Микола Щолоков оселився на вулиці Щолокова

Містечко Алмазна налічує не більше семи тисяч мешканців, однак приблизно за півтора століття свого існування цей населений пункт встиг подарувати першій державі робітників та селян кілька постатей, яких сьогодні прийнято оцінювати, скажемо так, як неоднозначні. Наприклад, політичного оглядача газети «Правда», очільника Радянського комітету захисту миру Юрія Жукова. Старші покоління мають пам’ятати цього невтомного пропагандиста антинатовських та антиамериканських ідей. Бо якщо міряти за кількістю відведеного йому на Центральному телебаченні екранного часу — Юрій (Георгій) Олександрович набагато випереджав за популярністю Аллу Пугачову, Софію Ротару та Йосипа Кобзона разом узятих.

«Власні Платони» батьківщини Стаханова

Якби не Алмазна, ми, можливо, не знали б екс­телезірку порівняно недавніх часів, друга Бориса Березовського і вже тому неоднозначну особистість — Сергія Доренка. Щоправда, сама «зірка» народилася в іншому місті, але тут жив (недавно помер) її рідний дідусь. Та найбільш знаменитим алмазнянином усе ж був не журналіст або громадський діяч, а людина набагато масштабніша. Микола Онисимович Щолоков шістнадцять років — з 1966 по 1982 роки — керував усіма радянськими міліціонерами й пожежниками. От цього великого земляка й вирішили вшанувати на його малій батьківщині.

На колишній вулиці Барнаульській, з дотриманням усього урочистого церемоніалу, виробленого, мабуть, ще за участі Миколи Онисимовича, і було відкрито днями його дім­музей. «Колишня» — це тому, що з недавніх пір міська рада Алмазного перейменувала Барнаульську на вулицю Миколи Щолокова. Ініціатором же і головним «двигуном» процесу став нинішній начальник Управління МВС України в Луганській області генерал­майор міліції Анатолій Науменко.

Анатолій В’ячеславович сам народився в Стаханові, тобто практично повноцінний земляк Миколи Онисимовича — Алмазна є містомсупутником Стаханова. До того ж останній починав свою трудову біографію на шахті ім. Ілліча в Кадіївці (так до 1977 року називалося місто). Темні плями, що їх посадила на мундирі генерала армії Щолокова пропаганда пізньогорбачовської доби, луганського генерал­майора не збентежили. Тим більше що з юридичної точки зору навіть найгуманніший у світі радянський суд не встановив жодної причетності екс­міністра до корупції. Тому що той пішов з життя, вважає Науменко, як справжній офіцер, пустивши собі кулю в голову...

Миколі Щолокову не пощастило головним чином у тому, що він пережив свого старшого друга — Леоніда Брежнєва. Після смерті незабутнього Леоніда Ілліча до влади в Радянському Союзі прийшло угруповання, що спиралося на КГБ, а що за хлопці працювали в цій структурі — гадаю, пояснювати немає потреби. Треба було відсторонити від державних важелів «дніпропетровський» клан, і тут всі засоби вважалися прийнятними. Питання навіть так стояло: чим брутальніші методи, тим ефективніші. І переможців не судять. Судять переможці...

Честь мундира

...На відкритті домумузею все було, як належить: вишикувані люди в синіх одностроях, палкі промови, урочисте перерізання стрічки, звуки гімну і навіть залп з автоматів Калашникова... Будинок родини Щолокових вдалося викупити всього за тисячу гривень. Рік тому він виглядав доволі жалюгідно, однак навряд чи реставрація дорого обійшлася обласному Фонду «Правопорядок». По­перше, робили тут не євроремонт, а відновлювали обстановку кінця тридцятих років. А подруге, спрацював принцип добровільності, особливо дієвий у воєнізованих структурах. До створення музею улюбленого міністра доклали рук усі підрозділи луганської міліції.

На думку генерала Науменка, сучасну міліцію, якою вона є й дотепер, створив саме Щолоков. За нього міліція перевдяглася в мундири, схожі на нинішні (до того служиві ходили в «незрозумілих» гімнастерках). Він же сприяв популяризації «органів» серед народу, зокрема започаткував Ансамбль пісні й танцю МВС СРСР і простимулював зйомки знаменитого серіалу про сільського дільничного Аніскіна («Сільський детектив», «Аніскін і Фантомас»). «Він прийняв міліцію зі свистком, — образно висловився генерал, — а залишив її з рацією!». Себто сприяв докорінній технічній її модернізації. Очевидно, фахівцям видніше.

А ще Анатолій В’ячеславович підкинув цікаву думку: «Щолоков перший почав спілкуватися з дисидентами», — наче між іншим вимовив він. Може, в піку КДБ? Того ж дня ввечері я прочитав на одному з російських сайтів інформацію, яка непрямо підтвер­джувала можливість подібних контактів: за даними автора статті, Брежнєв сприяв «двобою під ковдрою» двох угруповань усередині КПРС: «руської» та «єврейської» партій. Перша сповідувала великодержавні шовіністичні ідеї, її супротивниця — ліберальні. Іронія полягала в тому, що єврей Андропов стояв на боці «русопятов», а росіянин Щолоков, виходить, загравав з «євреями» (тоді чомусь вважалося, що в дисидентському русі чисельно й організаційно переважають саме представники цієї нації)...

...Утім повернемося до головної події. Як належить, слово надали як піонерам, так і ветеранам. Від ветеранів виступив колишній начальник тоді ще Луганського обласного УВС, генерал­майор Григорій Вєтров, який десять років пропрацював на цій посаді (на відміну від нинішніх його спадкоємців, які більше двох років на цій посаді не затримуються). Він багато хорошого розповів про міністра, з яким йому довелося співпрацювати особисто. І, напевно, був щирим. Коли на майданчик перед музеєм внесли передані до музею сином Щолокова Ігорем кітель колишнього командира з погонами генерала армії і сорочку, Григорій Михайлович опустився на одне коліно і по черзі... поцілував обидва експонати — як зазвичай військові цілують знамено. Коментувати не наважуся, але кар’єрні мотиви в цьому вчинку побачити складно.

«Непарадний» міністр

Серед речей, переданих Ігорем Миколайовичем (сам він обіцяв приїхати в листопаді), особливо вирізнялася величезна тареля з портретом Брежнєва — подарунок самого генсека друговіміністру. Тепер, мабуть, висітиме над бюстиком Йосипа Віссаріоновича. Наскільки можна зрозуміти, інтер’єр будинку точно відповідає довоєнній епосі. От тільки сам міністр у ньому не жив, хоча й бував, безперечно. Сюди переїхали його батьки вже після того, як він оселився в Дніпропетровську (де, очевидно, вперше й перетнулися їхні з Брежнєвим життєві шляхи). Про це розповіла «ветеран війни і двічі ветеран праці», як вона сама представилася, Марія Четверякова.

За словами Марії Омелянівни, народився майбутній міністр на іншій вулиці, «на Колоні». Сама вона помітно молодша за Миколу Онисимовича, але, оскільки їхні будинки стояли поруч, була знайома особисто. «Корову його матері ганяла». А ще дівчиськом носила записки майбутній дружині. «Першій». Так це було — чи то просто особливості ветеранської пам’яті — перевірити складно. Простіше було б дізнатися, чи справді, як стверджує жінка, Щолоков заїжджав до Алмазного у 1942му, та ще й разом із полковником Брежнєвим. Це могло статися не пізніше початку липня, оскільки після Харківської катастрофи німці швидко посунули на схід, до Сталінграда.

Інша жінка, «з сусідньої вулиці», пригадувала, що візити міністра на батьківщину проходили практично непоміченими. Він під прикриттям охорони тихо прослизав на місцевий цвинтар, де похований батько (мати похована в Москві), клав квіти на могилу і від’їжджав. І тільки потім місцеві перепитували один в одного: «Ти бачив? — А ти чув?..». Як на мене, це ні про що не говорить. Навряд чи було б краще, якби з приводу візиту знатного земляка збиралися б натовпи. А перед тим начальство оголошувало б авральні «суботники»...

...На Луганщині серед місцевого «бомонду» вважається гарним тоном хизуватися своїми зв’язками з Москвою і полакейському виконувати будьякі забаганки своїх «старших» друзів. Тому мене приємно здивувала відповідь генерала Науменка на моє питання, чи в російській столиці так само відбувається реабілітація дискредитованого міністра.

— Гадки не маю, — миттєво зреагував головний міліціонер області. — Мені це абсолютно не цікаво. Буду в Москві — запитаю. А як на мене, важливо, аби була збережена пам’ять про історичну особистість. І не шукайте тут політичного підтексту. Люди ж не вибирають, у яку епоху їм жити.