«За «дитячий садок» не ображаємося. Навпаки — ми цим пишаємося!»

02.11.2007

У цьому році в Ніни Козлової (ліворуч) перемог було більше, ніж поразок.

Ми звикли, що найбільші успіхи в українському фехтуванні на шаблях протягом останнього часу належали чоловікам. Але прекрасна стать підтримала приємні традиції, почавши перемагати на багатьох престижних змаганнях. І саме молоді дівчата — Олена Хомрова, Ольга Харлан, Галина Пундик та Ніна Козлова, яким немає ще й двадцяти — є найбільш імовірними претендентками на потрапляння до Пекіна на Олімпійські ігри. Сьогодні «УМ» говорить з двома із прекрасної української четвірки. Галя й Ніна разом із подружками стали срібними призерками чемпіонатів Європи та світу–2007 і зупинятися на цьому не бажають.

«Шабля — найцікавіша, а шаблісти — вибухові й різкі люди»

— Галю, крім тебе, фехтуванням займається і твій молодший брат — Дмитро. Батьки ніколи не заперечували проти такої вашої зайнятості, адже це означає, що дітей постійно немає вдома?

— Вони тільки підтримували це. Навіть коли я ще не досягла високого рівня і доводилося їздити на змагання за свій кошт, батьки постійно оплачували дорогу, жодного разу не відмовили. В родині хотіли, що б ми з братом займалися хорошою справою, а спорт і є та справа.

— Кажуть, у твоєму рідному місті Нетішині на Хмельниччині фехтування на шаблях — наче «народний вид спорту»?

— Раніше про фехтування у нас навіть і не знали. Все почалося з тренера Валерія Вікторовича Штурбабіна. Після закінчення інституту фізкультури він приїхав у наше містечко і зробив так, що фехтуванням на шаблях почали цікавитися і займатися. На сьогодні в Нетішині вже три тренери готують спортсменів. До речі, Валерій Штурбабін — перший, хто почав тренувати жінок–шаблісток в Україні. Сьогодні подібні школи фехтування успішно розвиваються також у Миколаєві й Києві.

— Ти, звичайно, запевнятимеш, що найкрасивіша і найцікавіша серед фехтувальних знарядь — шабля. Можеш пояснити, у чому ж її перевага?

— Звичайно, буду. Шабля — ефектний вид. Тут висока швидкість рухів, реакції, тут ніколи нудьгувати. От, наприклад, рапіра і шпага набагато повільніші. Навіть поведінка фехтувальників, в залежності від виду зброї, відрізняється. Ми — більш емоційні, «вибухові», різкі. Це що стосується змагань.

— Галино, ти з 15 років фехтуєш на високому міжнародному рівні. Не зарано поринула в таку «м’ясорубку»?

— Можливо, і ранувато. Було важко ще й через те, що треба було змагатися одночасно на змаганнях і кадетів, і юніорів, і дорослих спортсменів. Спочатку почувалися не у своїй тарілці, але згодом призвичаїлися й серед дорослої еліти. Ми у збірній Україні майже всі рано почали, але зуміли в такому віці змагатися на рівних зі старшими суперницями. Так що, вважаю, вчинили правильно.

— Ви з дівчатами ніколи не ображаєтеся на те, що позаочі у фехтувальному світі українську жіночу шабельну збірну називають «дитячим садом»? Найстаршій із вас — Олені Хомровій — 20 років, а Ользі Харлан у вересні «стукнуло» тільки 17.

— Ми цим пишаємося! Є багато прикладів, коли спортсмени тренуються, тренуються і до 40 років лишаються на одному рівні, не ростуть. А нам вдалося вже зараз увірватися в еліту світового фехтування. Хотілося б протриматися там якомога довше.

«Китаянки — до двох метрів зросту та з залізними нервами, Але ми їх не боїмося»

— Який турнір і бій цього сезону тобі найбільше запам’ятався?

— Запам’яталася перемога в Будапешті, коли вдалося виграти у таких знаних суперників, як команди із США, Росії, Китаю. А головною подією цього року, безперечно, став чемпіонат світу. До нього ми готувалися особливо, дуже хотіли вдало виступити. Головна зустріч була з китаянками. Цей бій кожна дівчина з нашого квартету запам’ятає надовго. Важливо було їх перемогти навіть не тому, що в наступному році Олімпійські ігри відбуватимуться в Китаї, а через те, що у складі їхньої команди є дуже сильна спортсменка, у рейтингу фехтувальниць вона займає першу сходинку — п’ятиразова переможниця Гран–прі і ще багато титулів має. Тож ми зуміли вийти на другу позицію — програли тільки француженкам.

— А що в китаянках такого особливого?

— Ці спортсменки дуже сильно додали за останні два роки. Китаянки дуже сильні фізично, високі, до двох метрів зросту. Фехтування азіаток і європейок серйозно відрізняється. Таке відчуття, що в шаблісток Китаю — залізні нерви і неймовірна, сильна жага перемоги. Та й техніка ведення бою відмінна.

— У Будапешті в березні ви перемогли й чинних на той момент чемпіонок світу — француженок, а також американок із чемпіонкою Афін в особистій першості Маріель Загуніс — у складі. Непереможних суперниць уже не лишилося?

— Виходить, що так. Це надає впевненості, особливо зараз, незадовго до Олімпійських ігор.

— Головний тренер збірної України Вадим Гутцайт якось відзначив, що в тебе є проблеми з відомою росіянкою Софією Великою. Спортсменка і дійсно титулована — чемпіонат континенту в особистій першості вигравала. Як виходиш із подібних ситуацій?

— Є суперниці, яких трошки побоююсь. Проте якогось «комплексу» не відчуваю. Якщо не перемогла сьогодні, то наступного разу це зможу зробити.

— У тебе є кумири в спорті та в житті?

— У спорті є авторитети. Це Станіслав Поздняков, Альдо Монтана. Дуже подобається їхнє фехтування. А найбільші авторитети в житті — це мої батьки. Вони не спортсмени, але дуже хороші люди, пишаюся ними. Для мене вони — приклад для наслідування. Можна бути хорошим спортсменом, але поганою особистістю.

— Шаблістки високого рівня Галини Пундик не було б, якби... Хто відіграв головну роль у твоєму становленні як спортсменки?

— Безперечно, тренер. Багато разів хотілося кинути заняття спортом, опускалися руки. А Валерій Вікторович знаходив потрібні слова, і непотрібні думки йшли з голови. Він завжди вірив у мене. Навіть коли сама не сподівалася на перемогу, тренер міг налаштувати позитивно.

«У команді ми значно сильніші, ніж поодинці»

У нашу бесіду вступає Ніна Козлова — ще одна «співавторка» переможних поєдинків жіночої збірної України. На відміну від інших наших шаблісток, спортсменка з Миколаєва лише минулого року дебютувала на серйозних змаганнях серед дорослих, вона й досі не полишає турнірів у своїй «справжній» віковій категорії — юніорській.

— Ніно, з–поміж вашої збірної–четвірки одразу троє дівчат починали свою спортину кар’єру в Миколаєві, де ти живеш зараз. Там такий благодатний ґрунт для фехтування?

— Річ у тім, що в нашому місті розташоване Вище училище фізичної культури, де є всі умови для підготовки фехтувальників. Я прагнула почати навчання у ВУФК з 8–го класу (з цього віку приймають навчатися), але батьки не пустили — не хотіли, що б я кидала школу, де поглиблено вивчала іноземну мову. Але через рік мені вдалося знайти аргументи на користь училища.

— На відміну від подруг по команді ти тільки недавно почала виступати на великих дорослих стартах. Як швидко знайшла взаєморозуміння з дівчатами?

— Влилася у колектив швидко. Ми всі дружимо, тому нам легко домовитися на тренуваннях, розуміємо одна одну.

— Чому українські шаблістки вдаліше виступають у команді, а не в особистій першості?

— Тому що відчувають плече колег–подруг. Ми налаштовані на команду, разом ми сильніші, ніж поодинці. І на сьогодні більше шансів потрапити на Олімпійські ігри саме командою.

— До речі, жіноча шабельна збірна України, яка є другою у світовому рейтингу, вже завоювала олімпійські ліцензії чи їх ще належить оформити?

— Ще ні, але, сподіваємося, це трапиться не пізніше весни. На нас чекає низка стартів у Франції, Італії, Алжирі.

— Якби трапилося так, що на чемпіонаті світу в Пітері ви все ж таки перемогли? Не охолодив би вас цей успіх у передолімпійський рік?

— Навпаки, це тільки додає впевненості. Ми розуміємо, що на досягнутому не слід зупинятися. Друге місце чемпіонату світу — це ще один величезний крок на шляху до потрапляння на Олімпійські ігри та підкорення інших висот.

На розгромах вчаться

— Як пояснити, якщо у фехтувальника трапляється такий провал — рахунок 3:15, наприклад? У тебе був такий рахунок під час зустрічі з китаянкою Фей Гуо два роки тому на кадетській першості світу. Важко психологічно виходити з подібних ситуацій?

— Це були мої перші міжнародні змагання. Навіть і не можу пояснити: усе тільки–но почалося, а на табло вже такий рахунок... Та світова першість дала величезний досвід. Зараз таких провалів у мене вже не буває. Якщо бачу, що перевага вже на боці суперниці, намагаюся щось змінювати. Якщо вона не відреагує, не зможе відповісти — ситуація переходить уже під мій контроль.

— Тренер Гутцайт колись скаржився, що всі шість збірних з фехтування готуються в одному залі — на базі в Кончі–Заспі...

— У спортсмена така доля — багато часу проводити поза рідною домівкою. А щодо залу на олімпійській базі, то зараз нас туди навіть не пускають. Наприклад, перед чемпіонатом світу нам доводилося тренуватися на базі Республіканського вищого училища фізичної культури. У Кончі–Заспі тоді був повний аншлаг, зал забитий вщерть постійно.

— Ніно, ти як вважаєш — скільки можна фехтувати на високому рівні?

— Думаю, що довго. От яскравий приклад — видатний російський шабліст Станіслав Поздняков, який тримається на високому рівні близько десяти років. Якщо є майстерність, вона довго нікуди не дінеться. Тож я зараз і близько не думаю про те, що колись доведеться закінчувати.

«Замість відпочинку в мене ще навчання»

— Скільки потрібно часу на відпочинок після закінчення сезону? Якому виду відпочинку ти віддаєш перевагу?

— Навіть важко відповісти на це запитання. Після чемпіонату світу у Санкт–Петербурзі всі наші дівчата відпочивають, а я — ні. На початку листопада їду на чемпіонат Європи серед юніорів. Наступного року я вже не виступатиму в цій віковій категорії, тож не хотілося б втратити останній юніорський шанс. А ще, крім тренувань, навчаюся. От навчання для мене і є відпочинок (посміхається).

— Кожній дівчині хочеться виглядати красиво. А ти думаєш про свою зовнішність під час змагань?

— Я зовсім різна на доріжці і в житті. Під час змагань не думаю про зовнішність, тим паче, ми фехтуємо у масці. Голова забита іншими думками. А от після змагань можна і зачіску зробити, підфарбуватися...