Говорити — з, для, про

Розпитуючи на цьогорічному Форумі видавців українських письменників про їхні літературні відкриття минулих років, майже всі (Матіос, Денисенко, Курков, Таран, Кононенко...) повторювали — Таня Малярчук. І потім, як затяті меломани, ми починали сперечатися, яка Танина книжка сподобалася більше, згадувати, хто в який спосіб для себе відкрив прозу франківської авторки. Одним ближча сюрметафорична проза Малярчук («Троянда Адольфо», «Комплекс Шахерезади», «Як я стала святою»), іншим — її проста сюрреалістичність («Згори вниз»). Нещодавно презентована харківським «Фоліо» книжка Таниних... гм, шкіців, етюдів під назвою «Говорити», промовляє і до «метафористів», і до «реалістів».

«Голоси» (8 історій)

Говорять інші. Таня Малярчук не розповідає, а виголошує. Особливість її голосів у тому, що вони, так би мовити, однополюсні. Хтось промовляє свій голос узвичаєно (як героїня, яка хотіла мати хвіст для того, щоб зганяти мух і змітати листя з асфальту), хтось його викрикує (як герой, що став родимкою на шиї коханої), хтось має голос сповідальний (як героїня, яка не послухалась мами і виїхала із власного подвір’я у Несправжнє). Але кожен цей голос потребує другого, доповнюючого (чи ж можемо ми розповісти про себе без допомоги «людей–які–знають–нас–краще»?). Своїм «голосам» Малярчук не пропонує антипода, бо вони би звучали ОДНОГОЛОСНО. Багатоголосо розказана історія загиблої дівчини із великою брунатною родимкою на шиї — апатичним ветеринаром, який після автомобільної аварії тримав її за руку, доки вона померла, і її батьком, який не вірить у те, що останніми словами дівчини були «передайте моїм батькам, що я їх люблю»...

«Замаґурка» (ще 8 історій)

Це вже голос автора. Читаючи про Ваньку, яка «народилася на Івана і тому Ванька», внутрішньо радієш, що це та ж сама Малярчук, якою її відкрили для себе в «книжці страхів» «Згори вниз». Ті ж самі простота і простір. Негарна, з неприродно червоними щоками і дуже ріденькою косою Ванька з десяти років замість коня впрягалася у плуг, у голод вийшла заміж за дурного, але здорового Леська. Її найбільшою радістю було радіо, яке, замовкаючи на кілька днів, починало говорити в ній самій. Ванька завжди вірила, що її Замаґурка — це і є весь світ, але одного разу спробувала померти і подалася на чужину. Найщемкішою є історія побивань Леська за Ванькою, який спочатку поховав жінку, потім її радіо, потім перестав їсти і виходити з хати... «Замаґурка» — це історія великої Любові й великого Подвір’я.

«Батарея Муравйова» (9 історій і 1 постскриптум)

Говорить кожен із нас. Це ми згадуємо, як у часи минулі вимикали гарячу воду і світло (уроки під каганець і нічні прогулянки темним містом), як по телевізору транслювали мексиканські серіали; згадуємо побутову техніку з казковими назвами — «Рубін–2», «Золушка», «Богатирь», магнітофон, який мотав лише в один бік (у другий відкручували олівцем), виготовлення столового оцту в домашніх умовах, подаровану тiткою сукенку в стилі «для бєрємєнних», безформні купальники, турецькі куртки без бомбонів, секції–гуртки, магазин дитячих іграшок «Барвінок», у якому продавали пластмасових пінгвінів–ходунців... Говорить із нами й авторка: про те, як із–під землі пішла вода — на вулицю Батареї Муравйова завітало море; як героїня почала тонути, а мама запхала її тіло в авоську й понесла додому варити юшку; як хлопчик Гриціан (Тавричеський) першим вимовив не слово, а ціле речення... Але вулиці Батареї Муравйова більше немає. І чи не в кожного з нас спогади про той час, людей, які в ньому жили, встромляють ножа в серце і двічі прокручують?

Інтерв’ю про все потроху

— Довгий час тебе було складно спіймати, бо ти була в Лондоні, потім у Польщі, Румунії. Такі творчі канікули завжди закінчуються новими текстами?

— Я подорожую не як той, хто пише, а як той, хто живе. Ніколи не думаю про писання під час подорожей, просто сприймаю, приймаю, спостерігаю. Мені смішно про це згадувати, але ще на першому курсі університету я ніде взагалі не була, окрім Франківська. Географію України і Європи я уявляла собі дуже міфологічно. Тепер ситуація змінилася, і навряд чи це добре. Ще трохи, і мені не буде куди селити своїх героїв. Всюди вже зайнято. Територія міфічного катастрофічно зменшується.

— Кому належить фото на обкладинці «Говорити»?

— Мені. В мене ще багато таких фотографій. Вистачить на 50 томів і на два їх перевидання.

— Як ставишся до того, що твої книжки виходять у такій досить кишеньковій (формально) і молодіжній (сутнісно) серії. Якби я попередньо не почитала анотації на «Згори вниз», книжка б мене не зацікавила: обкладинка схиляє до думки, що це чергове фентезі. Чи б не хотіла видаватися під грубшими і серйознішими обкладинками?

— Я б теж ніколи не купила власні книжки. Хоча іноді доводиться (сміється). Але видавання — не моя справа. Я майже не можу впливати на цей процес. Та й не хочу. Книжка — це важливо, але ще важливіше, що в ній всередині. Добрий текст вже на другій сторінці читання затьмарює обкладинку і поліграфію. Інша справа, що в Україні якість і культура книговидавництва дуже низькі.

— Деякі сучасні письменники своєю творчістю спричинилися до того, що безліч молодих людей почали писати а–ля Жадан, а–ля Карпа, а–ля Дереш... Але вони не пишуть так, як Таня Малярчук, бо вона занадто різна й непередбачувана. На твою думку, як це — «писати, як Таня Малярчук»?

— Якби ж я знала! Таня Малярчук дуже часто змінюється. Мені страшно подумати, до чого вона може докотитися завтра чи через місяць. І я зовсім не здивуюся, якщо одного разу вона напише дамський роман а–ля Джудіт Макнот або ще гірше — героїчну поему шестистопним гекзаметром. Тому найкраще «писати по–своєму».

— Упевнена, багато у кого від читання «Батареї Муравйова» з’явиться у душі щось таке ностальгійне. Тобі було затишно в тому світі?

— Мені не було в ньому погано. Я пам’ятаю, яким святом для мене став перший у житті апельсин. І жуйки «TURBO», і серіал «Рабиня Ізаура», і «Пєсня года». І навіть той же телевізор «Рубін–2». Я з ностальгією згадую ті часи, бо так згадуєш будь–який час, в якому минуло твоє дитинство. І дуже тішуся, що не народилася на кілька років раніше, бо тоді розуміла би значно більше.

— Коли з’явиться роман Тані Малярчук?

— Не знаю, чи він взагалі колись з’явиться — цей РОМАН. Я звикла писати коротко і лаконічно. А роман потребує деталей, тривалого часу і, що найважливіше, одного і того самого настрою протягом цього часу. Я не вмію триматися в одному настрої. Я дуже неврівноважена. Тому, якщо колись я таки вроджу роман, то він буде подібний на килим, зітканий із різнокольорового катрання.