Київський оперний: спроба пунктиру

      Олена Сергіївна Зінькевич, окраса українського музикознавства і професор музичної академії, одна з моїх учителів, чиї лекцій з історії музики не перестану вдячно згадувати, видала книжку «Концерт и парк на Крутояре» («Дух і Літера», Київ, 2003). Книжка, точніше, збірка есеїв про музичний Київ столітньої давності, варта окремої розлогої рецензії; мене ж при вчитуванні зупинили кілька рядків, які Олена Сергіївна відкопала з «Кієвляніна» 1868 року. «Опера, может быть, непосредственнее указывает на успех общества, нежели даже великие мероприятия нашего мудрого правительства...».

      Про нинішній стан Київської опери нині багато писано — і про «півтори прем'єри на рік», і про кризу співаків, які воліють будь-що отримати закордонний контракт і змотатися з єдиної-солов'їної, про спектаклі, що «застрягли в часі», про фінансові негаразди, нафталіновий репертуар, проблеми з декораціями та реквізитом...

      Пригадую колишню «Аскольдову могилу», де воїни Київської Русі носили запорізькі шаровари та оселедці, а правування одного з героїв човном, підвішеним на мотузках, викликало не просто кпини, а гучний регіт iз гальорки. Як, утім, і одного з шостаковичівських Сергіїв, що ледь вміщався у жовтій шовковій сорочці і, походжаючи з видом затятого донжуана під шепіт кухарки «работник новый, девичур окаянный», ловив з партеру не зачаровані дівочі погляди, а неприховані знущання.

      Це було двадцять років тому. А за доби гривневих криз хнюпали ми з сином з «ложі третього яруса», коли вмирала Віолета, — і це після десятка вивчених у консі, розрізаних на лейтмотиви і пошматованих на «характеристики основних дійових осіб» опер Верді! І за нашими спинами, не стидаючись, плакала бабуся — одна з тих столітніх опероманок, яких кличуть на ім'я та по-батькові такі самі бабусі-чергові...

      Опера — велике диво, загадка, таїна. За красу бельканто прощається все — постбальзаківській вік і розпухла талія, шарнірна пластика й умовність поз. Нібито немодна нині, несучасна, не вписана до контексту через свій невибувний романтизм, героїчну сусальність та нестерпну ходульність сюжету, Опера, проте, відчиняє щовечора двері і не жаліється на відсутність глядачів. І всередині цього організму є люди, закохані в Неї, готові працювати безкінечно, шліфувати мистецтво. Таким видався мені, наприклад, хор Національної опери, великий колектив, що складається більш як зі ста співаків, а з ними — концертмейстерів, хормейстерів, бібліотекарів, репетиторів. І найвищого керівника, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Льва Миколайовича Венедиктова.

      Лев Миколайович недавно відзначив півстолітній ювілей роботи в театрі — тож років йому о-го-го! Та якось не випадає назвати його одним зі старійших диригентів. Побачивши, як по першій фальшивій ноті Венедиктов вискочив з-за пульта, слухаючи його «фірмові» жарти, спостерігаючи за копіткою роботою над найтоншими деталями, я сказала собі: час ділить людей не по горизонталі, а по вертикалі. Невичерпна енергія, гостре і влучне слово (от, каже, у мене тут зібралися усі в галошах п'ятдесят другого розміру), безпомилковий слух, досконале знання вокалу — адже працювати доводиться зі специфічним контингентом оперного хору, де майже кожен — готовий сценічний співак, а іноді, такий, що не відбувся, отже — з купою комплексів! Ці риси творчої особистості дозволяють Льву Миколайовичу бути на висоті хормейстерської справи. Не на тій недосяжності, яку дають почесні звання та регалії, а на тій, яка долається щодня. Яка щоразу приходить, ніби перша й остання перемога...

      Щось мене занесло на високий штиль; після репетиції, на якій пощастило бути, я зайшла подякувати. Лев Миколайович говорив по телефону і витирав піт із чола — ні, не хусточкою, а великим махровим рушником... Чомусь цей жест здався символом щоденної пекельної праці Опери, її хору й оркестру, її мімансу й допоміжного штату, її солістів та керівництва. Їх усіх можна піднести до небес, можна ноги витерти, а можна спробувати подивитися інакше.

      Атмосфера оперного фойє та глядацької зали вимагає неспішних походжань, чорно-лискучих смокінгів та декольтованих суконь, фліртувань і розглядань крізь лорнети, а не банальні біноклі. Антракти довгі, спішити нікуди; у проміжках між антрактами, які називають, здається, діями та картинами, теж неспішно розгортаються якісь драми та інтриги, руйнується чиєсь кохання, ллється чиясь кров... Це атмосфера «давно й неправда» — тих часів, коли Київ вважався оперним містом, коли Булгаков ходив на «Фауста» разів із сорок, коли оперні співаки були загальними улюбленцями, а втрату великих композиторів кожен киянин сприймав як особисту трагедію. Тоді це була атмосфера, об'ємна, прозора; нині ж бачимо розплющене чорно-біло-малиново-золоте тло для демонстрації туалетів та фінансових можливостей фірм.

      Ось Злотник, підбадьорений «Екватором», заявляє, що наступний його витвір буде завойовувати Оперу. Авжеж, якщо з телеекрана рекламна мамзеля волає з оксамитової ложі  «хачу-у-у!», то не оперового баритона вона хоче, і не «Оскара» за кращу роль — а морозива всього-на-всього, але скільки пафосу! Інша все може купити за MasterCard, навіть «безцінного» власного чоловіка (теж у театрі) — то чому Злотникові не купити з тельбухами Національну оперу і голосом співачки, що бере, кажуть, «ре» у третій октаві, заволати зі сцени «Губи тваї алиє-є-є»...

      Попса, друзі, попса давить усе. Фальшиве кокетування і картонно-картинні падання на коліна Ніколая Баскова деяким щирим і довірливим малоросам видаються за чисту монету. Вони й гадають: це — Опера. Розкіш. Багатство. «Красіва жись». А що ж «велікіє меропріятія нашого мудрого правітєльства» — вони розраховані здебільшого на вулицю, на підпилий охлос, прошу вибачення,  — демос, якому й узагалі «пополам», було б дешеве пиво. Олена Сергіївна, щоправда, дає цифри: сто років тому, коли головка капусти коштувала п'ять копійок, а буханець хліба — вісімнадцять, кращі квитки в Оперу були по десять рублів. Недешеве задоволення, скажу я вам. З тією відмінністю, що ті, хто нині має гроші на театральний квиток, пропорційні до сьогоденних продуктових цін, здебільшого перемовляються у партері по мобільних, не уявляють, кому ж-таки закохана Тетяна писала листа, і з «Кармен» виносять — «нє люблю, кагда женшчіна ізмєняєт»...

      То хто, питаю я вас, винен у нинішньому стані Національної опери — її керівництво, її зірки, одвічні інтриги у трупі, ревнощі, гордощі? Чи нинішній час, який вимагає саме такої Опери? Інша, здається, йому не потрібна.