18 жовтня 2007 року Міністерство культури і туризму України, «йдучи назустріч проханням громадськості», відкликало свого листа до Київської міської ради щодо передачі храму Спаса на Берестові у користування УПЦ Московського патріархату. Прохань справді було багато — і публікації в пресі, і відкриті листи до Президента з підписами найшановніших науковців і громадських діячів. Відтак церква Спаса залишається у складі Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника, у віданні якого перебувала й раніше.
Сьогодні Київрада має розглядати претензії Московського патріархату на інші споруди Національного заповідника: сторожку при вході до Нижньої лаври (саме з неї черговий пожежник–охоронець зафіксував номери машин і прізвища робітників, які розбирали лаврські ворота) і будівлю Державної історичної бібліотеки України, де зберігається понад 85 тисяч книг та півмільйонна картотека матеріалів з історії міст і сіл України.
Закон для всіх один?
Дивно, що майном Національного заповідника розпоряджається влада міста. Адже, за законом, об’єкти національного значення повинні перебувати у державній власності. «Тут є законодавча колізія, — розповідає директор Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника Сергій Кролевець. — У 1970–ті роки місто забрало заповідник у Мінкультури, а з 1993 року заклад знову підпорядковано Мінкультури. У 1996 році заповідникові надано статус національного. Але його майно досі перебуває у власності міста. Виходить плутанина: заклад адміністративно підпорядковується Державній службі охорони національної культурної спадщини при Мінкультури, гроші надає держава, рішення щодо майна приймає Київрада, а відповідати за все має заповідник. Має бути прозора система управління, зрозуміла всім».
У 2001 році за дорученням уряду працівники заповідника розробили «Концепцію розвитку Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника та принципів співіснування з релігійними організаціями в його межах». Зокрема, для того, щоб привести до ладу питання з майном. У 2002 році віце–прем’єра Семиноженка змінив Табачник, і уряд надовго перестав цікавитися заповідником. У квітні 2006 року уряд Єханурова видав рішення щодо розв’язання проблем Національного Києво–Печерського заповідника. У перші дні роботи нового уряду, під керівництвом Януковича, УПЦ МП передала Прем’єрові пропозиції намісника Києво–Печерської лаври архієпископа Вишгородського Павла (Лебедя), де він пропонував «прибрати» з Лаври заповідник і музеї.
За це діло взявся, зокрема, віце–прем’єр Дмитро Табачник, який уже «засвітився» у кримінальних справах, передусім щодо масштабного пограбування Львівського історичного архіву. Київрада прийняла рішення, що Лаврі треба віддати спершу три корпуси заповідника. У вересні 2006 року Мінкультури зобов’язав заповідник передати монахам один із них — 58–й. Звідти виставили кілька десятків працівників Відділу охорони пам’яток, архів запломбували, столи і стільці поскидали в гаражі. Коли так само вчинять і з іншим «облюбованим» корпусом — без робочого місця залишаться майже100 співробітників.
24 січня цього року Табачник очолив новостворену Комісію з питань повернення майна релігійним організаціям при Кабінеті Міністрів. Завдяки цьому 1 серпня постановою уряду було внесено зміни до складу Наглядової ради Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника, зокрема, було записано туди заступника київського мера Віталія Журавського — затятого шанувальника Московського патріархату. 23 серпня міністр будівництва Володимир Яцуба своїм наказом ліквідував Науково–дослідний інститут історії та теорії архітектури і містобудування, який завжди виступав на захист національного культурного надбання.
Москві потрібен Спас
Цього року в російській столиці справляли черговий ювілей, і група депутатів Московської міськради попросила свого президента Володимира Путіна допомогти перевезти до Москви прах київського князя Юрія Долгорукого. Не так давно про це ж клопотався і мер Москви Юрій Лужков. Одним із головних розпорядників праху князя (до речі, так і не знайденого) чомусь виступила УПЦ Московського патріархату. Керівник справами МП архієпископ Митрофан повідомив про наміри МП передати Росії останки князя Юрія Долгорукого у разі їх ідентифікації і ухвалення з цього питання політичного рішення.
Назва поселення «Москва» вперше згадується в літописі у 1147 році, за часів Долгорукого. Однак ніякими літописами не підтверджено, що те селище заснував саме князь Юрій. Воно, можливо, існувало й до нього — археологічних розкопок із цього приводу, здається, ніхто не проводив. Адже для росіян важливіше підтримувати міф, що їхнє місто заснував нащадок Мономаха: хай Москва буде й не надто стародавня, але — «спадкоємиця Русі».
Долгорукий не залишив заповіту, де просився б бути похованим у Москві. Поховали князя у церкві Спаса у резиденції Київських князів у селі Берестове (зараз, відповідно, це територія Лаври). У літописах вона відома як усипальниця Мономаховичів. У 1980–ті роки археологи знайшли у церкві 78 поховань і напис на стіні, що тут поховані дві дочки і син Володимира Мономаха — черниця Євпраксія і Софія та Великий київський князь Юрій (Долгорукий). Про це говориться і в літописах. Восени 1947 року, коли Москва відзначала 800–річчя, на місці можливого поховання князя встановили надгробок у вигляді давньоруського саркофага і написали: «Тут поховано Юрія Володимировича Долгорукого—засновника Москви».
Син Долгорукого Андрій «без отчої волі» з княжої резиденції у Вишгороді утік у Владимиро–Суздальське князівство. Ще й прихопив київську святиню — ікону Богоматері Вишгородської, яка нині відома світові під назвою Владимирської. По смерті батька Андрій не намагався посісти київський престол і залишився у Владимирі. Очевидно, тоді й почала формуватися багатоетнічна політична спільнота (переважно угро–фіно–слов’янська, згодом і тюркська), що пізніше стала відомою як російська нація. Важко пояснити, чому її керівництво незлюбило Київ. У 1169 році князь Андрій влаштував набіг на руську столицю. Київські храми були пограбовані, будівлі понищені, загинули люди. Відтоді «другий Єрусалим» так і не піднявся до «допогромного» рівня.
Тим часом Андрій, прозваний своєю спільнотою Боголюбським, домагався незалежності Владимиро–Суздальського князівства від Київської церковної влади. Тоді Константинопольський патріарх не дозволив підмінити центр хрещення Русі осередком «боголюбства». Ця мрія здійснилася у 1668 році, коли «світ перевернувся» і київських митрополитів став висвячувати Московський патріарх.
Гранти без гарантії
Керівництво Києво–Печерської лаври дуже хоче володіти церквою Спаса на Берестові. Віднедавна під церквою щодня можна було бачити батюшку з кількома бабусями, а по четвергах — хресний хід. Однак церква ця ніколи не була складовою Києво–Печерської лаври. Її будували в резиденції князів, а не в монастирі. Нині вона входить до Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника й охороняється відповідним законом.
Для українців церква Спаса на Берестові є визначною духовно–об’єднавчою цінністю. Адже в XVII столітті у ній служили і православні, й греко–католицькі священики. Свого часу цю церкву підняв з руїн святий Петро Могила, коли був архімандритом Києво–Печерської лаври. Саме він розшукав під руїнами Десятинної церкви могилу св. князя Володимира–хрестителя і переніс його останки до лаврського Успенського собору. Митрополит мав мрію: поєднати всіх «руських людей християнської віри».
До того ж церква Спаса має неабияку мистецько–історичну цінність. У 1970 році тут під розписами XVII ст. виявили давні фрески часів княжої доби. Вони збереглися краще від фресок Софійського собору і Кирилівської Троїцької церкви, частково понищених невмілою реставрацією у XIX столітті. Скажімо, «Чудесну риболовлю на Тиверіадському озері» у ХVІІ столітті не здряпали, а затинькували, отож збереглася вона майже в первісному вигляді.
Утім реставрацію не вдалося завершити через брак коштів, у 2002 році церкву було внесено до вісника ЮНЕСКО «Перелік 100 світових пам’яток, що перебувають під загрозою».
У жовтні 2002 року начальник столичного управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища Руслан Кухаренко розповів у одному з інтерв’ю, що отримав міжнародний грант на розробку проекту консерваційно–реставраційних робіт для церкви Спаса на Берестові. Він повіз до США власний проект. За умовами надання наступного гранту, Київська міська державна адміністрація мала фінансувати половину суми. Однак державного фінансування не надійшло. І от намісник Свято–Успенського Києво–Печерського монастиря Павло (Лебедь) пообіцяв міністрові культури Юрію Богуцькому, що відремонтує церкву Спаса, якщо її передадуть Лаврі. Відтак у прес–релізі МП зазначено, що «наказом 820/22,15–07 від 07.09.2007 р. міністр Ю.П. Богуцький дав згоду на передачу храму в постійне користування УПЦ».
Благолєпіє «євроремонту»
Цивілізований світ знає, що церкві Спаса потрібен не ремонт, а реставрація. За кільканадцять років стало відомо, як «реставрує» Московський патріархат. У вересні директор Києво–Печерського заповідника Сергій Кролевець виступив із заявою, що за десятиліття у лаврі зруйновано 10 історичних об’єктів, зокрема, келії Гостинного двору, ківорій і криниці св. Феодосія та св. Антонія, покриття Економічного проїзду. І ось тепер — брама при вході до Нижньої лаври. Сергій Кролевець зазначив, що всі ці об’єкти перебувають на балансі заповідника, але дирекція не має права нагляду за ними, бо їх своїми вважає церква.
«Реставрація» в уявленні монахів — це «євроремонт», переконані пам’яткоохоронці й музейники. «Церква може за рік–два все привести до «благолєпія», якщо матиме кошти. Але буде втрачена сакральна цінність пам’яток, що несуть інформацію тисячолітньої традиції нації», — каже вчений секретар Києво–Печерського заповідника Наталя Горська. Власних реставраторів УПЦ МП не має. Владика Павло Лебедь переконує, що співробітники заповідника разом із мистецькими колекціями мають перебратися «під крило» монастиря: тоді й вони будуть ситі, і монастир відреставрований по–науковому. Наталя Горська в таку можливість не вірить: «У нас церква відділена від держави. Чому люди, які не є прихильниками Московського патріархату, не можуть бути долучені до, скажімо, пам’яток архітектури епохи бароко? Київська лавра — це ж надбання не якоїсь однієї конфесії, а всього народу, навіть людства».
Нині у штаті заповідника понад 400 співробітників. Можливо, це забагато. Але заповідник видає єдиний в Україні «ваківський» музейний журнал, проводить щорічно по три наукові конференції. Так, Нестеровські студії, присвячені духовно–культурній спадщині Київської Русі, міжнародні Могилянські читання (цього року будуть уже 12–ті) — розвиткові музейної справи. Накопичується науковий досвід, який публікується у наукових збірниках. Утім застосувати його на практиці неможливо без фінансування. У цей час монастир отримує гроші з держбюджету і без жодного наукового досвіду «доглядає» за будівлями.
Харч для «золотого тільця»
Християни усього світу знають Київ, бо тут є Києво–Печерська лавра. А лавру шанують не так за її архітектурні пам’ятки (ними захоплюються тисячі туристів інших віросповідань), як за правдиву святиню — мощі 120 святих праведників. Зокрема — святої діви Iулiанiї, преподобних Iлії Муромця, лікаря Агапiта, літописця Нестора. Утім у 2003 році, за багатьма свідченнями, УПЦ МП навіщось віддала до Ростова–на–Дону мощі преподобного Іллі Муромця та ще 16–ти святих.
Може, за цими дарунками ховається «якась політика»? Адже намісник владика Павло (Лебедь) є активним політичним діячем. Нині — депутатом Київської облради від Партії регіонів. Важко не згадати, що усі хресні ходи «проти демократії» під час Помаранчевої революції 2004–го починалися від Лаври. У січні 2004–го на території Лаври з благословення митрополита Володимира (Сабодана) поставили триметрову копію донецької «Пальми Мерцалова». Голова Української національної консервативної партії Олег Соскін пояснює особливу прихильність МП до Віктора Януковича тим, що той «дає великі гроші російській церкві та її ієрархам, чим спокушає керівників РПЦ служити «золотому тільцю», а не Богу».
На тлі таких світських зацікавлень цієї релігійної структури органічною виглядає відпрацьована практика шокуючих психологічних атак, яка була б дивною для правдивих християн. Скажімо, масове прокляття, яке «наслав» на співробітників заповідника владика Павло. Або ж страхітливі «хресні ходи», якими представники цієї структури намагаються схилити владу чи громадськість прийняти якесь рішення на користь МП. Або — днями — протест проти перейменування вулиці Січневого повстання на вулицю Гетьмана Мазепи.
Увесь цей контекст наштовхує мислячих людей на природні висновки. УПЦ МП — це нова структура, яка не має прав на майно дореволюційної церкви, знищеної більшовиками і не відновленої. Очевидно, що нинішня УПЦ МП так само, як і створена Сталіним РПЦ, не є спадкоємицями дореволюційного православ’я, тим паче Київської церкви. Хіба природно, що на теренах Грузії і України, що мають понад тисячолітню традицію християнства, духовні центри підпорядковуються Москві? Думка з цього приводу істориків і богословів ще не обговорюється публічно. А два укази попередніх президентів щодо реституції (Кравчука від 1992 р. «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» та Кучми — від 2002 року «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій») не дружать ні з історичною, ні з законодавчою дійсністю України.
Територію Дальніх печер лаври Рада Міністрів УРСР у 1988 році віддала в користування «новоствореній печерській релігійній громаді» у зв’язку з відзначенням 1000–лiття Хрещення Києва. Про це просив на прийомi в Кремлi Київський митрополит Філарет, який у 1980–х роках очолював комiтет з пiдготовки до цього свята. Але що то за «печерська громада» (УПЦ МП тоді ще не існувало) і хто є її спадкоємцем нині — невідомо. Утім цій громаді, згідно з указом Президента, було передано понад тисячу сакральних пам’яток з музейних фондів заповідника — для облаштування спорожнілих після більшовицьких «набігів» лаврських соборів. Передані пам’ятки, відповідно, було знято з музейного обліку, але церква свого обліку не веде. Отже, частина національного духовно–історичного надбання України ніби канула в Лету. Страшно подумати, але, за бажання, її тепер можуть комусь дарувати чи продавати...
«Контроль над Верхньою лаврою — то не тільки акт великого ідеологічного значення, який для прибічників «канонічного православ’я» означатиме саме їхнє право на давньокиївську спадщину. Це ще й колосальне збільшення доходів монастиря», — пише член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО Максим Стріха. А на думку відомого поета Дмитра Павличка, «передача церкви Спаса на Берестові є спланованою акцією, кінцевою метою якої є будівництво неподалік нового готелю з паркінгом».
Церква на службі
Владика Павло не оминає нагоди позбиткуватися з заповідника, мовляв, держава надає йому кошти, а заповідник не в змозі відремонтувати своїх будівель, а от ми за власний рахунок і будуємося, і ремонтуємося... Утім попри демонстрацію багатств, монастир не має вдосталь власних коштів і сам себе не утримує. Комунальні платежі сплачував за нього Національний заповідник. На ремонт Лаври надходять кошти з держбюджету, хоча, за законом, церква у нас відділена від держави.
У документах Кабінету Міністрів можна побачити дивну гру з назвами об’єктів фінансування. Спершу в статтях Держбюджету вказувалося, що кошти надаються на ремонт споруд Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника. Однак Постанова № 801 від 2 червня 2003 року скасовує попередню, і гроші йдуть уже монастирю. Переважна більшість чиновників і журналістів не звертає на це уваги, бо плутає Лавру (монастир УПЦ МП) і заповідник (державну установу).
Згідно із Законом про бюджет України на 2007 рік, на ремонт Києво–Печерської лаври через Мінбуд виділено 12,5 мільйона гривень. У березні Кабмін виділив Мiнiстерству будiвництва ще 4 млн. 715 тис. гривень iз коштiв резервного фонду держбюджету для, як йдеться у документі, «лiквiдацiї наслiдкiв надзвичайної ситуацiї на територiї Києво–Печерської лаври» — що то за «надзвичайка» була — відомо всім: внаслідок необачної господарської діяльності новітніх ченців почали обвалюватися тисячолітні печери. У 2006 році уряд виділив монастирю 3 мільйони гривень і 1 мільйон 100 тисяч із резервного фонду. 11 вересня 2007 року, саме перед виборами, Кабінет Міністрів затвердив комплекс заходів щодо реставрації Великої лаврської дзвіниці. А заповіднику, на часткову реставрацію Троїцької надбрамної церкви виділено у 2007 році всього 661 тисячу гривень. «Державні службовці свідомо спрямовують шалені кошти на монастир і змушують його виконувати державні програми з реставрації, — каже Сергій Кролевець. — Уряд перетворив Лавру на найбільшого споживача державних коштів, виділених на реставраційні роботи, і сам відмежовується від охорони пам’яток. При цьому чиновники спокушають монахів величезними сумами, забуваючи, що монастир — це місце усамітнення й молитви».
ДОВІДКА «УМ»
Після проголошення радянської влади церкви й монастирі було націоналізовано, з них систематично вилучали цінності на продаж. З 1919–го по 1922 рік із Києво–Печерської лаври було вилучено коштовностей на суму понад 164 657 карбованців золотом. У 1922 році на вимогу пам’яткоохоронців на території Лаври створено Музей культів і побуту (частина його співробітників згодом були репресовані). Основою цього закладу стали колекції Церковно–археологічного музею і Київського університету св. Володимира. Ці колекції таким чином були збережені. Церковні цінності з храмів і ризниць Свято–Успенської Києво–Печерської лаври не ввійшли до музейного фонду України і тому були майже цілковито вилучені для поповнення музейних колекцій Москви й Петербурга або ж продажу за кордон «для потреб індустріалізації».
У 1926 році Києво–Печерську лавру оголошено заповідником. У роки «войовничого атеїзму» в Лаврі не було зруйновано майже жодної споруди. Лише в листопаді 1941 року, під прикриттям німецької окупації, енкаведисти висадили у повітря Успенський собор.
У 1996 році заповідникові надано статус національного. У 1990 році 14–та сесія міжнародного комітету ЮНЕСКО внесла Києво–Печерську лавру в Список всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.
