Народ хоче свого Президента

      Політичні симпатії прикарпатців у ХХІ столітті переважно належать Віктору Ющенку, за виборчий блок якого на фініші минулих парламентських перегонів проголосувало 74 відсотки мешканців краю, котрі позаторік, 30 березня, переступали пороги виборчих дільниць. За час, що минув відтоді, настрої в тутешнього народу не змінилися — надії на краще життя люди продовжують пов'язувати з лідером «Нашої України». Тому в місцевих політичних кулуарах не всі однозначно сприйняли ідею «приживлення» на Івано-Франківщині пагонів Всеукраїнського громадського об'єднання «За Україну! За Ющенка!». Мовляв, нас можна не агітувати — зусилля треба спрямовувати на український схід, електоральне поле якого необхідно добряче полити ораторським потом, аби зібрати вагому частку виборчого «врожаю». Зі скептиками не погоджується координатор оргкомітету зі створення на Прикарпатті осередку «ЗУЗЮ», головний лікар Івано-Франківської центральної міської лікарні Любомир Малофій.

      — Справді, Віктор Андрійович, — каже Любомир Малофiй, — має у нашому патріотичному краї стабільну підтримку і надійні тили, бо за його потужну політичну силу — «Нашу Україну» — позаторік проголосувало троє з чотирьох прикарпатців. Однак 26 відсотків краян підтримали інші політичні партії та блоки, є і такі, хто, розчарувавшись у політиці та політиках, взагалі свідомо не пішли на виборчі дільниці. Це величезна маса людей. Але на неї треба дивитися не як на масу, а бачити кожну людину зокрема, шукати до неї підхід, дати зрозуміти, що ми надзвичайно високо цінуємо і підкреслюємо вагомість її виборчого голосу. Отже, з тими «не нашими» поки що 26 відсотками прикарпатців і потрібно ретельно працювати.

      — Якими аргументами ви будете їх навертати в «нашу» віру?

      — Ми об'єднуємося на громадянській позиції у надзвичайно скрутний для українців час: без нагальних змін у державі далі так жити неможливо. Наша мета благородна і зрозуміла — обрати нового Президента України. Це, з усього видно, може бути тільки Віктор Ющенко, який на посаді Прем'єр-міністра за короткий час показав, як можна в державі навести лад і порядок, відродив віру у те, що всі ми, незалежно від політичних уподобань, можемо гідно жити на своїй землі, а не тинятися по закордонах з принизливою місією злидарів-заробітчан. Хіба не цього хочуть і рухівець, і народний демократ, і рядовий есдек, і безпартійний — усі громадяни України, якщо не брати до уваги найтісніше оточення нинішнього гаранта Конституції? Ідея обрання справедливого Президента може консолідувати націю. Допомогти їй у цьому якраз і буде основним завданням нашого громадського об'єднання.

      — Чим викликаний особисто ваш — людини, яка в медицині робить успішну кар'єру, — прихід у політику?

      — У політику ми з сестрою Лілею прийшли ще наприкінці 80-х років. Щоправда, вона відтоді з неї не виходить, а я навчався в аспірантурі, писав і захищав дисертацію. Однак під час виборчих кампаній знову занурювався в політику. Це, мабуть, передалося генетично, адже наш батько до Другої світової війни був послом від Галичини до польського сейму, тобто займався і теологією, і політикою.

      Із сестрою ми разом росли і формувалися, розуміли одне одного, мали однакові погляди на життя та політичні процеси, що відбувалися в державі. Після здобуття незалежності України активно долучилися до роботи в Братстві Андрія Первозванного, їздили до Києва, де брали участь у пікетах та голодуваннях. Ніхто нас до політичної діяльності не готував. Це зберігалося десь глибоко в душі, а події кінця 80-х — початку  90-х років лише стали каталізатором, який прискорив, так би мовити, наше політичне дозрівання.

      — З якого соціального середовища вийшли ваші батьки і за яку діяльність зазнали репресій від радянської влади?

      — І мама, і тато народилися в селянських родинах. Батька арештували як небезпечну для СРСР людину. Вся «небезпека» полягала в тому, що він, греко-католицький священик, не погоджувався стати на позицію більшовиків щодо релігії і не захотів підпорядкуватися Московському патріархату. Батько обрав шлях мученика за віру і був засуджений на 25 років позбавлення волі. Спершу перебував на засланні в таборах російської Крайньої Півночі, а згодом — на спецпоселенні. Відбув 17 років. Неволя зрештою позначилася і на його здоров'ї. Ми із сестрою також відчували на собі недоброзичливі погляди деяких тогочасних функціонерів.

      — Ви, як і ваша сестра, здобули вищу освіту ще за Радянського Союзу і, певне, добре знаєте плюси та мінуси колишньої системи охорони здоров'я. Те, що відбулося у нас із медициною в останнє десятиліття, зробило її недоступною для більшості населення нашої держави. Такий стан соціальної незахищеності простих людей, вочевидь, — на руку комуністам, котрі все пояснюють розвалом СРСР, звинувачують усіх немарксистів, зокрема національно-патріотичні сили, у нездатності навести порядок у незалежній Україні і таке інше.

      — У нашому суспільстві так заведено, не в останню чергу, зрозуміло, з подачі комуністів, що нинішні недоліки чомусь порівнюють лише з позитивами радянських часів, а не з досягненнями більш цивілізованих країн. Проте колишня система охорони здоров'я була відсталою, передусім щодо матеріально-технічного забезпечення, порівняно із країнами Заходу. Почитайте щоденники видатного ученого-кардіохірурга Миколи Амосова, і стане зрозуміло: через те, що в його відомій київській клініці не було необхідної, діючої на той час у багатьох капіталістичних країнах медичної техніки, загинули тисячі важкохворих, життя яких можна було б врятувати.

      Стан сучасної медицини безумовно важкий. Чому? Причин кілька. Одна з основних — у нас немає сильного медичного лідера, постаті, яка лобіювала б і відстоювала інтереси галузі на рівні Верховної Ради та вищої виконавчої влади. Вітчизняна освіта в дещо кращому стані, бо її очолює міністр, який тривалий час і послідовно впроваджує передові освітянські ідеї. У нас також є сучасні концепції, напрацювання, але дуже часто змінюються міністри, немає фінансування, яке продовжують здійснювати за залишковим принципом, оскільки медицину вважають невиробничою галуззю, хоча декларують здоров'я як найвищу цінність.

      — І чому ж із середовища людей у білих халатах не вийшов медик-політик такого, як зазначаєте, масштабу?

      — У нашій галузі достатньо висококваліфікованих фахівців, але потрібен ще й лідер з якостями політика та дипломата, спроможний проштовхувати ідеї. Сподіваюся, що він таки з'явиться.

      — Чи здатна політична сила, ідеї якої ви поділяєте і на прихід до влади якої ви працюєте на рівні громадської організації, за короткий час суттєво поліпшити якість вітчизняної охорони здоров'я і зробити її доступною для всіх?

      — Не маю щодо цього жодних сумнівів. Я впевнений і переконаний, що коли Віктор Ющенко стане Президентом, ситуація кардинально зміниться в державі загалом і в медицині зокрема. Він це переконливо довів на посаді Прем'єр-міністра. Мої колеги, як і працівники всієї бюджетної сфери, ще довго пам'ятатимуть попередні часи, коли нам видавали зарплатню — який абсурд! — горілкою, шифером, цеглою чи зіпсованою крупою, вдвічі-втричі дорожчою, ніж такий самий продукт на базарі, але нормальної якості. Те, що гнило на складах, нам видавали як замінник грошей, і на цьому хтось ще робив бізнес.

      З приходом Віктора Андрійовича до керівництва Кабміном ми, медики (говоритиму про галузь, яку добре знаю), зрозуміли, що не все в цій країні так погано. Бо перед тим нас переконували, що Україна — бідна держава, грошей немає, мусимо перетерпіти перехідний період. А виявилося, що все було, але для обмеженого кола представників правлячого клану, а для решти народу — трохи горілки, цегли, шиферу та гнилої крупи.

      Знаєте, чому провладні реформатори взялися так гарячково проштовхувати політреформу, в результаті якої вони прагнуть зробити другорядною роль майбутнього Президента України в управлінні державою? Та тому, що бояться Віктора Андрійовича, наділеного повноваженнями нинішнього глави держави, які визначені діючою Конституцією. За таких умов він стає для них набагато небезпечнішим, ніж на колишній посаді Прем'єра. Люди, яким є що втрачати, якщо не зможуть перешкодити всенародному обранню Президента, розуміючи шанси Віктора Ющенка, то хочуть принаймні обмежити його можливості.

      — Багато хто скептично оцінює готовність народних мас рішуче протидіяти зухвалим політичним витівкам влади. Мовляв, найактивніша частина населення або пристосувалася до особливостей нинішньої української дійсності, або виїхала за кордон на заробітки, решта від безсилля опустила руки.

      — Не поділяю таких скептичних поглядів. Складніше, звичайно, з мешканцями сходу України, хоча і там не всі люди принишкли з переляку. Я був у Донецьку, коли тамтешня влада зірвала проведення з'їзду блоку «Наша Україна», то прості донеччани скаржилися у приватних бесідах, що ними в області керує не влада, а криміналітет, готовий іти на все заради збереження своїх нинішніх позицій. Злякатися вони можуть лише народного гніву. І, думаю, далеко не всі на сході України покірно пхатимуть голови у кримінальне ярмо.

      Про наших краян годі й казати. Мені останнім часом довелося часто їздити по районах — проводити установчі збори, і я переконався, що прикарпатці не змиряться з політичною наругою у своїй державі. За неповних чотири місяці, відколи ми почали працювати над створенням в області відділення громадського об'єднання «За Україну! За Ющенка!», вже виникли міські осередки в Івано-Франківську, Коломиї, Болехові, районні — на Верховинщині, Коломийщині, Косівщині, Снятинщині та Тисмениччині. На черзі — Рогатинський та Рожнятівський райони. Після проведення обласної установчої конференції, запланованої на 25 січня, ми завершимо створення осередків у решті районів Івано-Франківщини. Ряди громадського об'єднання вже поповнило понад три тисячі прикарпатців. Далі, без сумніву, буде більше. Люди напередодні президентських виборів помітно активізуються. І це добра ознака того, що вони не віддадуть ініціативу правлячим «кардиналам» з Печерських пагорбів, які прагнуть келійно обирати главу держави.

З досьє «УМ»

      Любомир Малофій народився 9 квітня 1962 року в селі Крихівці, біля Івано-Франківська, в сім'ї репресованого греко-католицького священика. У малолітньому віці разом зi старшою сестрою Лілею залишився сиротою. Обоє виховувалися в тітчиній родині. Ліля, за чоловіковим прізвищем — Григорович, відома в сучасному українському політикумі постать: тричі поспіль обиралася депутатом Верховної Ради, нині — член фракції «Наша Україна».