Чотири місяці триває політична криза в Бельгії, яка може призвести до розпаду країни на дві окремі держави. Такий кінець королівства політологи прогнозували вже давно. Головною причиною конфлікту, що розриває країну, є її двомовність і двокультурність. Північ Бельгії заселяють фламандці, які говорять нідерландською мовою, а південь — франкомовні валлони. Обидві мови — нідерландська і французька — мають статус державних. Конфлікт між двома громадами на мовному ґрунті триває з самого початку заснування королівства в 1830 році, і, як бачимо, нейтралізувати його так і не вдалося.
Історія Бельгії є яскравим прикладом загрози національній єдності, яку становить двомовність, затверджена на державному рівні.
І в цьому зв’язку можна провести паралель із ситуацією в Україні. Нардеп від Партії регіонів Вадим Колесниченко, автор 23–х(!) законопроектів про надання російській мові статусу регіональної, неодноразово посилався на досвід Бельгії та Канади — держав, сформованих різними етносами, на території яких статус державних мають дві мови.
Подібні пропозиції видаються, м’яко кажучи, дивними, оскільки і Бельгія, і Канада перебувають на межі розпаду. На проведеному в Канаді в 90–х роках референдумі сепаратистам франкомовної провінції Квебек не вистачило мізерної кількості голосів для того, щоб відокремитися від Канади.
Посилання на нетиповий для Європи приклад мовної ситуації Бельгії, а не на більшість національних європейських країн, створених шляхом об’єднання населення на базі мови й культури титульної нації, як–то Франція, Італія, Німеччина, Данія, Португалія, Швеція та ін., як усі сусідні слов’янські й неслов’янські країни на наших західних і південно–західних кордонах, — це свідомі спроби впровадити в масову свідомість хибне уявлення про буцімто природний» і «демократичний» шлях утвердження двомовності на державному рівні, тоді як реальне мовне життя Бельгії і Канади лише підтверджує той факт, що впровадження двох мов у статусі державних або офіційних (що одне й те саме) в одній країні призводить до постійного конфлікту між мовно розділеними частинами суспільства.
Якщо ж переглянути донецьку пресу, то можна знайти й замовників законопроектів нардепа від Партії регіонів. Так, газета «Донецький кряж» у квітні цього року опублікувала цікаве інтерв’ю з Андроніком Міграняном, головою комісії з питань глобалізації та світової інтеграції Громадської палати Російської Федерації, професором Московського університету.
У статті Мігранян передбачає три варіанти виходу з кризи, кожен із яких є проектом розчленування України. «Первый выход, — пише він, — заключается в том, что политический класс Украины будет вынужден признать, что на Украине проживают два народа или две политические нации. В этом случае возможна федерализация Украины по типу Канады или Бельгии, с приданием широкой автономии ее различным самоопределяющим частям».
Другий варіант виходу з кризи містить заклик до Сходу й Півдня протистояти «тискові Києва і Львова», що в контексті пропозицій московського професора означає протистояти побудові Української національної держави.
І останній, третій, варіант розв’язання конфлікту пан Мігранян вбачає в повному відокремленні частини регіонів від України: «...надо рассматривать и третью перспективу разрешения политического кризиса: как можно более безболезненный раскол Украины. Тогда два народа, живущие на современной Украине, обретут возможность строить два различных государства на тех принципах, которые каждый из этих народов считает для себя более подходящими».
Ось так, плани розчленування сусідньої держави уже не становлять предмет таємних протоколів, а відкрито публікуються в газетах, що виходить на її ж території.
Лариса МАСЕНКО, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво–Могилянська академія»