справа набула розголосу, втрутилися журналісти й народні депутати. На мою думку, Президент мав би провести службове розслідування дій міліції, яка в багатьох випадаках виступає на боці антидержавницьких сил.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
