Орест Васкул: УПА визнають на державному рівні. Інакше бути не може

Маршу УПА не буде

— Пане Оресте, наближається 65–річчя створення УПА. З яким настроєм чекаєте на свято?

— Настрій у нас завжди бойовий. Відзначати 65–річчя Української повстанської армії почнемо вже у п’ятницю — у Києво–Могилянській академії разом зі студентами та викладачами. Доки ми живі, то й молодь маємо виховувати в національному українському дусі, щоб вона знала, за що ми боролися, й теж боролася за Україну до кінця. А вже на Покрову, яка є покровителькою українського війська, святкуватимемо i з духовенством, i з козац­твом, i з політиками. Спочатку зберемося на Софійській площі — молитва за Україну, шана полеглим, повстанські пісні. Далі — урочистості в Національному палаці «Україна». А взагалі до Києва їдуть майже всі! Упівці, члени братства із західних, південних та східних областей. Звісно, дехто святкуватиме локально, в регіонах.

— На Покрову кожного року ветерани УПА брали участь у марші разом із правими силами в центрі столиці. Але на Майдан приходили й ліві. Цього року знову не обійдеться без протистояння та провокацій?

— Ми на плани лівих не звертаємо уваги. А щодо маршу, то нам, ветеранам УПА, він не потрібний. Для чого це? У нас у підпіллі було достатньо маршів. Ми хочемо спокійно відсвяткувати 65–ту річницю. Є сили, які хочуть маршу. Партія «Свобода», УНА—УНСО тощо. То нехай марширують, але без нас. А від провокацій нас міліція буде оберігати. До МВС уже подано заявку на проведення урочистостей.

Розумієте, ми хочемо спокійно відсвяткувати. Ми, хто дивом лишилися живими й уже сивими дочекалися незалежності, переконані, що врешті–решт національно–визвольна боротьба ОУН i УПА буде визнана на дер­жавному рівні. Ми в це віримо, інакше й бути не може! Адже ми боролися за самостійну соборну Українську державу.

Є УПА на сході та в Криму

— Час не на боці ветеранів УПА. Останній Головнокомандувач УПА Василь Кук не дочекався...

— Так... не дочекався (пауза). Але віра є! Може, i я не дочекаюся, але це питання обов’язково вирішиться. Наразі органи місцевого самоврядування восьми областей визнали вояків УПА борцями за волю України — Львівська, Івано–Франківська, Тернопільська, Волинська, Рів­ненська, Закарпатська, Чернівецька i Хмельницька обласні ради. Інші — поки що ні. Як голова Київського крайового братства ОУН–УПА, до якого входять східні терени — 17 областей, зазначу, що наші люди є всюди. В кожній області є осередки, станиці Братства УПА, щоправда, де більше, де менше членів. Наприклад, якщо в Івано–Франківську — 1700, то в Полтаві — тільки 6. Розумієте? Хоча років зо три тому було 34. Бачите, 28 відійшло в інший світ. Роки беруть своє... А от на Київщині є 156. На Сході нині близько тисячі ветеранів УПА. На Донбасі дещо важкувато, але наші люди там обов’язково є — близько 180 чоловік. У 90–ті роки їх було 260. Немає нічого дивного в тому, що ветеранів УПА на сході України так багато, адже після звільнення їх не пускали в рідну Галичину чи Волинь, то вони куди їхали? На Донбас! Працювали в шахтах. У Донецьку мешкає 84 ветерани УПА, у Харкові — 14. На Дніпропетровщині — 160, на Запоріжжі — близько 30, на Черкащині — десь 140, у Криму — 24. Найменше у Чернігові — лише три ветерани УПА лишилося.

Але, зауважте, я говорю лише про зареєстрованих членів Братства, тих, що знаходяться на обліку. Може, дехто не хоче себе показувати, думає, що можуть арештувати чи зневажатимуть. От приклад: нещодавно до нас прийшов один чоловік i каже: «Приймайте мене в Братство». Ми йому: «А ви де були ці всі роки?» А він: «Та я в селі живу». Так i я у селі мешкаю. Він каже, що до сьогодні боявся, що можуть заарештувати... Люди досі живуть страхом. Нам було невідомо, ким він був раніше. Ми перевірили його — справді був у підпіллі, але ким він там був, невідомо.

Хто бандити, а хто — герої

— Президент Ющенко неодноразово закликав до примирення між ветеранами УПА та Червоної армії. Як вважаєте, примирення усе ж таки можливе?

— Скажу так: в Україні є дві ветеранські організації червоноармійців — на чолі з Юхновським i Герасимовим. Із першою ветеранською організацією ми плідно співпрацюємо вже років п’ять–шість по всій Україні. Невдовзі ця організація ветеранів проводить з’їзд у Черкасах, куди запрошено й ветеранів УПА. Мені вони нещодавно грамоту вручили, медаль ветерана вітчизняної війни. Це справжні ветерани Червоної армії з простих українців, які звільняли Україну від загарбників. Мало цього, ми в УПА не хотіли з такою Червоною армією воювати, писали до них листи i звернення, щоб не брали участі у боротьбі з визвольним підпіллям, а навпаки, приєднувалися до нас. І в УПА було чимало командирів, які перший бойовий досвід здобули у Червоній армії. Вони не рядовими бійцями чи роєвими були, а командували сотнями, куренями й відділами. Боролися за вільну Україну.

А щодо Герасимова, то це колишній кадебіст i в його організації повно катів із НКВС та МВС, які стріляли в спину своєму ж червоноармійцю, що йшов у бій. Із катами в нас ніколи ніякого примирення не буде! Бо це вороги української держави, які вболівають за відновлення тоталітарного СРСР.

— Як ви вважаєте, визнання вояків УПА борцями за волю України не зашкодить стосункам з Росією, чи не сприятиме поглибленню розколу України по лінії Схід—Захід?

— А до чого тут Росія до наших справ? Росія навіть «власівців» визнала, вони мають всі привілеї. Ми — самостійна держава, а не колонія російська. Росія буде виступати проти того, буде кричати, річ ясна. Але в тій же Польщі примирилися? Так. Армія кра­йова, Армія людова... А в нас волатимуть Петро Симоненко та Наталія Вітренко. Мовляв, як це так, бандитів з УПА визнавати. Хто бандити? Треба в Симоненка спитати, скільки Компартія мільйонів українців знищила голодоморами та репресіями. Їм, комуністам, варто впасти на коліна i просити помилування в українського народу!

— Державного визнання потребують i постаті справжніх українських героїв — Романа Шухевича, Степана Бандери...

— Так, ми цього добиваємося, але це питання поки що з місця не зрушило. От приклад: нині покійного останнього командувача УПА Василя Кука свого часу хотіли нагородити якоюсь там видатною медаллю, але він відмовився. Бо в нього позиція була: доки на державному рівні не визнана національно–визвольна боротьба УПА, ніяких нагород i привілеїв! Думаю, що героїв визнають саме тоді, коли визнають i УПА.

Політика — не моя справа

— Минули дострокові вибори, має сформуватися нова парламентська більшість. Як ви вважаєте, чи визнає Верховна Рада VI скликання воїнів УПА борцями за волю України?

— Це вже яка буде сформована більшість. Якщо з комуністів та «регіоналів», то вони ніколи не визнають. А якщо демократична коаліція... У власній передвиборчій кампанії лідери БЮТ та НУНС, виступаючи перед людьми, неодноразово казали, що вже давно пора визнати національно–визвольну боротьбу ОУН i УПА. Знаєте, ми чекали довго, ще почекаємо.

— На минулих виборах 2006 року ви входили до п’ятірки партії «Свобода». А на дострокових виборах–2007 вже ні. Чому?

— «Свобода» мене тоді вмовила. Мовляв, треба, щоб був представник УПА, то я й пішов.

— До речі, тоді лідер партії Олег Тягнибок казав, що ви вже шиєте справжню бандерівську форму, в якій увійдете до парламенту...

— Тягнибок багато чого говорить. Вони («Свобода». — Авт.) i в цьому році хотіли мене внести до списку, але я відмовився, бо не знайшов у цьому потреби. А з іншого боку, який із мене депутат може бути? Коли я погодився наприкінці 2005 року, я був на два роки молодший, а тепер я на два роки старший! (Сміється). Тягнибок має свою партію молодих, то хай займається своєю справою, а я буду займатися своєю. Моя справа — це Всеукраїнське братство УПА, i на цьому кінець. Ми в гарних відносинах зі «Свободою» дотепер, вони до нас приходять, ми ж не будемо їх гнати? Вони дуже бажають марширувати, показати себе, то нехай марширують.

Просто не хотів я з ними йти — i все. Бо деколи мені не подобаються занадто радикальні виступи, які не потрібні. Зрозуміло, що без національної ідеї не може бути щось здорове. Якою б не була економічна сторона, головне, щоб Україна була українською, а тоді й самостійність легше будувати й нормальний життєвий устрій для людей — але не лише для українців, а й усіх, хто проживає на українській землі. Бо гасло ОУН: «Свобода — народам, свобода — людині», ми не від’єднуємо. А коли хтось кричить, що Україна — лише для українців, то такого не може бути. Представники інших народів є громадянами України й повинні користуватися усіма благами, якими користуються українці. Звісно, якщо вони не роблять шкоди Українській державі.

АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Орест Васкул, народився 28 травня 1928 року в селі Серафинці Городенківського району Івано–Франківської області в сім’ї вчителів. Батько мій був сотником Української Галицької армії, 2 серпня 1941 року розстріляний мадярами за створення старшинської школи. Два роки по тому я вчився у Коломийській гімназії, у 1943 році став членом ОУН під стягом Степана Бандери. З тих пір розпочинається моя підпільна революційна робота. Був я молодий хлопець, тому чогось важливого мені ще не доручали, тож працював на зв’язку між районами — возив літературу, прокламації тощо. З приходом більшовиків у 1944 році довелося воювати зі зброєю в руках. Спочатку був стрільцем у дивізії «Галичина». Під Бродами потрапив у полон i був засланий разом із товаришами до Башкирської АРСР (станція Турмоза) на транспортне будівництво нафтопроводу до Уфи. Звідти на Святвечір — 6 січня 1946 року втік разом з трьома земляками. Ми сіли на підніжки між вагонами поїзда «Уфа—Москва», та через лютий холод проїхали лише 100 кілометрів. Звідтам добиралися до Розіївки, Харкова, Конотопа, Києва, Шепетівки й, нарешті, до Львова товарняками та пасажирськими поїздами. У Львові хто куди. Я поїхав у свої сторони, шукати зв’язки з підпіллям. Спочатку в УПА мене не дуже приймали, хоча й знали мене, але не були впевнені в тому, чи я, бува, не засланий козачок. Згодом в УПА був при особливому розпорядженні, виконував доручення в районних боївках.

7 червня 1947 року мене заарештували у Городенці на явочній квартирі — розбудили прикладом гвинтівки по голові зі словами: «Вставай, бандьора!» Три місяці мене під слідством колотили, думав не виживу. Катували, що не дай Бог! Але я зізнався лише за дивізію, а за УПА ні слова, бо міг би за собою потягнути сотні людей. Казав, що втік з Башкирії додому, щоб піти вчитися, знайти роботу. В жовтні судили мене в Івано– Франківську, дали 25 років тюрми i 5 років позбавлення в правах. Але нас це не страхало, ми сприймали такі терміни з усмішкою, бо знали, що 25 років «сидіти» не будемо, що будуть якісь зміни у тій державі. Термін відбував у Красноярському краї, казахстанських таборах, Кемеровській області, а у 1953 році потрапив до Воркути. У таборах політв’язнів був членом руху опору проти свавілля адміністрації. Більшу частину терміну «просидів» у «бурах» (барак посиленого режиму). Звільнений у 1956 році згідно з рішенням Президії Верховної Ради СРСР.

Хотів повернутися в Україну, але тут не хотіли ніде прописати: ні на Галичині, ні на Донбасі, Одещині чи Кіровоградщині. Давали 24 години на виїзд. Змушений був повернутися у Воркуту. Пішов заочно в будівельний технікум, по закінченні на будівництві працював майстром, закінчив будівельний інститут, став першим виконробом. У 1968 році гендиректор об’єднання «Воркута–вугілля» Ігнатьєв, знаючи про мою тугу за Україною, направив мене в село Ясногородка Макарівського району Київської області на будівництво санаторіїв для дітей дошкільного віку. Але я все одно 12 років жив тут без прописки, прописали лише у 1980 році. З тих пір живу в Ясногородці. З 1992 року працюю головою Київського крайового братства ОУН–УПА, заступником голови головної Булави на східних теренах Всеукраїнського братства ОУН–УПА.

Одружений, мешкаю із дружиною i молодшим сином. Старшого, 47–річного, сина, який теж став будівельником, убили у Воркуті 15 лютого 2007 року. Вбивці не знайдені.