Булава для гетьманського зятя

Мистецтву залицятися вчили в академіях

Гетьман Мазепа вважав, що однією з підвалин державної могутності є міцний шлюб і непорушні родинні стосунки її провідників. У гетьманській Україні культурі залицяння, освідченню в коханні навчали спудеїв у академії та колегіях.

У ті часи дівчата виходили заміж у 15—18 років, а заможні чоловіки одружувалися у 30—40. Серед старожилів ходили легенди про генерального обозного Петра Михайловича Забілу, який прожив 109 років, а коли йому було за 80, узяв другий шлюб з Агафією, вдовою Герцика.

Протягом XVII і на початку XVIII ст. під час шлюбної церемонії священик запитував молодих: «Чи шлюбиш?» (на що відповідали: «Шлюбую!») — а потім: «Чи любиш?» («Люблю!»). Потім: «Чи береш його за чоловіка?», «Чи береш її за жінку?» — й отримавши півзолотого, реєстрував шлюб.

Водночас українське суспільство було розпусним. Про це зауважував, зокрема, полтавський священик: «Козаки єдною жункою не контенуються, але що город — то інша». Тому гетьманська політика була спрямована на укладання серед старшинських родів зразкових шлюбів, що слугували б прикладом для суспільства.

Шлюбна церемонія вбирала як народну обрядовість, так і придворний батуринський церемоніал. З часів правління Івана Самойловича на весіллі представників гетьманської родини чоловікові надавався шлюбний клейнод. Це приклад українізації державної церемонії. Між іншим, тоді було прийнято, щоб гетьман надавав військовий клейнод (власне, булаву) командувачу іноземною армією під час її перебування в Україні. Військові клейноди, отже, отримували московські та польські генерали в часі кримських та азовських кампаній. До речі, під час державного прийому в Батурині українізувалися титули іноземних гостей, яких представляли Мазепі, скажімо, англійськими або молдавськими гетьманами, німецькими підскарбіями.

Бароковий «масовик–затійник», «тамада» і «весільний генерал»

Іван Мазепа вперше був свідком церемонії вручення шлюбного клейнода гетьманом Іваном Самойловичем своєму зятеві. Донька Самойловича Парасковія була перебірливою дамою: її руки просили князь Олександр Голіцин і київський воєвода Федір Шереметьєв. Зрештою, обранцем (мабуть, не так нареченої, як її батька) став Шереметьєв. Коли за два роки подружнього життя Парасковія померла, 17 травня 1685 року гетьман Самойлович направив разом зі стольником Семеном Неплюєвим своїх посланців — генерального осавула Івана Мазепу та генерального бунчужного Костянтина Голуба — до Шереметьєва з наказом повернути клейнод.

Сам Іван Мазепа, вже будучи гетьманом, кілька разів надавав шлюбний клейнод на весіллях свого дому: 1691 року у Гадячі племінникові Стефанові Трощинському, 1698 року в Батурині ніжинському полковникові та маршалкові шляхетства Івану Обідовському (синові сестри Олександри).

Необхідним атрибутом шляхетського шлюбного етикету було «віддання» панни після повернення з церкви. Панну — той «живий клейнод» — від імені батьків передавав коханому один із гостей, який виголошував промову. Звичай вимагав, щоб оратор перерахував цноти та переваги молодої панни, заслуги роду, описав їхній герб. Орація носила яскравий бароковий характер. З не меншою помпою від імені чоловіка відповідав інший оратор. Промови мали панегіричний характер і були насичені гумором.

На весіллях гетьманської рідні та генеральних старшин проголошувалися численні вітальні промови та згодом писалися панегірики. Так, на шлюб Івана Обідовського з Ганною Кочубей, донькою генерального писаря Василя Кочубея, відома промова придворного поета Стефана Яворського, проголошена у батуринській Свято–Троїцькій церкві. Оратор вітав зі шлюбом «гербовне пташеня гетьманського сестринця вельможного Іоана з Обідова». Автор згодом видав про це книгу «Виноград Христов».

На тому весіллі також був присутнім митрополичий писар Пилип Орлик, який невдовзі надрукував шлюбний панегірик «Сарматський Гіппомен». Поет подарував молодим весільну пісню Гіменея, бога шлюбу. За численними бароковими прикрасами поеми можна простежити перебіг пишного українського весілля. Урочистості відбувалися в Батурині та Києві. Після обрядової церемонії молоде подружжя Обідовських в батуринському Сеймі вітав сам гетьман Іван Мазепа, а за кілька днів вони поїхали до Києво–Печерської лаври за духовним благословенням.

Не посилали, але лаялися

У Гетьманській Україні на побутовому рівні вживалася лайка, яка мала не лише самобутнє походження, а й була цензурною. Легкі вульгаризми іноді потрапляли навіть до гетьманських листів або універсалів — як засіб посилення оцінки якихось неправомірних вчинків або неадекватної поведінки чиновників.

Великою образою для шляхетних осіб було слово «бенкарт», тобто позашлюбна дитина. Наприкінці XVII ст. справи про порушення честі «внаслідок лайливої образи бенкарт» розглядав не лише гетьман, а й Генеральний військовий суд. Судовий вирок однієї з подібних справ передбачав за неправомірно вжите щодо козака образливе слово «бенкарт» не лише штраф, а й публічне вибачення у принизливій формі: «Щом мовив на тебе, пана Івана, називаючи тя бенкартом і нечистого ложа сином, то тогди щекалем на тебе як пес». Але оскільки відповідач привселюдно у Батурині відмовився проголосити вибачення саме у такій формі, Генеральний військовий суд ухвалив тримати його в ув’язненні безстроково, доки не погодиться на публічне вибачення. Зі справи відомо, що відповідач так і не зголосився до вибачення та просидів у в’язниці рік. Його було відпущено лише після «слізного прохання» дружини відповідно до амністії переяславського полковника Леонтія Полуботка.

«Бенкартство» також вживалося митцями у переносному політичному розумінні, наприклад, на адресу високопосадових чиновників, які досягнули влади несправедливим шляхом, або депутатів, котрих обрали за хабарі чи чиєсь високе заступництво. У цьому випадку «бенкартство» заперечувало моральні засади суспільства, а водночас і «чистоту клейнода» несправедливо призначених чиновників.

Мистецькі забави гетьманів

У вільний від державної служби час українські гетьмани бавилися театральними виставами, які грали у Батуринській Гончарівській резиденції. У придворному гетьманському театрі ставилися і найвідоміші європейські твори, і українського драматурга Дмитра Туптала. Придворний гетьманський театр був доступним для батуринських міщан на свята, але вхідний квиток коштував дорого.

Відомо про гастролі в Батурині 1695 року театру з Прусії. Тоді німецькі актори персонально звернулися до гетьмана з рекламою своєї майстерності: «Ми вміємо грати на інструментах, ставити комедії. У нас є чарівна ліхтарія, якою ми можемо виявити щось гідне подиву — людську тінь або чийсь образ на білій стіні... Один із нас добре вміє танцювати різноманітні танці та перевертатися».

Подібно до традиції англійських королів українські гетьмани мали в Батурині придворних письменників, завданням яких було возвеличення у поетичній формі гетьманського чину, найвидатніших державних справ і військових перемог. Найкращих із них визнавали лавроносними поетами, першим з яких був Стефан Яворський. Гетьмани вельми часто відвідували батуринські мистецькі салони, де для Івана Самойловича декламували свої твори Олександр Бучинський–Аскольд і Павло Баранецький, а для Івана Мазепи — Пилип Орлик, Іван Орновський, Стефан–Семен Яворський та Іван–Петро Армашенко.

Такі розваги — карти, коні та собаки

Українські гетьмани полюбляли полювати в придесенських лісах, куди прямували в придворному оточенні на конях. Гетьман Іван Мазепа для військових потреб і полювання утримував Батуринський кінний завод, для якого закуповував найкращі породи коней. Мисливських собак Іванові Мазепі постачав його свояк Войнаровський, суддя Київського воєводства. Гетьман був вельми задоволений цими подарунками, про що згадував: «Хорта та суку вже випробував на полюванні. Мисливські собаки гарні, краще яких й уявити важко». Мазепа нерідко запрошував на полювання московських генералів або польських гетьманів.

Не гребували гетьмани й козацька старшина азартними іграми, серед яких найчастіше грали в карти.

Масті карт називалися дзвінок або бунька, червень або чирва, вино та жолудь. Сучасні французькі назви пік, треф, бубна поширилися лише з середини XVIII ст. Тогочасні картярські ігри мали назви — пікет, льомбар, памфіль, кабрилія, сенкилія.

Володимир СВЕРБИГУЗ