Незапущені Запусти

...Куди не поїдеш нині, люди скаржаться: не можна у нас на землі нічого заробити. Хіба що горб на спині. Бо скільки в неї не вкладай — або ціни на пальне все з’їдять із інфляцією, або якась стихія зведе нанівець тяжку селянську працю. Тому–то стільки родючих земель стоять покинутими і заростають бур’янами. По дорозі до Запуст теж бовваніють заглушені чортополохом площі, де давненько не ступала людська нога і не гуркотів трактор. Сумний пейзаж, який відповідає назві цього невеличкого бригадного села. Ось тут була колись пилорама... Там стояв хімсклад і чомусь бочки з аміаком витікали, отруюючи все довкола, поки не перенесли об’єкт подалі від села. А невдовзі все пішло шкереберть. Земля, склади, пилорами стали нікому не потрібні. Ера великого запустіння прийшла не лише в Запусти...

А хто вам сказав, що земля непродуктивна?

Якщо врахувати, що ґрунти в локачинських Запустах, де сьогодні лише тридцять хат, мало чим відрізняються від поліських пісків, то побачити в цих краях фермера, зізнаюся чесно, не розраховувала. Риються, напевне, люди самі по собі на своїх паях, а щоб у фермерство податися... Але саме в цьому невеличкому селі живе і працює Валерій Гемон, який один із небагатьох у Локачинському районі займається не просто вирощуванням картоплі, зернових і городини, а й тваринництвом. Хоч усі в один голос кричать, що виробництво молока і м’яса у нас — справа невигідна і малоприбуткова. Навіть колективні господарства від худоби позбавилися, бо нерентабельно. А у фермерському господарстві «Колос ВМ» не відмовилися ні від молока, ні від м’яса і планують щорічно нарощувати їхнє виробництво.

...Обійстя біля хати Валерія Гемона — це і подвір’я, і тракторний стан, і міні–ферма. У клітках на вулиці рохкають на сонечку рожевобокі пацята. Гурт людей у глибині двору сортує і перебирає моркву. Без найманих робітників Валерій Миколайович із дружиною Світланою вже не справляються зі своїм чималеньким господарством. Хоча перші три роки, починаючи із 2000–го, тягли все винятково самі. Взяли 20 гектарів земельних паїв своїх та батьківських і спробували одноосібницького хліба. Трохи піднялися — купили ЗІЛ і трактор ЮМЗ. А потім почалося: плуги, сівалки, комбайни. Вийшли на рівень фермерський, відповідно зареєструвавшись. Але стартовий капітал три роки заробляли своїми руками без будь–якої допомоги. Навіть кредитів ніяких не брали. Тільки недавно взяли кредит на новий комбайн і сподіваються, що держава частково погасить.

— За перший новий трактор держава 30 відсотків суми повернула. Надіємося, що і зараз поверне. Все, що заробляємо, назад у землю вкладаємо. Прибутки маємо щорічно, але всі кошти у господарство повертаються. Собі тільки на прожиття. Намагаємося працю механізувати по максимуму, — зі знанням справи розповідає дружина фермера Світлана Степанівна.

— Раніше на прополку буряка людей наймали. Зараз чоловік перейшов на гербіциди. Дорого, звичайно, але без мороки. Людей не треба наймати, не треба готувати їсти. Маємо свої бурякозбиральний і картоплезбиральний комбайни. Усім доводиться займатися, бо землі тут бідні, добрива треба, тому і тваринництвом займаємося. А щоб годувати корів, поросят — треба зернові відповідно. Сіємо зерно тільки для кормів.

— А де тримаєте свою ферму?

— За селом. Викупили у людей розпайовані колгоспні хліви. Он сьогодні довелося самій корів доїти. Не вийшла доярка на роботу, навіть не попередивши. Вже не вперше так людина підводить. Двох доярок наймаємо, двох пастухів, шофера. Платимо офіційно, все законно, людям стаж трудовий іде. Але не дуже хочуть наші люди працювати. Ніби безробітних повно, заявки на біржу подаємо, а працювати на землі ніхто не поспішає. А для чого? Є біржа, на дітей платять «соціалку». Старша жінка швидше прийде, ніж молода, попрацювати, щоб заробити. Я сама свиней доглядаю, 90 голів. Уранці людям їсти варю, свиней пораю і ще сьогодні мусила 64 корови подоїти. Ось такий наш фермерський хліб. Ще й не спала цілу ніч, бо у нас у селі хлопець розбився на мотоциклі. Дев’ятнадцять років. Як то матері пережити? У мене теж син, сімнадцять років...

Ось трохи підросту — і тоді на трактор пустять!..

Старший син Гемонів, Мико­ла, навчається у Горохівському сільгосптехнікумі. Менший, Ва­силько, у свої дванадцять на всіх видах техніки вміє працювати, тільки комбайн йому не довіряли. Микола цього року посадив собі гектар картоплі. Сам збере, продасть — будуть його гроші. Батьки переконані: дітей до праці залучати треба змалку, щоб дурницями не займалися. Цього року в господарстві «Колос ВМ» гарно вродила картопля. Десять тонн бульби Валерій Миколайович уже продав. Ще п’ятдесят тонн треба збути. За роки господарювання мають своїх постійних клієнтів — городину і м’ясо з господарства Гемонів із задоволенням купують військові частини Волині та Львівщини.

Поки Світлана Степанівна розповідає про всі сторони діяльності їхнього фермерського господарства, господар вирішує нагальні питання на тракторному дворі. До розмов він не охочий:

— От років ще через п’ять приїдьте — тоді, може, буде про що написати, — без показового кокетства відбивається він від моїх запитань.

— Така у нього вдача. Моєму чоловікові нічого не треба, крім землі. Любить, щоб усе в нього пишно росло, щоб доглянуте було. Батьки його все життя на землі пропрацювали. А ми в місті трохи жили, Валера водієм працював. Я кухар–кондитер за фахом. Та як зайшли в гуртожиток, побачили, де наші діти ростимуть, утекли в село, — згадує господиня. — Якраз у Запустах школу тоді збудували, дорогу проклали. Запросили чоловіка керівником відділка працювати. Вісім років пропрацював. А потім розруха почалася. І вирішили самі господарювати. Дуже важко було перший рік. Далі потихеньку стали нарощувати обсяги, купувати техніку. Дехто каже: «Ось побачите, ви все це попродаєте і в місто втечете». Це не з моїм хазяїном! Він малим до того трактора аж трусився. Батько, було, оре, ляже під скиртою відпочити, а Валерик — бігом у кабіну! Таких у місто вже не затягнеш.

Хтось, прочитавши це, зіронізує: «А для чого таке життя?» Працюють люди не покладаючи рук, а дозволити собі елементарне не можуть. Скажімо, у відпустку десь на море поїхати. Не тому, що грошей немає, просто часу не знайдуть. Валерієва родичка працює в Луцьку в турфірмі. Скільки разів пропонувала дешеві путівки то в Туреччину, то в Єгипет. І це на якихось вісім днів! А вони не можуть покинути господарку навіть на один день. Бо не впевнені, що корови будуть подоєні, що все буде доглянуте. Хіба як сини подорослішають, невісток приведуть. Якщо відверто, не впевнена, що й тоді Гемони виберуться на далекі заморські курорти. Не з їхньою вдачею...