Побороти Путіна

      Ані хвилини Корнійович не сидить склавши руки! Його нестримний потяг до діяльності, надзвичайна активність і струмінь енергії, що просто б'є через край, дивує стороннього відвідувача офісу федерації. Від інтерв'ю «УМ» Олександра Наухатька буквально щохвилини відволікають телефонні дзвінки, до кабінету постійно заходять чемпіони з самбо як Радянського Союзу, так і часів незалежності. Маючи багато титулів — перший віце-президент Міжнародної федерації самбо, віце-президент Національної федерації, головний тренер збірної України, член НОК, член Всесвітньої академії мистецтв і спорту — сивочолий Олександр Корнійович не проти й зараз час від часу позмагатися на килимі. Три роки тому, напередодні свого 60-річчя, він виборював ще одне звання — чемпіона Європи серед ветеранів. «Майстрів» — виправляє мене Наухатько, наголошуючи, що зараховувати його до позаспортивної ветеранської когорти ще рано. «До речі, минулого року, — продовжує Корнійович, — суперник зустрівся — міцний горішок, чемпіон із Якутії, розкусити його, на жаль, не вдалося. Та останнє слово ще буде за нами».

      — Олександре Корнійовичу, які зараз головні завдання Федерації самбо?

      — Сьогодні федерація намагається популяризувати самбо на периферії. Спеціально для цього ми організуємо такі, на мою думку, корисні турніри, як «Самбо — дітям села», аби залучити молодих талановитих хлопців і дівчат до нашого виду спорту. Мені приємно, що невеликі селища, наприклад, Лепетиха, Горохівка, виховують юних самбістів, і спортсмени з великих міст поступово втрачають «монополію» на українське самбо, поступаючись наполегливій сільській молоді. Приміром, у селі Крива Руда на мальовничій Полтавщині, звідки я родом, уже вшосте проходив всеукраїнський турнір серед юних самбістів на приз президента федерації. У цих поєдинках на рівних змагаються столичні спортсмени й хлопці та дівчата місцевої ДЮСШ, очолюваної директором і тренером Василем Марченком. Спортивний осередок Кривої Руди за минулі десять років виховав шістьох майстрів спорту й майже півсотні кандидатів. Юні таланти з сіл уже пробиваються й до національної збірної. А рівень самбо в нас «ще той» — 198 разів лунав національний гімн на честь переможців у різних кутках світу, на міжнародному рівні українці за роки незалежності загалом вибороли близько тисячі самбістських медалей та нагород.

      А головна наша проблема — не вистачає грошей, аби частіше організовувати для сільських дітей такі свята й одночасно робити корисну справу для спорту загалом. Крім того, ми ж через самбо повертаємося до свого духовного коріння, до власної історії. Адже самбо — це фактично букет елементів бойового гопака і традиційних козацьких забав.

      — Зрозуміло, що українське самбо — на провідних ролях у світі. А як щодо наших основних конкурентів?

      — Три країни — Росія, Україна, Монголія — лідери у світі самбо. І конкретно визначити, хто тут кращий, важко, адже саме ця трійця впродовж тривалого часу постійно перебуває в межах п'єдесталу в загальнокомандному заліку. Все закономірно. У 2003 році чемпіонат світу відбувався у Росії. Українська чоловіча збірна посіла третє, а жіноча — перше місце.

      — А давайте конкретно про збірну поговоримо...

      — У нас дев'ятеро хлопців і, відповідно, стільки ж дівчат в основному й більше 30 — у резервному складі. Всі члени збірної — майстри спорту, в тому числі й міжнародного класу. 70 відсотків спортсменів належать до силових структур країни — СБУ, МВС, міліція, прикордонники. Багато хто з випускників тепер викладають у Національній академії внутрішніх справ, є там і студенти-самбісти.

      Ми пишаємося такими спортсменами, як неодноразовий чемпіон світу Віктор Савінов, Дмитро Селезень, Юрій Пилипчук, Дмитро Кальченко, радіємо й за прекрасну половину — Тамару Карапетян, Ірину Колесник, Надію Покору, Ольгу Панчук, 19-річну Марію Семенюк, нинішню чемпіонку світу, і за багатьох інших талановитих хлопців та дівчат. До речі, деякі з наших вихованців поїдуть до олімпійських Афін, де представлятимуть Україну у дзюдо. Федерація надала їм повне право брати чи не брати участь у змаганнях із самбо, ці спортсмени залишаться у нашій збірній, у рейтинговій системі.

      — Що нового запропонувала федерація своїм вихованцям?

      — По-перше, діє потужна теоретична база. На даний момент ФСУ видає нові навчальні програми для підготовки дітей, молоді у спортивних школах, цільові програми з підготовки самбістів на 2003—2004 роки. За власною рейтинговою системою ми прогнозуємо результати виступів спортсменів у змаганнях міжнародного масштабу, слідкуємо за динамікою розвитку самбо на периферії.

      Олександр Корнійович демонструє мені розрахунки, таблиці. Я бачу: результати є, проте помічаю й те, що ховається за цими нудними стовпчиками цифр — копітку працю спортсменів, тренерів, радісні очі переможців, спортивної малечі...

      — Ви ж розумієте, — посміхається віце-президент, — суперники зустрічаються на килимі не один рік і вже досконало вивчили звички кожного. Тому тренер повинен щохвилини вигадувати нові прийоми для підопічних, аби «неприємно» дивувати конкурента, здобувати медалі й жадані перемоги.

      — Доводилося чути про існування й такої дисципліни, як бойове самбо...

      — Є така — для любителів «екстріму», вона раніше була заборонена. Цей вид існує з 1914 року і спочатку належав до спорту військових спецрозділів. Коли були дозволені східні єдиноборства, то й ми вирішили не пасти задніх і легалізувати бойове самбо.

      — Чи не прикро, що передолімпійська лихоманка всього спортивного світу, на жаль, самбо не торкнулася?

      — Звісна річ, ні. У нас є свої цілi — оздоровити молодь, тобто забрати її з вулиці до спортивного залу. Те, що тому чи іншому видові немає місця у програмі Олімпіади, абсолютно не свідчить про його непридатність.

      Загалом я як головний тренер з неолімпійських видів спорту виступаю за створення окремого комітету з цих видів. До речі, такий комітет існує в Росії. А от українські чиновники дивуються, як це поруч із НОК працюватиме й орган неолімпійського руху, тож поки що не поспішають із дозволом.

      — Спортивна кар'єра завершилася — куди ж іти самбісту, приміром, колишньому чемпіонові?

      — Звісна річ, у президенти (сміється). Он у Росії Путін — майстер спорту... А чом би й ні? Якщо ж серйозно, то деякі обирають тренерську ниву, інші викладають, приміром, у тій же академії МВС.

      От як Марсель. Чи так, Марселе? — звертається до Марселя Хасанова, заслуженого тренера України з самбо, голови суддівської колегії ФСУ, судді міжнародної категорії, чемпіона Європи, призера світового чемпіонату серед ветеранів, професора НАВСУ, який саме зайшов до кабінету...