Реаніматолог традиції

Життя змінюють звуки, слова і люди. Ви переконаєтеся в цьому водномить, коли з–посеред залюдненої вулички сірого індустріального міста, якому ще більшої сірості додають ваші заглиблені в буденне думки, до вас долинуть звуки журливої пісні кобзаря. Які би нагальні не напосідали проблеми, ви зупинитеся. Такою є прихована магія традиційної музики.

Харківський старосвітський бандурист Кость Черемський, безперечно, може пояснити лікувальні властивості кобзарської пісні і слова, бо ж за професією він — лікар–реаніматолог, а поза тим — реконструктор кобзарських інструментів і дослідник традиційної культури (пан Кость є автором розвідки «Повернення традиції» — про репресії над співцями у 20—30 рр. ХХ ст. — та грунтовного дослідження про історію та розвиток українського епічного співоцтва — «Шлях звичаю»). 1989 року Кость Черемський — представник давнього слобідського роду — вперше почув традиційний спів і зрозумів, що настав час змін, активізації приспаних внутрішніх механізмів.

Критично — про слабкість душі

— Пане Костю, ви не почуваєте себе в Харкові внутрішнім емігрантом?

— Навпаки, я є абсолютно адаптованим до тої ситуації, яка зараз склалася у Харкові. Для мене еміграція — це слабкість душі. Людина втікає тоді, коли трапився якийсь внутрішній надлом, коли від неї лишилася одна оболонка. Я вважаю, якщо людина тут народилася, вона повинна тут жити. З емігрантів практично ніхто не повернувся в Україну.

— Але ж представники нашої діаспори чимало зробили для збереження і відновлення української культури і державності.

— Багато зробили, можливо, для власного комфорту, для того щоби облаштувати — непогано — своє життя в тих умовах. Але перспективи такого гетто (особливо для молоді) дуже мізерні. Всі емігранти приречені на асиміляцію. У мене багато товаришів і в Америці, і в Австралії. Але, чесно кажучи, мені їх шкода. Вони і досі живуть у полоні своїх ілюзій і не хочуть їх полишати.

— У той же час на останній зорганізований вами Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича приїздив канадський кобзар Віктор Мішалов — людина, яка дуже добре обізнана з традиційною культурою і сьогоденною ситуацією в Україні.

— Мішалов — це виняток. Так, він добре обізнаний, але переїжджати в Україну поки що не хоче, бо вважає, що більше може зробити для України там. Але, як на мене, він просто... остерігається складностей, які на нього тут зваляться. Це відрізняє нас від них. Якщо український українець захоче щось зробити, то досягне свого за будь–яких обставин.

Спілкування із вищими силами і минулими часами

— Ваш учитель — кобзар Микола Будник, вказував на здатність кобзаря мандрувати століттями. Ви теж відчули оці можливості самозаглиблення за допомогою традиційного інструмента?

— Я якраз належу до школи Ткаченка–Будника. Ще Ткаченко (Георгій Ткаченко — київський художник, який перейняв основи кобзарського мистецтва від харківських співців початку ХХ століття, автор підручника «Основи гри на народній бандурі». — Авт.) говорив, що в наш технократичний час проникнути у часи минулі можна лише за допомогою музичних інструментів.

— А книжки?

— Вони дають тільки площинне зображення. Спів же зорієнтований на глибші механізми пізнання. Ткаченко мав вищу освіту, критично сприймав сучасний прогрес, який йому бачився втіленням диявола. Але він не закликав до втечі, швидше — до протидії за допомогою ясного розуміння свого місця і того, хто ти є. Цю силу дає народна пісня. Георгій Ткаченко болісно переживав занепад традиційних цінностей і світогляду. Він радив нам брати до рук інструмент — і говорити з людьми. Інструменти ж і створювалися нашими предками для спілкування з вищими силами.

— Так, розумію, вчитель–кобзар не лише вчить грати на інструменті, а й передає у спадок свою філософію?

— Мені здається, першочерговим є саме друге. Механічно навчитися грати зовсім не складно. Традиційну бандуру людина може опанувати за тиждень, якщо в неї були якісь попередні уявлення про специфіку співу. А за рік вона вже вільно обходитиметься з інструментом. Набагато важливіше те, що не декларується, а передається з покоління в покоління — уявлення про світ традиції.

Світ для роботи і світ для творчості

— Люди, далекі від автентичної музики, часто ототожнюють поняття «кобза» і «бандура». Наскільки вагомою все ж є різниця поміж ними?

— У звучанні інструменти дуже подібні: за формою, за способом і філософією гри. Різниця в деяких технічних моментах. На кобзі грають шляхом притиску до грифа струн. На бандурі грають лівою і правою руками, тільки без притиску: струна чіпляється й одразу відбивається — виходить такий «щипаючий» короткий звук. У той же час кобзарі, що грають на традиційній кобзі, використовують часто бандурну манеру, як і бандуристи вдаються до манери кобзової. Зараз багато таких перехідних форм.

— Відповідно, і всіх лірників, бандуристів можуть називати кобзарями. Як бути із семантикою цих слів?

— У наш час дуже складно пояснити людям, як кого називати. Для цього потрібно скликати конференцію. У середовищі професійних виконавців говорять про бандуристів традиційних, академічних і модерних. Кобзарем ми називаємо не тільки того, хто грає на кобзі. Це людина, яка за своїм духовним складом може проповідувати певні моральні цінності. Ми орієнтуємось на ту ідею, яку вклав у це слово Тарас Шевченко. Тобто з «бандуристами» і «кобзарями» виходить майже так само, як і з розмежуванням артистів на народних і заслужених.

— Середовище виконавців, про яке ви згадали, називається Кобзарським цехом. Пане Костю, це творче чи професійне об’єднання?

— І творче, і професійне. Від початку ми домовилися, що наша спілка не буде зареєстрованою — будь–які формальності сковують. Цех існуватиме доти, доки поміж нами є згода. Ми дуже уважно відбираємо людей до свого кола. Щоб стати братчиком Кобзарського цеху, недостатньо вивчити інструмент за підручником. Ми намагаємося зберегти кожну дрібницю кобзарської культури, адаптувати її до сучасності. Кобзарство починається з душі. Кобзар повинен бути віруючою, духовною людиною. Він має розуміти те, про що співає. Кобзарство не може бути тільки захопленням — це паралельне життя. Бо ж кобзарі одночасно живуть у двох світах: в одному, повсякденному, ми працюємо, у другому — творимо.

Чи ж складатимуть думи про українських політиків?

— В основу кобзарських пісень свого часу лягли реальні події і люди. Це вже сьогодні ми вважаємо кобзарський мелос історичним. А чи можуть сучасні реалії стати об’єктом «зацікавлення» кобзаря?

— Панотець Микола Будник завжди повторював, що історія ХХ століття не була виспівана. Епічна спадщина кобзарів охоплює і ХVІ, і ХІХ століття. Вважаю, що сьогоднішні події виспівувати теж потрібно. Але треба знати як. Бо ж це може бути красиво, технічно досконало, але не традиційно. Спочатку слід вивчити, як співаються твори епічні. Але спроби вже були. Виспівували і громадянську війну, і Чорнобиль. Поки що ми сприймаємо це як експерименти.

— Я думала, ви скажете про виспівування політичних баталій! Бо ж коли раніше ми мали яскравих гетьманів і ватажків, то сьогодні їм на зміну прийшли малояскраві політики!

— Ні. Нам дуже не подобається політичний стан у державі. Ми розвиваємося на глибоких патріотичних засадах, але не підтримуємо жодну політичну силу. У громадянську війну кобзарі були як у червоній частині, так і серед військ УНР. Власне, це демонструє позаполітичність кобзарського вибору.

— Але поміж кобзарями і владою ніколи не було діалогу. Знаю, на початку 90–х років ви були поводирем у харківського кобзаря Анатолія Парфиненка і тоді зіткнулися з неможливістю отримати офіційний дозвіл, щоби виконувати пісні на вулицях міста.

— Ми ходили на всі оті художні ради і засідання. Згаяли пару місяців. А потім махнули рукою — і ні на кого не зважали. Сьогодні такий дозвіл практично не потрібний. Можуть підійти міліціонери, але їм пояснюєш, що нічого за цим провокаційного не стоїть, — і вони не чіпають. Більша загроза від релігійних фанатиків або навіть недалекоглядних священиків. Ми співаємо побіля духовних місць, а не всі церкви добре ставляться до української мови виконання. Але є зараз така організація — Спілка кобзарів України, — в статуті якої чітко вказано, що кобзарі мають право грати будь–де.

Інструмент із пожиттєвою гарантією

— Пане Костю, ви не тільки граєте на народних інструментах, а й реконструюєте їх. Пригадується, два роки тому в Будинку народної творчості Харкова експонували унікальну виставку традиційних інструментів, де були істинні раритети — давньоруський гудок ІХ століття, гусла XIV століття. Скажіть, а чи є українські інструменти, технологія виготовлення яких для нас уже втрачена?

— Фактично нічого не було втрачено, бо більшість інструментів мають аналогії в культурах інших народів. Приміром, ніхто не знає, як звучали українські гусла, бо не лишилося записів. Але подібні інструменти існували у білорусів і литовців. Тому ми активно досліджуємо досвід іноземних виконавців. На тій виставці ми показували весь свій цьогочасний наробок інструментів. Десь за півроку відкриємо першу в Україні майстерню народних інструментів і зможемо задовольняти всі ті потреби і замовлення, які ми отримуємо.

— А як бути із замовниками, що хочуть отримати модний сувенір?

— Ми працюємо для тих людей, які потребують інструмента для гри. Хоча тут ціла проблема. Якщо майстер виготовляє інструмент, то тим самим дає його власнику пожиттєву гарантію. Коли щось пошкодиться, майстер залагодить. В ідеї такої майстерні важить не матеріальний бік. Йдеться про те, щоби така специфічна продукція стала дешевою і доступною. Бо ж майстерень сьогодні немає: Чернігівська фабрика закрита, Львівська виготовляє до десяти інструментів на рік, Одеська не виготовляє, про Мельниця–Подільську фабрику (колись тут робили ліри) теж не чути... Тобто настане момент, коли в людини буде бажання, але грати не буде на чому. Запатентувавши свої інструменти, ми станемо на шлях впровадження автентичної музики у школи естетичного виховання, вищі навчальні заклади.

— Наскільки особливим є процес виготовлення народного інструмента? Як заготовляють деревину, скільки це забирає часу?

— Процес цікавий і навіть романтичний. Організовуємо вилазку: беремо сокиру, казанок, якісь харчі (не в нашій традиції ходити до лісу зі спиртним). Відшукуємо дерево, розпилюємо його і побіля цього місця розкладаємо вогнище, готуємо юшку... Найлегше і найшвидше робити інструмент із червоної верби. Досконаліші, музичніші речі робимо з клена. Останнім часом для спрощення процесу використовуємо деки для фортепіано. Хоча у справжньому інструменті все має бути зроблено із «живого» дерева — заготовленого в лісі. Потім уже йде робота в майстерні. Один хлопець, Сашко Савчук, свій інструмент робив щоденно й основну роботу закінчив протягом двох тижнів.