Чи є кіно інтернаціональним,

Протягом бодай одного дня «Молодості», де в кожній залі кінотеатру «Київ» іде картина, яку б хотілося переглянути, виникає відчуття розгубленості. Підеш у Синю залу, може, ніколи не побачиш того, що йде у Червоній чи Кінематеці, і навпаки. А вибирати треба, не задумуючись, майже пальцем у небо, бо щохвилини пропускаєш дорогоцінні кадри. Надавати перевагу в такій атмосфері я вирішила картинам новішим, хоча й розумію: кінораритет 70х років навряд ще десь побачимо, окрім фестивалю.

Кому найлегше уникнути в’язниці

У програмі «Фестиваль фестивалів», куди добирають стрічки­переможниці та учасниці конкурсних програм найвідоміших міжнародних кінофестивалів, я подивилася фільм «Параноїд парк» незалежного американського режисера Гас Ван Сента (2007). Після того як Ван Сент отримав у 2003 році Золоту Пальмову гілку в Канні за фільм «Слон», після його роботи про Курта Кобейна «Останні дні», кожна наступна картина режисера викликає посилену увагу. У «Параноїд парку» немає голлівудських зірок — режисер збирав акторів у інтернеті й за типажами — чи типових американських приколів, за якими можна визначити «національність» кіно. Навпаки, у центрі фільму — школа, в якій ніхто не зачитує типових американських творів, немає дітей різних національностей, учителів­суперменів чи абсолютних невдах. Натомість є група підлітків­скейтбордистів, які скрізь одинакові. Це своєрідний скейтовий культ — неодмінно худорляві, з довгим волоссям, зі спущеними до колін широкими штанами, у широких футболках і светрах тінейджери. Скейтбордист Алекс у неділю вночі з компанією старшого на декілька років побратима по дошці чіпляється за поїзд і в напіввисячому стані планує під’їхати до Параноїд парку, найкращого парку скейтбордистів. Знайомий Алекса говорить малому, щоб не дуже вихилявся, бо може зірватися і потрапити під зустрічний поїзд і тоді — «капєц», білі капці. А коли патруль застеріг екстремалів і для переконливості кілька разів ударив гумовою палицею по ногах, Алекс штовхнув міліціонера дошкою і не встиг оговтатися, як чоловіка розрізало навпіл. Та фільм не про смерть, а про життя хлопця після чужої смерті. Він ходить до школи, кохається з тупуватою красунею зі спортивної групи підтримки, дружить із дівчиною, яка знає багато про Ірак і хоче поїхати туди воювати. Алекс не цікавиться війною, та вона впевнена, що декілька статей у газеті змінять його погляди. Він не розповідає нікому про свої переживання. Бо що такого у смерті патруля, коли в Африці діти помирають з голоду, коли в Іраку тоталітаризм, а ще десь горять ліси... Алекс також знає, що його не притягнуть до відповідальності, бо дорослі шукатимуть винного, який пов’язаний з грішми, а не підлітковою дурістю. Напевне, саме в сюжеті і впізнається американськість.

Хто кого — дружба між чоловіками чи кохання до однієї дівчини?

Не знаючи, що картину «Один мій друг» 2006го зняв німець Себастьян Шіппер, і не вслуховуючись у мову оригіналу, теж можна здогадатися про країну, де розвиваються події. Цього разу видає головний герой Карл Блонвальд (Даніель Брюль), який прославився у стрічці «Ґуд бай, Ленін» (2003). Німецька охайність, педантичність, задатки геніальності у вивченні мов, нагороди найкращого працівника року за винахідливість, але при тому невизначеність у житті й напівсонне існування, яке щоранку намагається порушити різкий дзвінок будильника. Щоб розрухати Карла, директор страхової компанії, в якій працює герой Брюля, відправляє його з розкішного кабінету на деякий час мити машини. І він як справжній німець без жодних заперечень погоджується. На співбесіді до Карла прив’язується веселун Ханс, якому наплювати на охайний одяг, комфортне життя і високооплачувану роботу. Він не шукає власної реалізації, хоча, як не дивно, теж німець. Просто собі прокидається зранку і розуміє, що все життя — попереду. Дівчина Ханса стає подружкою Карла, і тут хлопці й випробовують чоловічу дружбу на міцність. Картина «Один мій друг» демонструється у рамках програми «Німецький бульвар».