Ярослав Попович: Тепер я виступаю лише на найважливіших змаганнях

Найкращий український гонщик Ярослав Попович уже тривалий час мешкає й виступає за кордонами України. Утім уродженець Львівщини ніколи не забуває про Батьківщину, при першій нагоді приїздить сюди, аби побачитися з рідними й близькими, зустрітися з журналістами й уболівальниками. Цього разу Попо пробув в Україні менше тижня, але знайшов час розповісти про те, яким вийшов для нього 2007 рік.

«У новій команді у мене будуть можливості для зростання»

Після трьох років перебування в американській стайні «Діскавері ченнел» Ярослав переходить до бельгійської «Предіктор–лотто», за яку виступатиме з 1 січня упродовж такого ж – трирічного — терміну.

— У «Діскавері ченнел» гонщиків ще на початку сезону попередили, що команда, скоріше за все, припинить своє існування, — каже Ярослав. — Наш менеджер до останнього шукав нових спонсорів, але, хоч як прикро, через допінгові скандали ніхто не схотів вкласти гроші у найсильнішу команду світу. Це просто жах! Тоді я почав підшукувати собі нове місце роботи і вибрав «Предіктор–лотто». Бельгійці зробили мені пропозицію, від якої я не зміг відмовитися. При цьому я сам обиратиму, на які змагання їхати. Також мене влаштовують і завдання, поставлені переді мною.

— Хто ще виявляв зацікавленість у ваших послугах?

— Італійські команди «Ліквігас» і «Мілрам», бельгійська «Квік степ», швейцарсько–казахстанська «Аста­на», французька «АG2r превоянс» і російсько–італійська «Тінькофф».

— Як ви оцінюєте час, проведений у «Діскавері ченнел»?

— Мій дебютний рік у цій команді виявився дуже вдалим. У 2005–му на «Тур де Франс» я посів 11–те місце, ставши кращим молодим гонщиком. Погодьтеся, непогане досягнення у моїй кар’єрі. У 2006–му, після відходу зі спорту легендарного Ленса Армстронга, в команді не було явного лідера, на якого б усі рівнялися. Але цього року ситуація для мене змінилася на краще, і на «Тур де Франс» я став восьмим. Нинішній сезон видався не надто складним, адже я не виступав на багатьох змаганнях, зосередившись лише на найважливіших турнірах.

Узагалі ж, із «Діскавері» пов’язано дуже багато приємних спогадів. Але я дивлюся вперед і щороку намагаюся здобувати нові перемоги. У 2008–му в новій команді я отримаю нові стимули, що, сподіваюся, принесе гарні результати.

— Вважаєте, зміна «стайні» піде вам на користь?

— Саме так. Адже завжди, коли міняєш роботу, з’являється бажання довести свою силу, проявити себе з найкращого боку. У «Предіктор–лотто» вистачає висококласних велогонщиків, поруч із якими я отримую гарну можливість підвищити свій професійний рівень. Хоча гіркота від того, що розпався дуже сильний колектив, який встиг стати справжньою родиною, ще залишається. Але таке життя, і в жодному разі не можна зупинятися на досягнутому.

— Чи не забагато, на ваш погляд, у велоспорті допінгових скандалів?

— Їх дійсно вистачає, але хочеться вірити, що цей неприємний період швидко мине. Далі так тривати не може. Сподіваємося, Міжнародна федерація велоспорту вдасться до низки рішучих кроків і викине весь допінг з нашого спорту.

«Розумію, що місце в збірній України нікому не гарантовано»

— Виступаючи за кордоном, ви, думається, не забували й про збірну України. Але на чемпіонат світу таки не поїхали. Чому?

— Напередодні вересневих змагань у Штутгарті я розмовляв із головним тренером національної збірної Андрієм Архаровим. Своє небажання виступати на чемпіонаті світу я пояснив тим, що перебував у не найкращій спортивній формі. Сил на гідний виступ бракувало, а ганьбитися не хотілось. Але я маю намір у всеозброєнні підійти до Олімпійських ігор–2008.

Головними стартами нового сезону вважаю для себе Олімпіаду й «Тур де Франс». Розумію, що місце у збірній мені не гарантовано, тим паче, що маємо лише три ліцензії. До того ж, до Пекіна треба буде їхати невдовзі після «Великої петлі». Але, гадаю, я встигну відновитися й набрати оптимальну спортивну форму, щоб продемонструвати високі результати.

— Яким чином відбуватиметься формування української олімпійської команди?

— На жаль, не так, як у більшості країн Європи. Наприклад, там перед чемпіонатом світу головний тренер за півтора—два місяці дивиться, хто показує найкращі результати, і саме його бере на змагання. Необов’язково боротися за медалі поїде той, у кого найбільше нагород і титулів. Адже світові форуми відбуваються через три місяці після чемпіонату країни, і неможливо весь цей час тримати себе у найкращій фізичній формі. А в нас на чемпіонат світу їде той, хто виграв національну першість. Як на мене, цей підхід є неправильним.

— Коли збираєтеся починати підготовку до нового сезону?

— Наприкінці жовтня в Італії відбудуться показові змагання, потім там же проводитимемо тренування. А в грудні на мене очікує збір на Мальорці, де я познайомлюся з новою командою.

«Намагаюся постійно бути поруч із сином»

— Ви прийшли на прес–конференцію у незвичній футболці. Звідки вона у вас?

— Придбав в Італії. Але якби ви тільки знали, що на ній написано... Матюки на мафіозну тематику. Італійською, точніше, навіть сицилійською. З вашого дозволу перекладати я не буду (сміється).

— Як нині проводите відпустку?

— Відпочиваю, не тренуюся і навіть взагалі не сідаю на велосипед. Багато часу проводжу з рідними, зустрічаюся з друзями. Намагаюся постійно бути поруч із сином. Бо ми з дружиною порахували, що загалом за вісім місяців я провів із ним лише два місяці. Треба ж, щоб Джейсон знав, хто його батько. А то трапляється, що я приїжджаю зі змагань, а він на мене дивиться як на якогось незнайомого дядька. Будемо це виправляти.